Бурхливі моменти української історії відображені не тільки в документах і фотографіях, а й в особистих щоденниках знаменитих людей
У нихє чимало сумних і смішних подробиць, про які офіційна хроніка воліла мовчати, пише Роман Клочко у №16 журналу Корреспондент від 24 квітня 2015 року.
На званому обіді в Києві з нагоди приїзду важливого берлінського гостя 13 червня 1918 року зібралося безліч вищих чинів. Тут були і німецький посол в Україні Альфонс Мумм, і міністри з уряду гетьмана Павла Скоропадського, в тому числі міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко.
Учасники виступали з урочистими промовами. Дмитро Донцов, ідеолог українського націоналізму, який працював тоді директором Українського телеграфного агентства (УТА), сидів на іншому кінці столу. У нього знайшлися співрозмовники цікавіше тих, хто виступав, а тому доповідачів він слухав неуважно – а даремно.
«Раптом раптово через стіл посол Мумм попросив мене перекласти німецькою промову, виголошену щойно по-українськи Дорошенком, – пише Донцов у своєму щоденнику. – Мені довелося встати і від початку до кінця зімпровізувати переклад промови, яку я не слухав, але яку, на мою думку, в тих обставинах мав би виголосити міністр закордонних справ Української держави».
Найцікавіше, що після закінчення «перекладу» до Донцова підійшов ад'ютант гетьмана Олександр Палтов і весело прошепотів йому на вухо: «Шановний, а ви чудово переклали!».
У вирі подій
У столиці Донцов з'явився навесні 1918 року, ще до приходу Скоропадського до влади. Його приїзд не залишився непоміченим – своїми статтями, брошурами та виступами, в яких пропагувалося відділення України від Росії, Донцов прославився ще до початку війни, завдяки чому був у Російській імперії персоною нон-грата.
Без симпатій він ставився і до українських соціалістів, що становили більшість у Центральній Раді і спочатку не розділяли його переконань. Мабуть, саме ця неприязнь й активна позиція привернула до Донцова увагу Скоропадського, який уже в травні, відразу після приходу до влади, запропонував йому посаду директора УТА. Донцов недовго думаючи погодився і з головою занурився в роботу.
За родом діяльності йому часто доводилося спілкуватися і з гетьманом, і з багатьма чиновниками тодішнього уряду і, звичайно ж, з пресою. Остання, особливо проросійські видання, сприйняла його призначення критично. Уже 4 червня Донцов пише у своєму щоденнику про кампанію, розв'язану проти нього на сторінках Киевской мысли і Рабочей жизни.
«Невідомо, чому вони виходять із себе – чи тому що я виступав на з'їзді преси по-українськи, чи тому що виступав проти федерації [з Росією]», – іронізує Донцов.
А через кілька днів записує, що до цієї кампанії підключилася і Робітнича газета – орган українських соціал-демократів, що розмістив в одному номері з критичною статтею про нього ... рекламу його нової книги.
Не менше невдоволення діяльністю Донцова висловлювало німецьке командування. 10 червня він повідомляє, що командувач німецькою групою армій Київ генерал Гренер звернувся до Скоропадського з листом про те, що УТА «не робить належної реклами гетьману і занадто багато пише про заворушення у провінції».
У відповідь на це на нараді у Скоропадського Донцов заявив, що питання «реклами гетьмана» Гренера не стосується, а інформацію про селянські виступи в регіонах він отримує від військового міністерства. А прийшовши на роботу, дізнався про справжню причину «німецького гніву» – союзники надсилали в УТА масу телеграм з рекламою себе, багато з яких викидалися в кошик.
Крім роботи в агентстві, Донцов намагався активно впливати на зовнішню політику. У щоденнику знаходимо записи про його зустрічі з делегацією з Кубані, що зверталася за допомогою до українського уряду, про статті на підтримку передачі Криму Україні, про роботу у складі політичної комісії мирної делегації, яка вела переговори з більшовиками.
5 липня Донцов робить запис про діалог зі своїм тезкою – російським представником Дмитром Мануїльським: «Йдучи, він запитав: «Донцове, ви ж порядна людина, чому ж ви не є більшовиком?» – «Саме тому, Мануїльський», – відповів я».
Є в щоденнику і записи про численні зустрічі зі Скоропадським, у резиденції якого автор часто бував. Так, 11 липня гетьман поскаржився йому на брак проукраїнських кадрів. Українські соціалісти з ним співпрацювати відмовилися, і йому довелося спиратися на вчорашніх царських чиновників, які хоч і мали управлінський досвід, але на Україну дивилися як на заблудлу частину Російської імперії.
Тому не дивно, що у Скоропадського під час розмови з Донцовим вирвалися слова: «Ну, де є ці українці? Ну, дайте їх мені! Таких, як мені потрібно, з якими я міг би говорити і працювати! Де вони.
Співпраця Донцова з гетьманом закінчилася в середині листопада, після того як Скоропадський, намагаючись знайти нових союзників після поразки німців, видав грамоту про федерацію з «білою» Росією. Але й з українськими соціалістами, які скинули гетьмана, вчорашній директор телеграфного агентства теж не знайшов спільної мови. Члени їхнього уряду, Директорії, сподівалися на те, що зможуть укласти мир з більшовиками. Їхня наївність виводила Донцова з себе.
21 грудня він пише про одну з урядових нарад, на якій політик Микола Порш під час обговорення питання про більшовиків запропонував «надіслати їм телеграму, що в Україні вже завершилася зміна режиму і, отже, нема чого після знищення реакції йти походом на нас». Донцов не витримав: «Дійшло у мене до запеклої суперечки з ним. Не міг, хоч і вибираючи слова, не назвати його дурнем».
Він почував себе чужим серед цих людей і тому вже 13 січня 1919 року залишив Київ, виїхавши до Відня. А 16 лютого отримав нову посаду, очоливши прес-службу української місії в Швейцарії.
Вогняний літописець
Щоденники іншого відомого українця, кінорежисера і письменника Олександра Довженка, переносять нас вже на початок 1940-х. Влітку 1941 року Довженко опинився в Ашхабаді, де розгорнула свою роботу Київська кіностудія. Але знімати кіно в такий час режисер не хотів і наполегливо вимагав відправити його на фронт, відмовляючись від усіх пропонованих посад.
У лютому 1942-го українець таки домігся свого і був призначений кореспондентом газети Известия і фронтового видання Красная армия. Незабаром він опинився на Південно-Західному фронті.
Нова робота давала режисерові можливість побачити війну своїми очима і писати про неї на основі власних вражень, а не газетних статей або зведень Радінформбюро. Тому на сторінках його фронтових щоденників можна зустріти чимало епізодів з майбутніх фільмів, які переплітаються з враженнями автора від військових дій на території України.
18 березня 1942 року Довженко, перебуваючи у вагоні поїзда у Ворошиловграді (нинішній Луганськ), згадує про відбиті у німців села. Настільки відвертий репортаж навряд чи з'явився б на сторінках Известий: «Люди не раділи своєму звільненню. Їм нічим було радіти. Не було сили. Вони дивилися на нас, бліді, змучені, і на людській подобі лежало тавро чогось такого, що не можна висловити жодними словами, – клеймо ганьби, знущань, морального розкладання».
Не менш болісно сприйняв режисер невдалу спробу звільнення Харкова в травні 1942-го. 3 червня він записує у своєму щоденнику, що причина провалу не у більших силах німців, а в помилках командування: «Шкода, що стільки людських трагедій у житті і смерті можуть наробити, можливо, одна-дві посередні людини».
Подальший відступ Червоної армії подарував Довженкові ще більше сюжетів. 13 липня він описує випадок на переправі через Дон на території Воронезької області. Місцевий комендант вирішив виявити пильність і влаштував перед мостом перевірку документів. Утворилася величезна пробка, на яку відразу звернула увагу ворожа авіація.
«Прилетіло 27 бомбардувальників. Знищили дощенту. Що робилося, не можна ні описати, ні забути. Загинули ні за що тисячі людей, тисячі машин покалічено, спалено. І все через одного дурня. І ніхто не зв'язав його, не застрелив. Я впевнений, що він і досі десь щось «не пускає», – з болем згадував режисер.
Враження від війни слухняно лягали на папір, перетворюючись на статті та оповідання. Поступово визрівав і задум нового фільму про війну, що втілився в кіноповість Україна в огні. Режисер планував показати в ньому всі події воєнних років – і відступ радянських військ, і звірства окупантів, і партизанський рух, і звільнення краю.
Наприкінці серпня 1943 року Довженко познайомив з рукописом Микиту Хрущова, який залишився задоволений твором і запропонував видати його окремою книжкою. Але ні в друк, ні на кіностудію сценарій так і не потрапив. 26 листопада режисер, приїхавши до Москви, дізнався, що Україна в огні не сподобалася Йосипу Сталіну і той наклав заборону на її друк і постановку.
Новина стала для режисера важким ударом, від якого він так і не зміг оговтатися. Кіноповість була опублікована лише після його смерті, а й фільм за її мотивами знятий у 1967 році.
Від війни до Майдану
Влітку 1942-го, коли перед очима Довженка проносилися картини відступу Червоної армії, інший, тоді ще не дуже відомий українець, письменник Олесь Гончар, зіткнувся з жахами німецького полону. Його, як і тисячі інших солдатів полонили на Білгородщині, а звідти відправили в табір Холодна гора під Харковом.
Тут полонені годинами простоювали під липневим сонцем у чергах за водою, яку видавали по півлітра на добу на людину. На щастя, в цьому місці Гончар пробув недовго – незабаром його перевели у Полтаву, звідки він зміг перебратися до бабусі, в слободу Суху. Тут майбутній письменник працював в держмаєтку (колишньому радгоспі), а в червні 1943-го почав вести щоденник, який не кидав до самої смерті.
У першому запису, зробленому приблизно 19 червня, він описує розмову з комерсантами з Люботина (Харківська обл.), які навідалися до управителя маєтку. Один з них розповів Гончару про способи свого заробітку. «Він їздив з Харкова в Артемівськ і за кілька пудів хрестиків (у них це на пуди) виміняв шість вагонів солі. Плату він отримав сіллю – кілька центнерів. Продав, розбагатів, отримав від бургомістра подяку».
Але такі торгові операції провертали, звичайно ж, не всі: більшості городян виміняних на речі продуктів вистачало тільки щоб прогодувати голодну сім'ю.
У село приїжджали не тільки за продуктами, а й за роботою. Більшість працівників маєтку були приїжджими: «Це харків'яни, дніпропетровці, люботинські, чугуївські, кам'янські ... Або евакуйовані з Воронежа, Сталінграда, Бєлгорода. Обдерті, жебраки, живуть на баланді, працюють майже без вихідних. Як і ми, полонені».
Увесь цей народ, як і місцевих жителів, окупанти періодично «проріджували» примусовими наборами в Німеччину. Одного разу, працюючи в полі, Гончар побачив типову для того часу картину: «Йшли обози, підвод півсотні, повні народу і з поліцаями на сторожі, а попереду, в ресорній колясці однокінній, – старий, трухлявий німець, їде і кашляє».
Якось до маєтку завітали німецькі журналісти, щоб передати по радіо репортаж про щасливе життя селян. Працівників вишикували в ряд і змусили привітатися. А от далі постановка не склалася.
Замість хрюкання свиней журналісти змогли передати лише вереск поросяти, якого смикнули за хвіст. Потім пішли до корів, і перекладач попросив Гончара зробити так, щоб вони заревли. «Я сказав, що не маю нічого проти. Але корови саме не бажали мукати. Довгоногий журналіст сам замукав, і це було передано по радіо як доказ достовірності виробничого процесу».
Наприкінці вересня 1943 року фронт підійшов до села. Після звільнення Гончар вступив у Червону армію і через місяць вже брав участь у бойових діях. 1 листопада він записує у своєму щоденнику враження від звільнених місць на правому березі Дніпра: «Цілими днями бомбили села. Матері вбиті, батьки на війні – самі малі діти плачуть по хатах. Жах. Поранена скотина, обпалена вогнем, табунами бігає у вогні та диму як скажена».
Чимало в щоденнику і розповідей про звірства окупантів перед відступом. Наприклад, таких: «У Кіровограді на каменоломні багато населення ховалося від німців. Німці підірвали шахту і всіх перебили, подушили газом, поховали заживо».
День Перемоги Гончар зустрів у Чехословаччині.
«Цікаве почуття впевненості, що ти живий і можеш жити до свого природного кінця, і вже тобі смерть не загрожує на кожному кроці», – пише він у щоденнику 9 травня 1945 року.
Настав час для творчості. Епізоди війни перекочували на сторінки романів Прапороносці, Людина і зброя, але пізніше поступилися місцем сценам з мирного життя.
А ось випробування на громадянську мужність письменнику доводилося проходити неодноразово. У 1960-ті роки він письмово відмовився рецензувати твір дисидента Івана Дзюби Інтернаціоналізм чи русифікація?, зазначивши, що багато фактів утисків української мови і культури, викладені в ньому, дійсно мають місце.
Тоді ж мужньо витримав цькування за роман Собор, в якому показав байдуже ставлення до культурної спадщини. А в жовтні 1990 року ... вийшов на Майдан. Не протестувати – познайомитися з учасниками студентського голодування, яке пізніше вилилося в страйк, що охопив увесь Київ, і отримав назву «революція на граніті».
Однією з головних вимог студентів були відмова від підписання нового союзного договору і відставка уряду республіки. Спілкування з молоддю, серед якої була і його онука Леся, залишило у Гончара приємні враження – він був захоплений готовністю до самопожертви, до боротьби за Україну.
А от реакція однопартійців у парламенті його просто вбила: «Юхновський як голова комісії доповідає їм про вимоги голодуючих студентів, про те, що зневірені молоді люди готові на все, «аж до масового самоспалення», а у відповідь йому – регіт, жирне іржання цих парламентських жеребців!».
Прийшовши додому, Гончар написав заяву про вихід з КПУ, в якій зазначив і причину свого рішення: «З такими безмежно жорстокими, які зустрічають реготом трагедію власного народу, не хочу мати нічого спільного».
Він добре розумів, чим загрожує йому такий крок, тому й записав у щоденнику: «Йду в самотність». На щастя, незабаром вихід з партійних лав набув такого масштабу, що партійному керівництву стало не до Гончара.
***
Цей матеріал опублікований в № 16 журналу Корреспондент від 24 квітня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованими на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.