Киянин Вадим Вікснін відроджує і реставрує унікальні та давно забуті музичні інструменти.
З його майстерні вони розходяться по всьому світу, пише Руслан Іванов у №41 журналу Корреспондент від 17 жовтня 2014 року.
Майстерня Вадима Віксніна розташована прямо в його квартирі в одній з висоток спального району Києва. На столах і стінах – інструменти різного ступеня готовності. На полицях – флакони з лаком, у вітальні – старовинне неробоче піанофорте. На інструменті поки що немає половини клавіш – це робота на найближчий місяць. А в передпокої – з десяток гітар.
«Не звертайте на них уваги, – каже 51-річний майстер. – Люди знають, що я займаюся музичними інструментами, от і приносять непотрібні їм – раптом для справи згодяться».
Ексклюзивний товар майстра – автентичні народні інструменти: кобзи, цимбали, гудки, столові гуслі, цитола, донський рилей, колісна ліра. Особлива гордість – відроджений з повного забуття козацький торбан, на якому любив грати гетьман Іван Мазепа.
Виготовлені Віксніним інструменти знають у всьому світі – вони є у музикантів Європи, Америки та Австралії. На корпусі кожного зазначено ім'я майстра, рік і порядковий номер.
Рахунок старовинних народних інструментів, створених киянином, пішов на четвертий десяток. А скрипки свого виробництва місцевий Страдіварі навіть не рахує.
Потомствений скрипковий майстер починав кар'єру ще в СРСР і встиг змінити безліч спеціальностей, від працівника меблевої фабрики до викладача музики.
Вікснін з посмішкою демонструє Корреспонденту запис у своїй трудовій книжці того періоду, поставлений йому в «найсуворішому» російському місті – Челябінську: «Звільнений переведенням із сантехніка 3-го розряду в настроювачі музичної школи».
Перша скрипка
Захоплення Віксніна музикою почалося в майстерні батька, теж скрипкового майстра. До восьмого класу юнак вже самостійно міг зробити з фабричної скрипки ексклюзивний інструмент, знявши з неї лак, розібравши до тріски і зібравши заново в новій якості. Пара десятків таких виробів досі звучить в уральських музичних школах.
У десятому класі підмайстер створив з нуля свою першу скрипку, і це остаточно визначило його подальшу долю. Закінчивши музичне училище в Челябінську, він переїхав до батьків у Запоріжжя, де пішов працювати настроювачем, продовживши займатися улюбленою справою.
З часом Вікснін знайшов більш високооплачувану роботу на меблевій фабриці, але справу всього життя не кинув.
«Одного разу до мене прийшов знайомий і сказав: «Потрібна колісна ліра, а якщо вийде, то п'ять», – згадує майстер.
Цей середньовічний язичковий інструмент, що нагадує гітару з ручкою і клавішами і звучить як симбіоз органу та волинки, став першим великим замовленням, завдяки якому Вікснін зміг залишити роботу на фабриці.
Незабаром він став відомим відразу на кількох континентах як автор народних інструментів, більшість з яких продаються за кордон. В Україні практично немає інтересу до автентичних лір і кобз, за які Віксніну дають від $ 500 і від $ 700 відповідно.
«Хороших хлопців багато [серед співвітчизників, які грають на них], але вони зібралися, склепали собі бандури, нічого не враховуючи, просто тому що інструмент потрібен прямо сьогодні», – розповідає він.
Втім, на цитолі (прообразі гітари) Віксніна грає відомий український гітарист у стилі фламенко Костянтин Красноухов, художній керівник українського театру музики і танцю Дуенде фламенко.
«Коли я замовляв у нього цитолу, приходив до нього, грав на гітарі, і він знав, яке звучання мені подобається, який звук потрібен саме мені, – згадує музикант. – Але те, що він зробив, перевершило всі мої очікування».
На думку Красноухова, інструмент, виготовлений Віксніним, звучить незвичайно і несподівано.
«В процесі виготовлення він приходив, дивився наші проекти і все це втілив в інструменті», – розповідає віртуоз іспанського стилю.
На раритетах київського скрипкового майстра грають також московський ансамбль Казачий круг, харківський етноансамбль Ойра й український фолк-музикант Роман Макогон.
Жива музика
До Віксніна час від часу приходять люди, які просять навчити їх робити інструменти. Але далеко не всі готові осягати секрети мистецтва, щоб створювати шедеври звуку. Адже деякі таємниці ремесла межують з містикою і багатьом можуть здатися екстравагантними. Приміром, майстер починає робити інструмент у молодик, а закінчує і обіграє тільки в повний місяць.
«Дошка – все одно що живе дерево, в ньому біжать соки, – пояснює чарівник звуку. – У повний місяць вони біжать сильніше. Це як у травників збирати вершки в один період, а корінці – в інший».
Неначе даючи своїм принципам музичне підтвердження, майстер просить свою 16-річну дочку Марію Віксніну взяти кілька акордів на торбані, українському різновиді лютні. Кілька дотиків до струн, і по кімнаті розносяться чарівні звуки, якими 300 років тому насолоджувався гетьман Мазепа, а останні років 100 практично ніхто не чув.
Останній такий інструмент був втрачений ще в Другу світову війну, та й то до того моменту на ньому вже ніхто не вмів грати, стверджує Вікснін. Однак збереглися його описи, малюнки і креслення, за якими йому вдалося відтворити торбан
Останній такий інструмент був втрачений ще в Другу світову війну, та й то до того моменту на ньому вже ніхто не вмів грати, стверджує Вікснін. Однак збереглися його описи, малюнки і креслення, за якими йому вдалося відтворити торбан.
«Я був вражений, що такий шикарний класичний інструмент – наш, рідний, український», – захоплюється він, оцінюючи нове втілення торбану в $ 3.000.
І це вартість одних тільки матеріалів – палісандр, чорне дерево, слонова кістка.
Віксніна грала на ньому сім років на різних концертах, але одного разу в київському Будинку органної музики інструмент відмовився грати – дівчині дивом вдалося закінчити композицію.
«Це ж православний інструмент, а грали на ньому в костелі. Ось «мужик» і не витримав», – жартує його творець.
Вікснін не планує відновлювати утомлений торбан, кажучи, що той прожив коротке, але яскраве життя: у 2007-му встиг народитися і відразу ж знятися в документальному фільмі про Мазепу Символ, а потім узяти участь у багатьох концертах. Для Віксніна справжня трагедія, коли рідкісні інструменти стають непридатними.
«У нас у Пирогові [Національному музеї народної архітектури та побуту України] приголомшлива колекція музичних інструментів. Але вона вмирає», – шкодує майстер.
Спеціаліст пропонував адміністрації музею привести в порядок їхній фонд, причому за символічний оклад – 700 грн на місяць, однак трудові відносини так і не були оформлені. Керівництво музею, за словами Віксніна, наполягало, щоб він попутно зайнявся і реставрацією музейних хат.
Останній з кобзарів
Замовлення на музичні інструменти у Віксніна розписані на найближчі півтора-два роки, більшість з них – для росіян. Але плани струнного інженера і його замовників порушила війна.
«Я раптом зі звичайного майстра перетворився [для деяких російських клієнтів] на бандерівця, –обурюється Вікснін. – Опонентам я тоді відповів, що в такому разі їм доведеться змиритися з тим, що істинних бандерівців можна виростити тільки в Челябінському музичному училищі».
Багато хто просто боїться приїжджати за вже готовими інструментам в Україну. У майстерні вже кілька місяців лежить готовий донський рилей – різновид колісної ліри, яку донські козаки вважають своїм народним інструментом.
Майстер у відповідь навідріз відмовився від перспективної пропозиції викладати гру на торбані в Московській консерваторії. Однак самого Віксніна все частіше гризе думка виїхати з України. Мовляв, тут хороші інструменти мало кому потрібні, і його перспективи як професіонала вельми туманні. До того ж опалювальний сезон у країні під загрозою, а для його роботи це найважливіший фактор ризику: інструменти можуть просто не пережити зиму.
«Друзі лають мене, кличуть у Німеччину, Францію – там багато роботи з налаштування і дуже цінуються інструменти, які я роблю, – зітхає Вікснін. – Але всі мої предки були пов'язані з Україною, та й зі старої школи українських скрипкових майстрів я залишився один. Тому поки що не зважився».
Крім того, він сподівається, що рано чи пізно в державі все налагодиться, і сам дає рецепти виходу з кризи.
«Зараз говорять, що потрібно в першу чергу підняти економіку. А я вважаю, що ні, – розмірковує Вікслін. – Дайте музикантам жити добре, і вони своєю музикою вимолять у Бога добре життя для країни. Західні музиканти добре живуть не тому, що Захід такий розвинений. Це Захід розвинений, тому що музиканти там живуть добре».
В цілому Вікснін – натура, яка сумнівається, але вважає, що для творця це дуже корисно.
Вікснін: Найкращий період у житті – це коли думаєш: «Я нічого не вмію. Взагалі. Або вмію? Навіщо я цим займаюся?». Це означає, що можна навчитися чомусь новому
«Найкращий період у житті – це коли думаєш: «Я нічого не вмію. Взагалі. Або вмію? Навіщо я цим займаюся?». Це означає, що можна навчитися чомусь новому. Це безперервний процес», – міркує він.
Хоч Вікснін лише виготовляє музичні інструменти, а не виступає з ними, в глибині душі він музикант, вважає Красноухов.
«Він дуже тонко відчуває музику зсередини, – каже гітарист. – Для справжнього майстра це дуже важливо».
***
Цей матеріал опублікований в № 41 журналу Корреспондент від 17 жовтня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.