130 років тому на території нинішньої України зародився фемінізм у його сучасному розумінні.
Але стереотип проприналежність до слабкої статі жінки спростовували і набагато раніше, пише Ірина Пустиннікова у №51 журналу Корреспондент від 26 грудня 2014 року.
У 1902 році французький поліграфіст Альберт Бержере випустив серію трохи комічних, трохи еротичних листівок. Вони зображували майбутні професії жінок. Абсолютно звичайні для нашого часу, ці професії здавалися сміховинно фантастичними сто років тому. Тоді сама думка про те, що жінки можуть бути мерами міст, адвокатами, військовими або депутатами, викликала усмішку. До списку «смішних» амплуа потрапило навіть ремесло лікаря!
Це зараз гасло Жінка є рівною з чоловіком – затерта максима. А тоді багато чоловіків його просто не зрозуміли б. Як не зрозуміла в грудні 1890 року влада австро-угорського Львова.
Коли місто Лева готувалося до зимових свят, місцевим жінкам було не до веселощів. Львів'янки зібралися на загальнокрайове віче, щоб відстояти рівні з чоловіками виборчі права. Це була не перша в тому році акція. Кількома місяцями раніше львів'янки активно підписувалися під петицією до Державної ради з вимогою права слабкої статі на вищу освіту.
На той момент феміністичний рух був ще зовсім молодим – він існував лише кілька років. Приміром, у Станіславі (нинішній Івано-Франківськ) Товариство руських жінок з'явилося у 1884 році.
Але жінки не здавалися. У 1893-му у Львові почав діяти Клуб русинок, що займався просвітницькою роботою. Активісткою клубу була Ольга Франко, дружина поета Івана Франка. Найбільш імениті греко-католички Львова з 1904 року входили в релігійно-благодійне Марійське товариство дам, засноване Ольгою Барвінського (Бачинською). З 1901-го Ольга була секретарем жіночої кооперативи (тоді це слово було жіночого роду) Праця.
З 1901 року в столиці Галичини діяв Гурток українських дівчат, перейменований у 1905-му в Гурток українок. У 1909 році на його базі створена Жіноча громада. У феміністок-українок була своя преса: альманахи Перший вінок і Наша доля, журнал Мета.
Імена перших українських феміністок – Ольги Кобилянської, Наталії Кобринської, Софії Русової – знайомі багатьом. А ось про художницю Марію Дуленбянку, яскраву зірку жіночого руху у Львові початку ХХ століття, мало хто знає. Проте саме вона стояла біля витоків фемінізму на українських землях.
Художниця з характером
Марія Дуленбянка народилася 21 жовтня 1861 року в Кракові, вчилася там у жіночому пансіоні, брала уроки малювання у знаменитого польського художника Яна Матейки. У дівчини був безсумнівний талант, але вступити в краківську школу образотворчих мистецтв вона не могла: туди брали тільки чоловіків.
Тому продовжувати навчання Марія вирушила до Парижа, а пізніше – до Відня. За картини На сповіді і Сирітська доля отримала відзнаку на міжнародній виставці в Парижі 1900 року. Малювала Марія те саме, що подобалося малювати і художникам-чоловікам – жінок. Персональні виставки художниці відбувалися в Кракові, Варшаві й Парижі.
Дуленбянка з 1885 року полум'яно боролася за право жінок навчатися в краківській школі образотворчих мистецтв. Подивившись найбільш мальовниче в Європі, від Італії до Криму, художниця у 1896-му осіла у Львові, де і жила до самої смерті. У місті Лева вона боролася за створення жіночої гімназії – для тодішнього консервативного суспільства така боротьба здавалася крайнім радикалізмом.
З 1897 року Дуленбянка, учасниця кількох секретних жіночих гуртків, писала статті до збірника матеріалів Голос жінок у жіночому питанні, а також у перший львівський феміністський журнал Ster (Кермо), що видавався в 1895-1897 роках. Вона їздила по Галичині з лекціями на тему Чому так повільно розвивається жіночий рух, редагувала Голос жінок – додаток до газети Кур'єр Львівський.
Тусовка перших львівських феміністок була яскравою і досить широкою, в місті діяло безліч жіночих товариств. Одне з них, Освітнє коло прогресивних жінок, навіть висунуло в 1908 році Дуленбянку кандидатом у Крайовий сейм, парламент Галичини.
За тодішніми правилами мандат на шість років отримував той з кандидатів, який набрав абсолютну більшість голосів. Полум'яна емансипе умову виконала, але виборча комісія визнала їх недійсними
За тодішніми правилами мандат на шість років отримував той з кандидатів, який набрав абсолютну більшість голосів. Полум'яна емансипе умову виконала, набравши 511 голосів. Але виборча комісія визнала їх недійсними, знайшовши якусь формальну причину.
Марія не надто засмутилася – її висунення було, скоріше, піар-акцією, своєрідним перформансом на захист прав жінок. Адже голосувати галичанки не мали права ще десяток років.
У тому ж році Дуленбянка заснувала Союз прав жінок у Львові, який і очолила. Це було не єдине створене нею товариство: Марія організувала також Виборчий комітет до міської ради Львова (1911), Комітет громадянської праці жінок (1912), Лігу чоловіків з охорони прав жінок (1913), а також кухні для бідних, дитячі садки та Клуб вуличників для бездомних дітей.
У 1918 році, коли польські суфражистки домоглися для жінок виборчих прав, Дуленбянка була обрана головою організації Ліга жінок.
Дві Марії
З 1880 року Дуленбянка дружила з Марією Конопницькою, польською письменницею, малювати яку мала право лише вона. Портрети подруги серця виходили щирими – їх відразу купували музеї. Перед художницею напевно було б довге й успішне творче життя, але живопис відійшов на другий план, поступившись місцем боротьбі за права жінок.
Деякі дослідники життя Дуленбянки доводять, що двох талановитих жінок багато років пов'язувала не просто дружба: вони були парою. Це притому що Конопницька була майже на 20 років старше за молоду художницю.
Можливо, саме історія життя Конопницької і надихнула Дуленбянку на феміністичні подвиги. У віці 20 років її, сироту, віддали заміж за 32-річного Ярослава Конопницького, господаря великого, але вкрай занедбаного маєтку. Чоловік, вусатий гуляка без освіти, але з амбіціями, був трохи тираном і деспотом та забороняв їй писати. Волелюбна дружина хотіла свободи.
Свобода у поміщиці? Звідки! Тим більше, відразу пішли діти – Конопницька народила від нелюбого чоловіка вісьмох, але двоє померли відразу після пологів. Виховання шістьох з тих, що вижили, лягло на її тендітні плечі.
Марія бунтувала. Мріяла про те, щоб жити на свої гроші, а не бути утриманкою чоловіка, продовжувала публікувати свої вірші, хотіла вирватися з полону набридлого побуту. Позитивний відгук молодого Генрика Сенкевича на поему В горах окрилив Конопницьку – в 1876 році вона розлучилася з чоловіком й оселилася з дітьми у Варшаві, де підробляла репетиторством.
Волелюбна поетеса багато подорожувала по континенту, залишаючи за собою шлейф з юних коханців. Ставилася до чоловіків утилітарно, скоро забуваючи про них
Волелюбна поетеса багато подорожувала по континенту, залишаючи за собою шлейф з юних коханців. Ставилася до чоловіків утилітарно, скоро забуваючи про них. Це так образило філософа Максиміліана Гумпловича, закоханого в письменницю, що він застрелився перед австрійським готелем, де саме знімала номер Конопницька.
Зі збанкрутілим чоловіком жінка спілкувалася, одного разу навіть вислала йому гроші на поїздку до Кракова на святкування свого творчого ювілею. Та й як не спілкуватися – поетеса і казкарка була вписана в паспорт чоловіка і для кожного виїзду за кордон була змушена просити в екс-дружини дозвіл.
Дві Марії разом подорожували по Швейцарії, Італії, південній Франції та Німеччині – клімат цих країн вважався благодатним для хворих на туберкульоз (Конопницька страждала цим недугом). Поїздки складно було назвати приємними: подруги голодували, мерзли в неопалюваних готелях, їздили в поїздах третім класом і здавали коштовності в ломбард.
Жінки жили разом у невеликому маєтку в селі Жарновець, подарованому Конопницькій до 25-річчя її творчої діяльності. Для Дуленбянки там була влаштована майстерня.
У січні 1919-го у складі делегації Червоного Хреста художниця відвідала засніжені Станіславів, Коломию, Чортків, Микулинці, Тернопіль та Золочів. У поїздці активістка заразилася тифом, який і забрав її життя 7 березня того самого року.
Проводити Дуленбянку в останню путь прийшло безліч жінок – і польок, й українок, а також бездомних дітей, яким вона допомагала. Поховали її на Личаківському цвинтарі у склепі Марії Конопницької, але в 1927 році могилу перенесли на меморіал львівських орлят неподалік.
Дівчина-фортеця
У Львові на вул. Генерала Чупринки, 49 зберігся будинок, зведений у 1910 році архітектором Іваном Левинським в модному тоді стилі сецесії. Тут жила Марія Дулембянка – правда, ніякої меморіальної дошки на її честь тут немає.
Немає пам'ятних знаків і безлічі інших львівських феміністок того часу, серед яких було чимало українок. Зате увічнена в камені пам'ять про іншу сильну жінку, яка за два століття до появи перших паростків фемінізму довела, що жінки – аж ніяк не слабка стать.
Ще недавно туристи, які піднімаються в Теребовлі Тернопільської області до руїн замку, бачили біля фортеці порожній змучений часом постамент. На ньому – напис польською: 1675. Софії Хржановській. Героїні – жителі міста. 1900. У серпні 2012 року, коли Теребовля святкувала черговий день міста, на постамент повернулася і сама героїня.
Що за Софія, і який вона здійснила подвиг, більшість українців не знають. І трохи прикро, що історія пані Хржановської більше відома полякам, ніж нашим співвітчизникам. Адже геройствувала Софія у нас, на Тернопільщині.
У 1674 році в рамках приготувань до неминучої війни з турками – ті саме воювали з Росією – польський сейм постановив додатково зміцнити Теребовлю (її тоді називали Трембовля) і надіслати в місцевий замок гарнізон. Комендантом фортеці призначили Яна Самуеля Хржановського.
У наступному році яничари вкотре взялися спустошувати міста і села Поділля. 20 вересня 1675 року вони встали табором біля Теребовлі, чекаючи легкої перемоги. Де там – Хржановський мужньо захищав подільське місто.
Те, що загін витримав важку облогу, приписували в заслуги дружині пана коменданта – Софії. Жінка не тільки підтримувала бойовий дух воїнів, але й сама з шаблею в руках брала участь у битвах
Те, що загін витримав важку облогу, приписували в заслуги дружині пана коменданта – Софії. Жінка не тільки підтримувала бойовий дух воїнів, але й сама з шаблею в руках брала участь у битвах. Принаймні, так говорять легенди.
Найдраматичніший епізод сказань такий. Коли комендант з офіцерами думали, а чи не здати замок ворогові, в кімнату валькірією увірвалася Софія з двома ножами в руках. Пані пригрозила: якщо чоловік здасть Теребовлю, то одним з ножів вона заріже його, а іншим себе.
Чому дівчині не вистачило одного ножа, історія замовчує. Проте погроза подіяла. Чоловіки забули про ганебну капітуляцію і повернулися до захисту міста. Незабаром відчайдушним посміхнулася доля: до міста наближалося військо польського короля Яна ІІІ Собеського. Турки змушені були зняти облогу фортеці.
Хоробрих захисників замку вшановували як героїв, а сама турецька облога швидко обросла легендами, головну роль в яких відігравала мужня пані комендантша
Хоробрих захисників замку вшановували як героїв, а сама турецька облога швидко обросла легендами, головну роль в яких відігравала мужня пані комендантша. Софії Хржановській присвячували вірші та пісні. Наприклад, Тимон Заборовський присвятив Ксені Поділля пишномовні оди, в яких порівнював її зі жрицями Тавриди, стверджуючи, що «про залишення і ганьбу навіть думка одна ображає гордість вільної подолянки».
Але не тільки вірші – були і цілих дві опери: Оборона Трембовлі, або мужність Хржановської авторства Якуба Кублицького і Полька Юзефа Вібіцького. Письменник Міхал Асанка-Яполі описав героїню замку в книзі для молоді Трембовльська глорія. Після письменників і музикантів за справу взялися скульптори. У 1841 році в Польщі з'явився популярний цикл Оборона Трембовлі Александра Лессера. Хто був у ньому центральною фігурою, пояснювати не треба.
При цьому ніхто точно не знав, як насправді звали мужню пані. Із заповіту коменданта Хржановського виходить, що дружина його звалась Анна Дорота фон Фрезі, отже, легендарна полька була німкенею. Анною називає пані комендантшу і гравюра Францішека Смуглевича, створена в 1780-х роках. Ім'я Софія вперше з'являється в 1828 році в поемі Заборовського, хоча інші поети називали подільську амазонку Мальгожатою.
Легендарна популярність не могла не прорости пам'ятником на місці подвигу. Початковий монумент біля замкових стін з'явився ще у XVIII столітті, а зруйнувався в 1829 році. 20 березня 1869 року міська рада Теребовлі призначає 300 злотих на створення нового пам'ятника.
Суми не вистачало, тому взялися збирати гроші у меценатів. Люди жертвували не надто охоче. Чиновники подумали: а може, чорт з ним, з монументом, краще відкриємо в місті жіночу гімназію, назвемо її ім'ям героїні – і справу зроблено?
Тут обурилася місцева преса: як так, «вдовин гріш» піде на школу, яку і так має профінансувати уряд, а Теребовля залишиться без пам'ятника? Час ішов, грошей взяти було так само нізвідки – вирішили відбутися малою кров'ю. У 1886 році на честь героїні встановлюють кам'яну стелу біля замку. Але мрія про монумент не залишала патріотичні голови.
У 1895 році замковою горою опікувався меценат Олександр Блажинський. Руїни почистили від заростей, облаштували доріжки до замку, огородили його територію, поставили альтанки та лавочки. Саму гору засадили деревами, а на решту коштів місцевий скульптор Ян Бохенка виліпив фігуру Хржановської.
11 листопада 1900 року монумент урочисто відкрили. У руці кам'яна пані стискала два ножі, здалеку схожі на ножиці. Ножі постраждали першими – вже через кілька років кудись зникли. А під час Другої світової зникла і сама фігура комендантші.
***
Цей матеріал опубліковано в №51 журналу Корреспондент від 26 грудня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.