Україна перебуває в епіцентрі соціального вибуху. Ми вже на дні, але з фанатизмом будемо копати все глибше і глибше.
Соціальний вибух, третій Майдан – українцям не варто цього боятися. Ми і так в епіцентрі, пише Євген Копатько, соціолог, засновник Research & Branding Group, у колонці, опублікованій у №5 журналу Корреспондент від 6 лютого 2015 року.
Ми на гребені другої хвилі Майдану, і куди вона нас занесе, я не маю жодного уявлення. Ми в зоні неймовірних соціальних ризиків і потрясінь.
96% українців вже відчули на собі вплив кризи. Якщо ще восени найчастіше економили на відпустці, то зараз – на продуктах харчування та одязі. Питання про те, щоб купити велику побутову техніку або квартиру, взагалі не стоїть. Люди відмовляються від звичного способу життя, економлять на елементарному.
Рік тому у суспільства був запит на зміни. У травні, під час президентських виборів, нас переконували, що їх потрібно провести в один тур, щоб прискорити реформи. У жовтні парламентські – щоб пройшла легітимізація влади. Люди чекали змін, і вони відбулися. Але в гірший бік.
Економічна криза, війна на сході ... Плюс криза всередині нинішньої правлячої еліти, що помітно наростає. У нової влади практично не було опозиції, вона повністю домінувала над своїми опонентами в медіа, і це створювало ілюзію, що в країні є однодумність. Але це не так. Суспільство напружене, депресивне, мілітаризоване. Ми переживаємо період дуже серйозної соціальної, економічної, політичної нестабільності.
Найкраще підтвердження тому – мобілізація. Ще певний час назад нам здавалося, що війна десь далеко, що це відбувається не з нами. Зараз вона зачепила кожного. Але якщо в першу хвилю у військкомати прийшло досить багато добровольців, то зараз набагато більше тих, хто в армію йти не хоче. І це потрібно визнати. Це важливий сигнал, і він свідчить про те, що люди негативно оцінюють події. Одна справа виступати на мітингах, а інша – брати участь у війні.
Півтора роки тому ми ввійшли в зону турбулентності, а зараз або на піку, або навіть занурюємося вниз. Головні негативні зміни ще попереду. Хоч мені і дуже не подобається давати такі прогнози.
Криза вже вдарила по кишенях українців, і їм просто нічим платити податки. Це означає зниження надходжень до бюджету.
Люди намагатимуться виїхати з країни. Наші джерела кажуть, що близько 3-4 млн українців вже перебувають за кордоном. За даними російської міграційної служби, на території РФ зараз близько 2,5 млн громадян нашої країни. Це про щось свідчить...
Новий Майдан? Ключове запитання, яке задають соціологи: «Причина, яка змусить вас вийти на вулицю?». Відповідь: «Погіршення добробуту». Це вже сталося. Поки що вдається стримувати негатив, тому що ще є сподівання, що нинішня влада може щось зробити. Але кожен день невирішених проблем додає нові.
І якщо раніше люди виходили на мирні збори і демонстрації, то зараз з'явився досвід штурму будівель, міністерств, відомств, парламенту. Люди навчилися самоорганізовуватися. І я думаю, що спроби апелювати до влади будуть. Вже є практика насильницького повалення влади. Неугодних просто винесуть.
І не тільки в Києві, а й в інших областях України. Відбуватиметься подальша регіоналізація країни. Цьому поклали початок вибори ВР, коли в мажоритарних округах консолідовано перемогли представники місцевої політичної еліти. Дніпропетровськ, Вінниця, Закарпаття ... І питання взаємовідносин населення з цими елітами стане предметом і боротьби, і певних ризиків для влади.
Буде зростання злочинності.
І ще одна позиція. Країна може і далі втягуватися в конфлікт. Є ризик поширення його на інші регіони України. І це пов'язано не тільки із ситуацією в Донецькій і Луганській областях, але і з тим, що озброєні люди, які повернулися з війни, спробують диктувати свої умови.
Тому загострення не уникнути. Ситуація повинна була вибухнути, а потім заспокоїтися. А у нас весь рік йде наростання. Ми не вийшли ще з другого Майдану. Ми проблеми 2013 року перетягли в 2014-й, а проблеми 2014-го – у 2015-й.
Тому оптимістичних сценаріїв для України у мене на сьогодні немає. Крім одного. Українські еліти повинні спробувати знайти компроміс. Якщо ми не навчимося вирішувати свої проблеми самі, то за нас їх вирішуватимуть інші. Але якщо ми станемо не об'єктом, а суб'єктом (хоч це зараз і звучить неймовірно), то це буде перший крок. Другий – припинення бойових дій.
Це дозволить заспокоїти ситуацію, і тільки потім ми зможемо говорити про повернення людей, про відновлення економіки, про залучення інвестицій. Поки, на жаль, цього немає, і ситуація розвивається за найгіршим сценарієм з ризиком продовження розколу країни. Такий ризик цілком реальний.
***
Цей матеріал опубліковано в №5 журналу Корреспондент від 6 лютого 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.