Переселенці з Донбасу та Криму через рік досягли на новому місці перших успіхів у бізнесі.
У маленькому кафе-кондитерській Love Сake на вул. Горького в Києві наливають смачний домашній лимонад. Атмосфера тут незвично камерна для центру мегаполіса: тихо грає музика, м'яко блимають лампи, стіни – в пастельних тонах. На все це подвійно приємно дивитися, коли дізнаєшся, що заклад створено руками тендітної 26-річної Анастасії Ларкіної з Донецька, пише Юлія Корабльова у №23 журналу Корреспондент від 12 червня 2015 року.
«Спочатку у мене була ідея створити місце, де було б максимально затишно, де тебе завжди зустрічала б господиня і куди хотілося б повертатися. Процес іде, і я відчуваю, що у нас все вийде», – зі збентеженою й одночасно гордою усмішкою власниця кафе розповідає Корреспонденту, як змогла облаштуватися на новому місці.
Ларкіна – одна на мільйон, і це не метафора. За даними Міністерства соцполітики, сьогодні в Україні налічується 1,3 млн так званих внутрішньо переміщених осіб, змушених залишити свої будинки через окупацію Криму та АТО на Донбасі. І це лише ті, хто зареєструвався.
Працевлаштування переселенців – головний біль як для них самих, так і для влади. У Держслужбі зайнятості населення кажуть: з початку кримських подій і проведення АТО до них за допомогою звернулося 50,5 тис. біженців. Це крапля в морі порівняно з реальною кількістю тих, кому потрібна робота на новому місці.
На допомогу приїжджим прийшли волонтери, які відкрили школи навчання нових спеціальностей і підприємництву, а також допомогли знайти роботу. Ті переселенці, хто на малій батьківщині вів активний спосіб життя, займався власною справою, через рік після втечі від війни й анексії вже досягли перших успіхів.
Біженці відкрили свої кафе і перукарні, запустили рекламні проекти, домоглися високих посад і з головою пішли в громадську роботу. На першому етапі їм довелося долати труднощі адаптації і звичайні для початку будь-якої комерції бюрократичні рогатки.
«Головне мати стійку мотивацію», – впевнена Марія Маруженко, координатор роботи зі ЗМІ волонтерського проекту Центр зайнятості вільних людей.
Чебуреки і торти
Біля кримсько-татарської чебуречної Софра (у перекладі з їхньої мови – «накритий стіл») на Подолі не проштовхнутися. Тутешні чебуреки – справжній витвір мистецтва. Саме тому серед відвідувачів закладу можна помітити відомих персон, наприклад колишнього міністра закордонних справ Андрія Дещицю.
Кафе прикрашене українською та кримськотатарською символікою, а частина доходу йде на допомогу бійцям АТО. Сім'я Буджурових, яка не прийняла анексію Криму і переїхала на материк, у своєму кафе намагається хоч трохи відновити атмосферу батьківщини, пригощаючи відвідувачів неперевершеними чебуреками й аниками – аналогами перших, тільки печеними на сухій поверхні, а не смаженими у фритюрі.
Ескендер Буджуров, глава сім'ї, який на півострові працював керуючим готелем, планує на додаток до Софри відкрити мережу закусочних по Києву, в тому числі і дитячих – зі східними солодощами.
Фото Дмитра Ніконорова
Ескендер Буджуров (справа), перебравшись з Криму, відкрив у Києві родинний бізнес
Ларкіна, на відміну від нього, поки що не може похвалитися натовпами відвідувачів, які штурмують двері її кондитерської. Однак для молодого лікаря-офтальмолога, який робить лише перші кроки в бізнесі, кожен відвідувач – уже маленька перемога.
Ідея відкрити кафе в центрі столиці прийшла до Ларкіної спонтанно. Проїжджаючи повз майбутнє приміщення свого закладу, пропонованого в оренду, вона закохалася в нього з першого погляду.
«Йде злива, я вискакую з машини, бігом записую номер [телефону на двері], – згадує Ларкіна. – Тут заходять якісь чоловіки на перегляд, я подивилася на них жалібно і попросила теж подивитися. І вирішила: кафе буде тут! Мої знайомі кажуть: якби я була досвідченою акулою бізнесу, я б навряд чи так поспішно прийняла рішення. Але, може, воно й на краще».
Новоспечену бізнес-леді на перший погляд можна прийняти за студентку. І це недалеко від істини – влітку 2014 року вона закінчила інтернатуру в Донецькому медінституті. Однак запеклі бої за місцевий аеропорт змусили сім'ю залишити будинок, який якраз перебував неподалік від місця бойових дій. Останньою краплею став випадок, коли через бої швидка не змогла приїхати до хворого дідуся Ларкіної.
Спочатку сім'я перебралася до Хмельницького, де влаштуватися за фахом Ларкіній не вдалося. І тут ідея кафе, яку вона виношувала ще в Донецьку, раптом знову стала актуальною.
Благодійна організація допомоги біженцям Крим-SOS оголосила конкурс серед переселенців на найкращий бізнес-план з відкриття власного підприємства. Основна ідея – показати, що твоя справа може принести користь таким само, як і ти.
«І тут моя мама мені каже: ну а що ти втрачаєш? І я подумала: ну правда ж – нічого! – сміється донеччанка. – Написала бізнес-план відразу під Київ (дуже хотіла сюди переїхати) і в підсумку виграла грант. Правда, грант – це голосно сказано. Допомога не грошова – приз складався з кава-машини і тостера. Але це стало таким собі стусаном долі».
Потім почалися клопоти навколо переїзду в столицю, зупинки на день-два у знайомих, пошук грошей, які допомогли зібрати друзі. Ларкіна разом з родиною засукала рукава і самостійно облаштувала весь інтер'єр свого кафе. Нещодавно у кондитерській з'явилася вивіска, чим її господиня надзвичайно пишається. Однак визнає: труднощів ще багато.
«У нас немає, наприклад, професійних піарників, які приведуть у кафе знаменитостей», – ділиться підприємниця турботами.
Історії успішної побудови переселенцями бізнесу на новому місці не рідкість, хоча поки ще й не тренд. Вони освоюють різні сфери – від кафе і перукарень до програмування і реклами
Історії успішної побудови переселенцями бізнесу на новому місці не рідкість, хоча поки ще й не тренд. Вони освоюють різні сфери – від кафе і перукарень до програмування і реклами.
Тетяна Ткаченко з Луганська організувала в Києві виробництво делікатесів. Проект називається Гурманьяки і пропонує покупцям кулінарні солі, суміші для глінтвейну і традиційні англійські десертні креми – курди.
Стиліст і візажист з Донецька Ганна Кравченко півроку тому приїхала до Києва з парою суконь і валізкою косметики. Облаштувавшись у столичному ТРЦ Гулівер, вона стала співзасновницею салону краси Руки-Ножиці і за півроку змогла зібрати на своїх 20 м салону чи не пів-Києва.
Ступінь свободи
Дмитро Острецов з Луганська, коли Корреспондент заводить з ним розмову про його нове життя в Дніпропетровську, заливається сміхом: «Хто вам сказав, що я найуспішніший? А ну признавайтесь, хто вже мене здав!».
Говорити про себе як про успішну людину Острецов не хоче, хоча, навіть якщо не брати до уваги історію його переїзду, він все одно потрапляє під це визначення. У Дніпропетровську Острецов живе рік – разом із сім'єю залишив Луганськ, коли сили АТО успішно почали відбивати населені пункти у бойовиків.
«Насправді все просто: необхідно чітко розуміти, наскільки тобі вистачить твоєї «фінансової подушки». Та й взагалі, у багатьох вона є? Мені ось за найбільш песимістичними прогнозами вистачило б грошей на два місяці. Тобто я був би змушений виїхати назад до Луганська. Тому й довелося ворушитися», – ділиться Острецов своїм секретом успіху.
Фото з особистого архіву Дмитра Острецова
Дмитро Острецов, переїхавши з Луганська у Дніпропетровськ, досяг успіху в розвитку свого бізнесу
Вдома залишилося улюблене шкіряне крісло і щойно куплене ліжко. На новому місці замість матеріальних цінностей з'явилися духовні – знайомі, які співчувають, і необхідність заново облаштовуватися й годувати сім'ю.
Небажання повертатися до Луганська, який сили АТО так і не відбили, стало гарною мотивацією. Ще на батьківщині Острецов почав пробувати працювати на себе – займався програмуванням, маркетингом і рекламою, розробляв інтернет-сайти. У Дніпропетровську довелося створювати базу заново – не тільки шукати нових замовників, але й купувати дорогі комп'ютер, камеру та інше обладнання.
Зараз йому вистачає грошей не лише на те, щоб постійно оновлювати робоче місце, а й регулярно подорожувати
Зараз йому вистачає грошей не лише на те, щоб постійно оновлювати робоче місце, а й регулярно подорожувати, а також чути від знайомих: «Дімка – найуспішніший з переселенців, яких я знаю».
Основні критерії забезпеченості, квартиру і машину, Острецов купувати поки що не планує, хоча доходи дозволяють.
«Я не збираюся таксувати або здавати в оренду житло. А для душі я краще зводжу сім'ю в Карпати чи до моря чкурнемо», – міркує луганчанин.
Перевести бізнес в інше місто – справа важка, клопітка і часто майже нездійсненна, переконався не тільки Острецов, а і його землячка Ганна Ліферова. У її рідному Красному Лучі залишилося три бізнеси, недавно куплений будинок і машина.
На втечу була рівно година, згадує Ліферова, – часу вистачило, щоб лише одягнутися, взяти документи і виїхати на вокзал. Тому, коли у столичному хостелі у неї вкрали єдину пару взуття, порятунком спочатку стали тільки волонтери. А потім ще й гроші, виручені від проданої машини.
Крім підприємництва Ліферова на батьківщині займалася громадською діяльністю – очолювала молодіжну організацію, займалася соціальною роботою. У Києві вона вирішила продовжити саме цю лінію. Луганчанка займається проблемами переселенців у фонді Схід – Київ – Допомога, а також стала президентом громадської організації Діти Донбасу. Паралельно вона закінчує магістратуру за фахом теолог.
Фото Дмитра Ніконорова
Багато чого втративши в рідному Красному Лучі, Ганна Ліферова не опустила руки. Зараз вона допомагає переселенцям
«Звичайно, порівнювати минуле життя і нинішнє неможливо. Спочатку було важко, я звикла працювати на себе, а тут довелося згадувати, що таке підпорядкування начальству. Але з цим справляєшся», – розповідає Ліферова.
Її 16-річний син після переїзду показав блискучі результати на іспитах в школі і готує себе до вступу в Києво-Могилянську академію. Мати запевняє: у рідній школі так багато друзів у нього не було.
Злізти з валіз
За минулий рік Держслужбі зайнятості влаштувати на роботу вдалося 11 тис. переселенців, 38 тис. набули нову спеціальність. Ще 20 тис. продовжують отримувати послуги з професійної переорієнтації.
«Взагалі, якщо говорити відверто, більшість не йдуть у центри зайнятості», – каже Маруженко з Центру зайнятості вільних людей. Цей волонтерський проект був створений після анексії Криму для допомоги переселенцям у працевлаштуванні.
На цей момент за допомогою в Центр зайнятості вільних людей звернулися понад 5,5 тис. внутрішньо переміщених осіб із зони проведення АТО та Криму. З них 1,5 тис. отримали роботу
На цей момент за допомогою в центр звернулися понад 5,5 тис. внутрішньо переміщених осіб із зони проведення АТО та Криму. З них 1,5 тис. отримали роботу. Найбільш затребуваними у них є вакансії у сфері адміністративного управління, бухгалтерії, роздрібної торгівлі, будівництва.
За словами Маруженко, останню роль в успішному працевлаштуванні переселенців відіграє позиція роботодавців.
«Не можна сказати, що дискримінації щодо переселенців не існує зовсім, – зітхає активістка. – Свого часу роботодавці були патріотично налаштовані і брали або не брали фахівців з політичних причин. Але зараз ситуація зрівнялася. Якщо фахівець хороший, то його з руками і ногами заберуть. Тим більше донецькі фахівці, як правило, дешевше київських».
Серед роботодавців зараз більше цінується бажання і професіоналізм співробітника, а цього у переселенців, як правило, в надлишку
Контент-експерт порталу rabota.ua Тетяна Пашкіна підтверджує: серед роботодавців зараз більше цінується бажання і професіоналізм співробітника, а цього у переселенців, як правило, в надлишку.
«До того ж є ще просте і щире бажання допомогти людям, – запевняє експерт. – Є роботодавці, які активно вітають у своїх лавах переселенців, є ті, хто особливо це не афішує».
Втім, не варто уявляти картину дуже райдужною, додає вона. Показово, що на сайті rabota.ua лише 19 резюме, де здобувач зазначає той факт, що він переселенець. Пашкіна впевнена: у більшості ще залишився страх, що через місце проживання в роботі буде відмовлено.
Тим більше що обґрунтовані ризики у роботодавця є – наприклад, йому невигідно давати переселенцю очолити великий довгостроковий проект, адже невідомо, чи надовго людина затримається у місті.
Однак і в цілому відкривати бізнес в період кризи – велика авантюра, здатна, проте, принести плоди. Конкуренти починають йти з ринку, залишаючи проломи в тих сферах, які раніше були щільно заповнені. За наявності бажання і мобільності справа може піти активно і почати приносити дохід навіть швидше, ніж у спокійні роки, кажуть експерти. А у переселенців є своя перевага – їм нікуди відступати.
«У нас, на жаль, немає обліку людей, які успішно відкрили свою справу, – зазначає Маруженко. – Курси з підприємництва пройшли близько 1,5 тис. осіб, з них третина пішли працювати за профілем. Я знаю мінімум сім осіб, хто зміг зачепитися в столиці й активно розвиває свій бізнес».
З іншого боку, психологічна адаптація кожному дається по-різному. У когось вона триває півтора місяці, у когось може і чотири, пояснює психолог Олексій Васильєв.
«Для людини [переселенця] все нове, і часто його це дратує: повітря не таке, будівлі не такі, – пояснює фахівець. – У цей момент важливо провести внутрішній аналіз – оцінити ситуацію і скласти стратегію, що далі робити. Ти вже не на валізах, ти приїхав на нове місце, де потрібно рухатися вперед».
Маруженко додає: переселенці стикаються з таким самими проблемами під час відкриття бізнесу, як і решта. Крім того що всі вони проходять період соціальної адаптації в новому місті, їм доводиться воювати з бюрократичною машиною. І це дуже сильно впливає на просування бізнесу далі ідеї.
Незважаючи на те що війна робить будь-які прогнози на майбутнє сумнівними, експерти бачать у долі переселенців більше позитивних тенденцій, ніж негативних.
«Як мінімум завжди є сезонні роботи, плюс кількість пропозицій з-за кордону також постійно зростає. Та й по містах-мільйонниках ми відзначаємо приріст вакансій. Так що було б бажання», – вважає Пашкіна.
Самі новоспечені бізнесмени тепер впевнені: якщо усвідомлювати, що ти починаєш нове життя, то й процес адаптації, і становлення на новому місці, пройде максимально швидко. Особливо якщо є підтримка з боку рідних.
«Коли тобі чи твоєму родичу хочеться лізти в петлю, потрібно триматися разом. Потрібно постійно один одного підтримувати. Повірте, в нашій ситуації сім'я справді рятує і допомагає з усім впоратися», – каже Ларкіна.
А Острецов додає, що важливо не розкисати і не жаліти себе.
«Навіть якщо вас з'їли, то у вас все одно є два виходи, – жартує луганчанин. – А ми-то живі. Так що все буде добре».
***
Цей матеріал опубліковано в №23 журналу Корреспондент від 12 червня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.