Прикордонна річечка Деркул між Україною і Росією, яка 15 років об'єднувала мене з друзями, в лічені місяці розділила нас.
Коли мене запитують, чи бувала я в Росії, я не знаю, що відповісти, пише Євгенія Вецько, кореспондент рубрики Країна журналу Корреспондент, у №1 видання від 16 січня 2014 року.
Була п'ять разів або не була ніколи – обидві відповіді будуть вірними. Колись у нас була традиція – щоліта їздити відпочивати з наметами на Деркул – прикордонну річечку між Україною і Росією. Вода, ліс, намети, три десятки музикантів шкільного оркестру і кілька дорослих ентузіастів.
Український бік нас не влаштовував категорично: берег крутий, дерева і кущі стіною. А ось протилежний берег чудово підходив для наметового містечка: поле, хороший підхід до води. Добре, що опинитися за кордоном було дуже просто.
Щоб дістатися до місця стоянки, ми переходили через річку по залізничному мосту, абсолютно вільно перетинаючи українсько-російський кордон. Ні блокпостів, ні митних пунктів – тільки річка. По мосту раз на день курсував дизель-поїзд з Луганська до станції Митякінської в Ростовській області, за декілька кілометрів від кордону.
Щороку наш табір розташовувався в одному й тому ж місці – за 200 м від залізничного моста. Ніяких ознак того, що ми перебуваємо на території сусідньої держави, там не було. Ми завжди везли із собою документи – свідоцтва про народження, паспорти, – але жодного разу за п'ять років їх ніхто так і не перевірив.
Спілкування з російськими прикордонниками та митниками зводилося до їхніх періодичних відвідин. «Музикантам привіт!» – голосно вигукували вони, заходячи в наш табір, де із задоволенням з'їдали кілька порцій вечері. Крім похідної каші як «мзду» вони брали пісні і посиденьки біля багаття.
«Зазвичай хлопці нормальні, неагресивні, – згадувала моя мама, яка виконувала в нашому таборі функції медсестри. – Правда, випити любили». Іноді після їхніх візитів наші дорослі залишалися без запасів горілки і коньяку. На тому «договір з митницею» і закінчувався.
Розвагою для екстремалів були прогулянки по високій фермі залізничного моста. Туди – сюди, Україна – Росія, Росія – Україна. На початку 2000-х тільки на цій висоті вдавалося зловити мобільну мережу і подзвонити.
Там з висоти пташиного польоту відкривається гарний вид на річку. Мілка, максимум 1,5 м завглибшки, вона звивалася між полем і лісом, розділяючи дві країни. Іноді ми бачили колони джипів, що переїжджали Деркул на особливо мілких ділянках. Кажуть, з кожним роком контрабандистів ставало все більше.
Але нам було не до них. Ми безперешкодно йшли вглиб Росії кілометри на три-чотири. Лісом іти нестерпно – комарі з'їдали живцем, – тому йшли по коліях. «Ширше крок», – командував керівник нашого оркестру, підганяючи відсталих.
Головною найближчою пам'яткою був 300-річний дуб і два підземних джерела біля нього. За легендою – жіноче і чоловіче, з різною за смаком водою. З одного треба було пити, водою з іншого – вмиватися. Одного літа невідомо за якими законами джерела помінялися місцями.
За щорічними фотографіями біля дубу, які зберігаються у моєї мами, видно, як швидко ми дорослішали. Рік минув – і хлопчики, яких ще вчора ми вважали дітьми, красуються на знімках з бородою. Перше кохання, перший у житті самогон, бутерброди з домішкою піску, нічні купання, посиденьки біля багаття ...
Подорослішавши, ми неодноразово хотіли знову зібратися в місцях нашої юності. У 2009 році виповнилося десять років з моменту нашої першої поїздки на річку. Ми збиралися відсвяткувати ювілей на Деркулі великою компанією – із сім'ями та дітьми. Тоді не склалося, але ми вирішили, що вже на 15-річчя, у 2014-му, нам ніщо не завадить зустрітися.
Але вийшло інакше. Річка, яка довгі роки нас об'єднувала, розділила в лічені місяці. Наш головний гітарист тепер громадянин «Луганської народної республіки». Дівчина, якій він дуже подобався, кинула квартиру в Донецьку та з чотиримісячним сином змушена була тікати до Києва. Барабанщик – у Москві, бандурист – у Воронежі. Ще двоє з нашої компанії виїхали - спочатку до Вінниці, потім в Івано-Франківськ – і повертатися вже не хочуть.
Станцію Митякінську періодично обстрілюють – російські військові звинувачують у цьому українців. А хто і навіщо тепер перетинає Деркул стежками контрабандистів, й уявляти не хочеться.
Ми досі іноді списуємося – правда, з кожним днем спілкуватися стає все складніше. «Ти ж журналіст. Запитай там, у Києві: коли нас уже перестануть бомбити?» – запитує в листуванні один з моїх деркульських друзів. «Вони що, подуріли? Яка Новоросія?» – обурюється інший. Через події на сході він втратив бізнес, який будував кілька років.
За те, що я, колись мешканка Алчевська і Луганська, «не бачила війни», деякі мене тихо зневажають. Я не тікала цього літа, як багато моїх земляків, – я поїхала в Київ більше десяти років тому. Але в їхніх очах це не применшує ступеня моєї провини. Крім спогадів про Деркул нас більше ніщо не пов'язує.
Деркул мені часто сниться. У моєму сні він такий самий, як у 1999-му. Ті самі поля, той самий хвойний ліс на обрії, ті самі настирливі комарі і запах трави після дощу. От тільки місце нашої стоянки чомусь забетоновано.
***
Цей матеріал опубліковано в №1 журналу Корреспондент від 16 січня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.