Кабінки для купання, смугасті купальники і концерти куплетистів – літній відпочинок на поч. XX ст. відрізнявся від сучасного.
Правда, була й одна схожість: уже тоді курортні ділки вважали своїм обов'язком «розвести» клієнта на гроші, пише Дмитро Слинько у №21 журналу Корреспондент від 29 травня 2015 року.
Рекламна брошура закликає туристів у «край сонця й виноробства». Яскрава карта місцевості рясно прикрашена піктограмами: дівчина в національному костюмі з гроном винограду, спортсменка в купальнику з м'ячем. На цій самій карті потенційному відпочивальнику детально перераховують, що його чекає: сонце, каньйони, лазні, виноробні, пейзажі, пам'ятники, печери, туризм, спорт.
Мова йде не про Крим і не про Одесу – реклама запрошувала туристів в Заліщики. Тепер це сонне містечко в Тернопільській області відвідують хіба що байдарочники й автотуристи по шляху на захід. Але в 1930-ті місто на Дністрі процвітало як центр Теплого Поділля – важливого туристичного та виноробного регіону тодішньої Польщі.
Курорт розвивався з кожним роком, радуючи туристів все новими «фішками». Чого вартий один лише фестиваль збору врожаю винограду восени 1937 року з помпезним парадом виноробів або курсом лікування за допомогою виноградних ванн. Курортно-винна історія містечка закінчилася з початком Другої світової війни і з того часу так і не відновилася.
Заліщики не єдиним прикладом туристичного зльоту й падіння. Активний курортний рух на землях нинішньої України зародився в кінці XIX століття, і доля популярних в ті часи центрів виявилася абсолютно різною. Касперівці, Лопушна або сад Ермітаж годі й шукати в каталогах сучасних турфірм. Але більшість курортів все-таки пережила світові війни і революції, зберігши привабливість до наших днів.
Чорноморський рай
На відміну від Заліщиків, назва Аркадія каже сучасному відпочивальнику багато про що. Один з найпопулярніших пляжів сучасної України був відомий далеко за межами Одеси і 100 з гаком років тому.
Своєю появою Аркадія зобов'язана Емілю Камб’є, тодішньому начальнику Одеського товариства бельгійських кінно-залізних доріг. Підприємець міркував про нові маршрути міської конки з потенційно високим пасажиропотоком. Звичайно ж, вигоду обіцяли рейки, які ведуть до моря.
Але проблемою курортною Одеси були занадто круті спуски до пляжів практично вздовж всієї берегової лінії і скелі на узбережжі. Приємним винятком виявилася балка зі струмком, куди можливо було прокласти рейки.
До початку XX століття тут була не тільки конка, а й все те, заради чого їдуть в Аркадію сьогодні, – пляжі, купальні, ресторани і концертні майданчики. Грецька назва пляжу, що означає райський куточок, не є дивною: в Одесі була численна грецька громада, а до пляжників балку «населяли» рибалки-греки.
Грязелікувальний центр під Одесою (зараз курорт Куяльник) відкрили в 1892 році
Контраст між пляжем Аркадія і його стрімкими і скелястими сусідами відбитий на сторінках роману Валентина Катаєва Біліє парус одинокий, дія якого відбувається в 1905 році.
«Великий Фонтан, Середній Фонтан, Малий Фонтан, високі обривисті береги, порослі дерезою, шипшиною, бузком, глодом. У воді під берегом – скелі, до половини зелені від твані, і на цих скелях – риболови з бамбуковими вудками і купальщики. А ось і Аркадія, ресторан на палях, раковина для оркестру – здалеку маленька, не більша за суфлерську будку, – різнокольорові парасольки, скатертини, по яких біжить свіжий вітер».
Гуляли в Аркадії з не меншим розмахом, ніж у наші дні. Газета Одесский листок за червень 1907 року анонсувала Чарівну венеціанську ніч – «фантастичне цікаве гуляння, яке перевершить всі попередні гуляння». Гостей райського куточка чекали три оркестри в парку і виконавці серенад на гондолах у морі, конкурс красунь і грандіозний феєрверк, а також «феєрична обстановка, вогняні фонтани і світлові ефекти».
За феєрію треба було розщедритися: один тільки вхідний квиток у «рай», який продавали в канцелярії одеського градоначальника, коштував 55 коп. Столик на чотири персони коштував охочим від 4 до 15 руб. Дрібний чиновник в ті часи отримував платню близько 20 руб. на місяць, вчитель чоловічої гімназії – 80-100 руб.
У купальнику і без
Купання 100 з гаком років тому сильно відрізнялося від нинішнього. Плавати у відкритому морі було не прийнято, та й взагалі сам процес прийняття морських ванн на пляжі був справою інтимною, як зараз – переодягання купальника в роздягальні.
Уздовж узбережжя будувалися спеціальні дощаті кабінки – так звані купальні. Існували купальні I і II класів. У дорожчих кабінках крім купання пропонувалися і додаткові послуги – від чаю зі сніданком до рушника.
Купальні костюми тих часів – окрема тема. Нещодавно в YouТube з'явився ролик, який швидко набрав 1,5 млн переглядів. Популярний блогер Аманда Керні показала еволюцію жіночих купальників з кінця XIX століття до наших днів.
Відео починається з дівчини, яка танцює в комічному вбранні: короткий сарафан у чорно-білу смужку, з-під якого визирають смугасті панталони, а на голові – шапочка, знову ж таки в смужку. У 1890 році саме так виглядав жіночий купальний костюм. Чоловічий одяг для плавання був схожим на гімнастичне трико – майка і вузькі шорти майже до колін, часто все в ту саму смужку.
Доньки імператора Миколи ІІ у Криму у модних тоді жіночих купальниках
Купальні поділялися на жіночі та чоловічі. На невеликих пляжах відпочивальників приймали вахтовим методом: призначалися жіночі та чоловічі години. Втім, ні така сегрегація за статевою ознакою, ні кабінки, ні цнотливий одяг не зменшували запал любителів підглянути за дівчатами, які купалися.
Поряд з пуританськими звичаями розвивалося на межі століть й альтернативна течія – нудизм і натуризм. Родоначальником «голого» руху на чорноморському узбережжі вважається письменник і художник Максиміліан Волошин, який підхопив ідею в Західній Європі.
Незважаючи на періодичні розборки з місцевою поліцією, Волошин організував вільне купання в містечку Коктебель, де володів дачею. Його однодумцями по «голому» руху стали відомі богемні персони того часу. А ідеологія натуризму навіть тоді була неновою і мала іменитих покровителів: французький філософ-енциклопедист Дені Дідро ще у XVIII столітті закликав людство повернутися «назад до природи».
У 1920-ті роки соціальний статус коктебельського відпочивальника можна було визначити в прямому сенсі слова по одягу. Михайло Булгаков у повісті Подорож по Криму (1925) описав це так: «Непман ні за що не роздягнеться. Хоч його озолоти, він не розлучиться з брюками і піджаком. У брюках годинник і монети, а в піджаку гаманець. Ходять роздягненими у трусиках комсомольці, члени профспілок з тих, що потрапили на відпочинок до Криму, і найбільш тямущі дачники».
Мало не буде
Історія «розводу на гроші» багатих клієнтів так само стара, як і історія самих курортів. Причому стосувалося це не тільки Росії, але й Австро-Угорщини – наприклад, бальнеологічного Трускавця. Цілющі властивості тутешніх мінеральних вод були відомі місцевим жителям ще в давнину, але широкий розвиток курорт отримав у 1860-ті роки.
Минуло півстоліття – і ось листівка 1910 року Привіт з Трускавця іронізує над жадібністю місцевих ділків від курортного бізнесу. Міні-комікс показує, як персонал санаторію зустрічає грошовитого клієнта з розпростертими обіймами, але в кінці відпочинку бідолаха з порожнім гаманцем ледь встигає втекти від людей, які розмахують рахунками і квитанціями.
З приходом радянської влади становище тільки погіршилося. Під час кримського вояжу Булгакова в 1925 році його обманювали всі – від малого до великого. Хлопчисько – чистильник взуття в Джанкої назвав грабунком запропоновані йому за послуги 30 коп. Письменника виручили місцеві тітоньки, які оцінили послуги у гривеник і порадили обманутому клієнту дати хлопчику по морді.
Ще «веселіше» минула автомобільна подорож автора Майстра і Маргарити з Ялти до Севастополя. В «артілі шоферів» Булгакову пообіцяли місце в машині на п'ять осіб, але в підсумку в автомобіль набилося 11 пасажирів. Сам драндулет теж залишав бажати кращого.
«Праве колесо було Мерседеса (переднє), два задніх були Пеуса, мотор фордовський, кузов чорт знає який! Ймовірно, просто російський. Замість гумових камер – якесь дрантя. Все це гриміло, свистіло, і передні колеса їхали не просто вперед, а «роз'їжджалися», як п'яні ... Шофер нахабно, вперто і похмуро усміхається і запевняє, що це найкраща машина в Криму за своєю швидкохідністю», - писав Булгаков.
Подорож письменник запам'ятав надовго: у Місхорі лопнула одна шина, в Алупці – друга, а в Гаспрі машина взагалі поламалася.
Літо у великому місті
Щоб відпочити, жителям великих міст необов'язково було куди-небудь їхати. Приміром, у Києві кінця XIX століття можна було отримати практично всі послуги, які надавали популярні курорти.
Купальні Михайлової та Медецького розміщувалися на Набережному шосе поблизу Хрещатицького пам'ятника – зараз цю колону називають пам'ятником магдебурзькому праву. Пірнути в загальну купальню коштувало 5 коп., у «номери» (читай – кабінки) – від 15 коп.
У місті постійно діяли три «літні розважальні сади»: Шато-де-Флер, Сад мінеральних вод та Ермітаж.
«Крім того, щорічно виникають нові сади, які рідко доживають до кінця сезону», – наголошується в Путівнику по Києву та його околицях під редакцією Бублика за 1890 рік.
Розкішний Шато-де-Флер розташовувався в районі нинішнього стадіону Динамо. Одних тільки музичних розваг тут був десяток видів – від постійного оркестру до куплетистів і комічних співаків.
У Саду мінеральних вод давав вистави літній театр. Родзинкою парку був «прекрасний вокзал, оздоблений за російським смаком». Ніяких поїздів у центрі Києва не було: слово «вокзал» вживали в його первісному значенні – розважальний заклад за зразком лондонського парку Vauxhall.
Про Ермітаж на Трухановому острові Бублик пише, що заклад цей відвідується менш вибагливою публікою. Хоча і віддає належне його керівнику, завдяки якому парк «отримав дуже пристойний вигляд». Тут теж не миналося без музикантів та акторів.
«Трупа, яка грає на відкритій сцені, складена досить різноманітно і з порядних сил, у саду непоганий оркестр», – наголошується в путівнику.
Дістатися на острів з «великої землі» можна було тільки по воді – спеціально для цього по Дніпру курсували два маленькі пароплави. У дусі дореволюційної Росії, навіть на 400 м водного шляху підкреслювалася класова нерівність: проїзд туди-назад в I класі коштував 15 коп., у II – 10 коп.
Вхід у кожен з парків був платним, причому ціни різнилися залежно від категорії закладу. Так, увійти в розкішний Шато-де-Флер у вихідні та свята можна було за 40 коп., тоді як візит в демократичний Ермітаж коштував 20 коп.
У кінці XIX століття серед киян почав набирати популярність дачний рух. Найвідомішими дачними напрямками Бублик у своєму путівнику називає Бровари, Мотовилівку і Боярку. Причому остання вже тоді пропонувала не тільки дачний, а й комплексний відпочинок.
«Завдяки здоровому лісовому повітрю, кумисо-лікувальному закладу та можливості користуватися завжди медичною допомогою Боярка набула навіть частково значення кліматичної станції для київських жителів, і тільки відсутність проточної води для купання становить вельми відчутно її недолік», – пише Бублик.
У Боярку влітку кілька разів на день курсували спеціальні дачні потяги, на які можна було купувати сезонні квитки за зниженою таксою. Виїхати до Одеси з Києва в 1890 році можна було трьома поїздами – поштовим о 9:30, кур'єрським о 19:45 і пасажирським о 21:30. Щоб зануритися в заповітне море, киянам доводилося запасатися терпінням: поїзд до Південної Пальміри йшов більше доби.
***
Цей матеріал опубліковано в №21 журналу Корреспондент від 29 травня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.