У 1920-ті роки радянське керівництво проводило нову економічну політику (НЕП), дозволивши приватне підприємництво.
Але реформа виявилася половинчастою – нормальних умов для ведення бізнесу підприємці так і не отримали, зате держслужбовці у змові з приватниками не забули «подоїти» бюджет країни, пише Роман Клочко у №30 журналу Корреспондент від 31 липня 2015 року.
У грудні 1923 року в одеському відділенні Укрдержпосередника правоохоронці виявили групу службовців, пов'язаних з приватними заготівельниками. Завдяки їм приватники заробляли непогані гроші: за умовами контрактів, за несвоєчасну оплату постачань зерна держконтора повинна була виплачувати штраф у розмірі до 25% від суми замовлення.
Деякі держслужбовці йшли ще далі. Навесні 1924-го Верховний суд УРСР розглядав справу колишнього інженера Луганської державної текстильної фабрики, який створив торговельне товариство Міськзавпром для продажу ... фабричного майна під виглядом брухту. Судді оцінили його «зусилля» у десять років в'язниці.
Але через два роки цей випадок перевершила справа співробітників Українського борошномельного тресту. Від його імені приватні заготівельники здійснювали до 80% всіх хлібозаготівель, та ще й продавали зерно, збільшуючи ціну на 100% і більше. У Кременчуцькому відділенні тресту приватникам видавали величезні суми без будь-якого контролю, не укладаючи жодних договорів. Завідувач відділення заявив, що «вірив їм на слово», і поплатився за свою довірливість шістьма роками тюремного ув'язнення.
Справи торговельні
Описані випадки були типовими для 20-х років минулого століття. Поки політичні емігранти за кордоном сприймали неп як повернення до старих порядків і сподівалися на якісь зміни, громадяни всередині країни здогадувалися, що це тимчасове явище, і прагнули отримати максимум вигоди.
Радянське законодавство не давало підприємцям ні політичних прав, ні гарантій недоторканності власності. І непмани відповідали державі взаємністю, винаходячи все нові й нові способи «відбирання грошей». Звичайно, у таких аферах брали участь далеко не всі. Але саме такі судові процеси отримували широкий розголос у пресі та створювали у громадян негативний образ підприємця.
Найбільшою популярністю у тодішніх бізнесменів користувалася торгівля. У цей вид бізнесу не треба було вкладати особливих грошей, і прибуток можна було отримати набагато швидше, ніж з промислового виробництва, до того ж сильно зруйнованого недавньою війною. Та й вивести кошти з торгового підприємства у разі загрози конфіскації можна було швидше.
Вже у 1924 році в Україні приватні торговці помітно потіснили кооперативи і державу. Ними здійснювалося 32,3% всього обороту в оптовій, 58,2% - в оптово-роздрібній і 94,4% - у роздрібній торгівлі
Саме тому вже у 1924 році в Україні приватні торговці помітно потіснили кооперативи і державу. Ними здійснювалося 32,3% всього обороту в оптовій, 58,2% - в оптово-роздрібній і 94,4% - у роздрібній торгівлі. Але були й сфери, до яких приватників не підпускали на гарматний постріл, - важка промисловість, зовнішня торгівля, транспорт і банки.
Ринкові відносини важко приживалися у свідомості можновладців, адже ще недавно вони ставилися до будь-якого бізнесу як до злочину. Тому в перші місяці непу підприємцям, як і раніше, ставили палиці в колеса, створюючи всілякі обмеження під час видачі дозвільних документів.
Наприклад, у березні 1921-го президія Харківського губвиконкому дозволила займатися торгівлею лише тим, хто не підлягав трудовій повинності, - простіше кажучи, лише пролетарям. Така сама ситуація склалася і в Миколаївській губернії. А постанова НКВС УРСР від 20 травня зобов'язувала тих, хто виявляв бажання зайнятися торгівлею, подати інформацію про своє соціальне становище, яку потім перевіряли працівники міліції.
Видача дозволів підприємцям затягувалася на місяці. Бували й випадки, коли місцева влада просто забороняла приватну торгівлю
Через це видача дозволів підприємцям затягувалася на місяці. Бували й випадки, коли місцева влада просто забороняла приватну торгівлю. Наприклад, у Харкові за торгівлю морозивом згідно з розпорядженням губвиконкому можна було запросто потрапити до концтабору.
Торгові точки того часу не тішили клієнтів особливим затишком. Обстеження магазинів Києва (усіх форм власності), проведене органами контролю в 1926 році, засвідчило, що в більшості з них не було навіть елементарних зручностей.
Похвалитися наявністю центрального опалення могли лише 62% закладів, а вентиляцією – взагалі третина. Через розташування у підвальних приміщеннях у 30% магазинів панували холод і вогкість. Не стежили і за чистотою. Вікна протирали лише двічі-тричі на рік, а підлоги мили раз на один-два тижні. Якщо ж торгували борошном або соняшниковою олією, то підлогу взагалі не мили.
Жорсткі звичаї
Звичаї непманів багато в чому нагадували «лихі 90-ті». На зміну старій буржуазії, у якої була певна професійна етика, прийшли люди, не обтяжені такими «забобонами».
Один із сучасників, український прозаїк Іван Сенченко писав: «Спекуляція і голос наживи підняли голову. Нова психологія народилася ... «Спіймали? Прокрався? Дурень, тому що погано кінці сховав», - і жодного слова осуду. Кожен на його місці зробив би так».
Випадки злочинної змови непманів з держслужбовцями не були рідкістю. Не особливо церемонилися і з конкурентами
Тому випадки злочинної змови непманів з держслужбовцями не були рідкістю. Не особливо церемонилися і з конкурентами.
Так, у 1928-му в селищі Шалигине на Глухівщині (тепер – Сумська обл.) брати-підприємці Самощенко і Безбаюнний вирішили вижити місцевого торговця Лучинського. Спочатку від нього вимагали виїхати із селища. З його попередником, торговцем Месежніковим, такий номер пройшов – отримавши листа з погрозою кинути бомбу в будинок, той поїхав. Цього разу погрози не подіяли, і бізнесмени підпалили сарай, який орендував Лучинський. За ці «неекономічні методи» підприємці отримали три і п'ять років в'язниці.
У Києві бізнесмени витісняли конкурентів, користуючись зв'язками у фінансовій (податковій) інспекції. Наприклад, фінінспектор Савич, перебуваючи в хороших стосунках з великим торговцем Бліндером, обклав його податком у 40 тис. руб., а з його більш слабкого конкурента зібрав втричі більше.
Ясна річ, що у таких умовах вижити могли далеко не всі. Лише за період 1923-1925 років близько 30% приватних підприємств в Україні поміняли власників. Не краща була ситуація і надалі: дослідження, проведене в травні 1927-го Наркоматом фінансів УРСР, показало, що 60% приватних торгових закладів проіснували не більше півтора років.
Біографії чималої кількості бізнесменів свідчать про те, що за своє життя їм довелося займатися найрізноманітнішими справами – у тому числі й нелегально. Наприклад, харківський підприємець Майзнер починав як валютний спекулянт, а потім вклав отримані кошти у капелюшну майстерню.
Інший харківський непман, Навальний, займався візництвом, а пізніше почав торгувати худобою і був притягнутий за нелегальне підприємництво та ухилення від сплати податків. Старобільський підприємець Мачуга торгував мануфактурою, залізним товаром, худобою, пізніше зайнявся торгівлею в Москві, де продавав фрукти з орендованих ним садів на Північному Кавказі. А у 1928-му був засуджений за збут великої партії картоплі в Баку без патенту.
Популярними були і спекуляції валютою. Так, у серпні 1924 року київський окружний відділ ГПУ заарештував 22 валютника, серед яких частина виявилася підприємцями – один, наприклад, був співвласником ниткової фабрики. У Харкові валютними спекуляціями займався власник свічкового заводу Дзюба, а в Старобільському окрузі групу валютників очолював господар ковбасної фабрики Рупель, який співпрацював з колишніми контрабандистами та місцевими торговцями.
Атмосфера 1920-х створювала сприятливі умови для появи всіляких аферистів, які видавали себе за підприємців, кооператорів або представників держпідприємств
Атмосфера 1920-х створювала сприятливі умови для появи всіляких аферистів, які видавали себе за підприємців, кооператорів або представників держпідприємств. Рано чи пізно вони потрапляли в руки правоохоронців, але менше їх від цього не ставало.
Наприклад, у 1925 році Харківський губернський суд розглядав справу колишнього бухгалтера Олександра Томкевича, який видавав себе за представника центрального управління військових кооперативів. Користуючись підробленими документами, шахрай у 1922-1923-му укладав контракти з різними миловарними підприємствами на постачання сировини, брав задатки і зникав у невідомому напрямку. Загальна сума збитку перевищила 1 млрд руб. (у радянських знаках, які постійно знецінювалися). За свої витівки колишній бухгалтер отримав три роки позбавлення волі.
У лютому 1926 року в Шепетівці закінчилися «гастролі» афериста Мамацеошвілі, який привласнив 19 тис. руб. під час завідування місцевою заготконторою. До цього він встиг поїздити по різних регіонах СРСР – від Москви і Ленінграда до Чувашії і Марійської Автономної Республіки, присвоївши близько 26 тис. руб. Суд засудив його до розстрілу.
Були й випадки шахрайства з банківськими кредитами. У Красному Лучі Луганської округу в 1927-1928 роках діяла група з дев'яти осіб на чолі з Аршаком Акопджанянцем, яка відкрила Російсько-Східне промислово-торгівельне товариство. Спритні ділки примудрилися набрати кредитів на 60 тис. руб. тільки від Держбанку, після чого швидко зникли з міста.
Чужий елемент
У другій половині 1920-х років радянське керівництво взяло курс на згортання непу. Податкове навантаження на підприємців стало зростати: вже у 1926-1927-му розмір податків, що сплачувався приватниками, у півтора рази перевищив платежі кооперації і в чотири рази – платежі держпідприємств.
Били по непманах й адміністративними обмеженнями. 15 травня 1928 року було прийнято постанову союзного уряду, що забороняла оренду державних підприємств
Били по непманах й адміністративними обмеженнями. 15 травня 1928 року було прийнято постанову союзного уряду, що забороняла оренду державних підприємств. У цих умовах бізнесмени змушені були йти «в тінь» або витрачатися на хабарі посадовим особам, щоб хоч якось вести справу.
Повідомлення про хабарників та їхні зв'язки з непманами не сходили з газетних сторінок. У 1928-1930 роках по Україні, як і по інших республіках, прокотилася хвиля гучних судових процесів, яка наочно продемонструвала рівень корупції в суспільстві.
Особливо яскравими були її прояви в державних установах, які безпосередньо співпрацювали з приватниками, укладаючи з ними договори на постачання товарів і послуг. Так, навесні 1928-го за ѓратами опинилися представники будівельного управління Донвугілля, яких звинувачували у розтратах коштів, розбазарюванні будматеріалів, хабарництві й фальсифікації документів. Разом з ними на лаву підсудних потрапили і приватні підрядники.
У 1929 році правоохоронці виявили великі зловживання в Запорізькому, Вінницькому та Дніпропетровському окружних торгах, де чиновники за хабарі постачали дефіцитні товари приватникам, непогано гріючи на цьому руки. Наприклад, на Дніпропетровщині розмір "подяки" коливався від 500 до 2.000 руб.
У квітні 1930-го відбувся процес над співробітниками Всеукраїнського управління лісами, за яким проходило майже 200 осіб. За «помірковану плату» чиновники бракували деревину цінних порід і продавали її підприємцям за ціною бракованої, обчищаючи казну на мільйони рублів. Потрапили під роздачу і представники місцевої влади, помічені в заступництві непманів: за «зв'язок з приватником» тільки в першому кварталі 1928 року були притягнуті до кримінальної відповідальності 56 голів сільрад і 17 членів райвиконкомів.
Своєю опорою в боротьбі з непманами влада вважала податкові органи, до яких тоді відносилися Наркомат фінансів і фінвідділи на місцях. Але в умовах постійного зростання податків чиновники за всього бажання не могли зібрати всі недоїмки та заборгованості
Своєю опорою в боротьбі з непманами влада вважала податкові органи, до яких тоді відносилися Наркомат фінансів і фінвідділи на місцях. Саме вони, а також створені для збору податків робочі бригади повинні були забезпечити своєчасне наповнення бюджету. Але в умовах постійного зростання податків чиновники за всього бажання не могли зібрати всі недоїмки та заборгованості.
Дізнаючись про свою появу у списках боржників, підприємці швидко розпродавали або приховувати майно – саме тому списки незабаром просто перестали публікувати. Та й бажання у податківців було далеко не завжди: серед них вистачало людей, які прагнули заробити на хабарах.
Така ситуація абсолютно не влаштовувала радянське керівництво, яке взяло курс на знищення підприємців. Тому в 1929-1930 роках по фінустановах прокотилася хвиля чисток і судових процесів. Першими під удар потрапили чиновники з дореволюційним стажем, які ще працювали на держслужбі, і вихідці з «непролетарських» верств населення – в тому числі і вчорашні непмани, які змінили професію.
Найгучнішою стала справа Глухівського окружного фінвідділу, де на хабарах спіймали заввідділу податків і вісім фінпрацівників. Через їхні дії підприємці округу платили податки в п'ять-шість разів менші, ніж належало за законами. Після арештів картина в окрузі відразу ж змінилася: недоплати зменшилися на 46%, надходження місцевих податків зросли наполовину, а загальнодержавних – на 21,3%. Можна було б тільки радіти такому наповненню бюджету, якби разом з ним не розорялися ті, хто його наповнював.
У 1932-му підприємництво на території СРСР було остаточно заборонено. А у свідомості суспільства слово «підприємець» завдяки успішній пропаганді ще довго залишалося синонімом слова «шахрай» або «аферист»
У 1932-му підприємництво на території СРСР було остаточно заборонено. Вчорашні непмани змінили професії, ставши ремісниками, бухгалтерами, продавцями. Їм та їхнім родинам ще довго доводилося стикатися з обмеженнями в правах під час прийому на роботу або вступу до вузів через своє «непролетарське» минуле. А у свідомості суспільства слово «підприємець» завдяки успішній пропаганді ще довго залишалося синонімом слова «шахрай» або «аферист».
***
Цей матеріал опубліковано в № 30 журналу Корреспондент від 31 липня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net , можна ознайомитися тут.