Ненависть страшніша за танки і гармати. Причому цей небезпечний вірус більше вражає не солдат АТО, а рядових обивателів.
«Ненависть, як запущена ракова пухлина, роз'їдає людську особистість і віднімає всі життєві сили», – так у середині 1960-х говорив американський проповідник і нобелівський лауреат Мартін Лютер Кінг. Сьогодні це почуття активно роз'їдає жителів моєї країни. І парадокс у тому, що найсильніше ненавидять не бійці, які щодня ризикують життям на передовій, а цивільні, які перебувають глибоко в тилу, пише Руслан Іванов, кореспондент рубрики Життя журналу Кореспондент, у колонці, опублікованій у №8 видання від 27 лютого 2015 року.
Останнім часом мені довелося багато спілкуватися з нашими солдатами зі східного фронту. І я зрозумів одну просту річ: життя навчило їх ставитися до війни філософськи, наскільки це взагалі можливо. В цих людях є все – гіркота втрат, образа на державу, недовіра до вищих чинів, втома, рішучість очистити країну від тих, хто прийшов її знищити. У них немає одного – ненависті.
Вперше я зіткнувся з цим феноменом багато років тому, в санаторії для ветеранів у Рівненській області. Сосновий ліс, акуратні алеї, корпуси в карпатському стилі. На лавочках доглянуті старі грали в шахи. Нічого цікавого, але тільки до того часу, поки мій провідник, вказуючи на найближчих гравців, не шепнув мені:
- Он той, що грає білими, повстанець з УПА, а його суперник – колишній червоноармієць.
- І скільки таких? – здивовано запитав я.
- Так повно, приблизно 50 на 50, – відповів мій співрозмовник.
При цьому пацієнти санаторію не ламали один одному милиці, не намагалися вночі задушити суперника подушкою, а вдень – плюнути в тарілку. Цілком можливо, що ветерани, які колись дивилися один на одного крізь приціл, і зараз залишилися кожен при своїй думці. Проте вони боролися до переможного кінця тільки в межах шахової дошки.
Тоді я пояснив собі це так: дні більшості ветеранів полічені, в цьому житті їм уже немає чого ділити. Але нещодавно простий ніжинський хлопець Максим, якому не виповнилося й 25 років, розповів мені історію, після якої моя теорія про старих розсипалася.
Справа була на самому початку АТО. Їх загін стояв біля прифронтової смуги перед відправленням у зону бойових дій. І тут хлопці виявили, що по сусідству стоїть ще один загін – у формі спецпідрозділу Беркут. У майданівців, з яких переважно складався підрозділ добровольців, «планка» впала блискавично. Зі словами «Привіт вам від київського Майдану» вони взяли «пташок» у щільне кільце.
І почалася ... Ні, не бійка, а ѓрунтовна чоловіча розмова. Під час її з'ясувалося, що добровольцям з колишнього спецназу, які самі зголосилися захищати країну, просто нічого було вдягнути, крім старої форми. Міноборони в ті дні ще не діяло, а волонтери не встигали забезпечити всіх охочих.
За словами Максима, з тими хлопцями потім було не страшно йти в розвідку – в прямому і переносному сенсі. А в цей час цивільні, які жодного разу не тримали в руках зброю, б'ються в істериці і зі швидкістю пандемії поширюють ненависть до інших цивільних, які «покликали на нашу землю війну».
«Ти що, не відрізняєш кремлеботів від нормальних людей?» – запитує мене багато хто. Відрізняю – хоча б тому, що фотки донецьких бабусь з плакатами Путін, введи війська постять мої родичі та друзі. Їх можна запідозрити в чому завгодно, тільки не в роботі на Кремль.
«Сам з цих, тому й захищаєш», – кажуть інші. Ні. Мінімум п'ять поколінь моїх предків, про які я знаю, народилися і померли в Києві. А в Донецьку і Луганську я взагалі не був.
Просто я не люблю хворіти – в тому числі і ненавистю. А цей вірус щодня вражає сотні тисяч людей. Я можу дозволити собі говорити про це з неприязню тільки тому, що не став винятком і теж підхопив цю заразу.
Коли дружина попросила мене відвезти допомогу біженці з Луганська, яка вкрай її потребує, я заявив: тільки після того, як вона без затинання процитує мені гімн України. Звичайно, нічого подібного я б від неї не зажадав, але неприязнь до донецьких і луганських настільки в'їлася в мозок, що, навіть відвозячи допомогу цим людям, відчуваєш якусь невиразну досаду і роздратування. Але тільки до того часу, поки не подивишся в їхні очі.
Двері мені відчинила молода жінка, з-за спини якої злякано визирали два хлопчики років п'яти. Я зловив її погляд, і мені стало не по собі: у ньому були одночасно страх, біль, втома, незручність і надія. Схожі погляди я вже бачив: так дивилися онкохворі за десять хвилин до операції, після якої їх везли вже не в палату, а в морг. Під таким поглядом зникає бажання баламутити.
Я кажу це не до того, що потрібно брататися із «сепарами». Потрібно просто щепитися від ненависті, а рецепт вакцини дуже простий. Якщо ненавидиш – бери в руки автомат і вирушай на східний фронт. Там світогляд кардинально змінюється за лічені дні.
Слабо? Поспілкуйся з біженцями з Донбасу. Адже той самий Кінг казав: «Люди ненавидять один одного, тому що вони бояться один одного; бояться, бо нічого один про одного не знають; не знають, бо не спілкуються, а не можуть спілкуватися, тому що розділені».
І це слабо? Тоді хоча б не поширюй заразу. Пожалій, насамперед, себе самого. Хоча б тому, що ненависть роз'їдає людську особистість і віднімає всі життєві сили.
***
Цей матеріал опубліковано в № 8 журналу Корреспондент від 27 лютого 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net , можна ознайомитися тут.