Після інциденту в Слов'янську, де в пасхальну ніч за нез'ясованих обставин в результаті перестрілки загинули три людини, проросійський "народний мер" міста В'ячеслав Пономарьов звернувся до Москви з проханням ввести на схід України війська.
Після інциденту в Слов'янську, де в пасхальну ніч за нез'ясованих обставин в результаті перестрілки загинули три людини, проросійський "народний мер" міста В'ячеслав Пономарьов звернувся до Москви з проханням ввести на схід України війська для захисту населення.
Міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров у відповідь заявив, що подібні прохання ставлять Кремль "в дуже складне становище".
1 березня 2014 року Рада Федерації РФ дала президенту Володимиру Путіну дозвіл на застосування військ на території України.
Відповідний федеральний закон не містить згадки про термін, на який дається дозвіл. Теоретично, він наданий президентові назавжди. Для його скасування потрібна нова постанова Ради Федерації, яка може бути ухвалена в рамках нормалізації відносин між Москвою і Києвом, якщо така станеться.
Таким чином, з точки зору внутрішнього законодавства перешкод немає. Але використання військ за межами національної території в будь-якому випадку зачіпає інтереси інших країн і, отже, є питанням міжнародного права.
У колишні часи
До Першої світової війни право держави на ведення війни і використання своїх збройних сил практично нічим не обмежувалося і регулювалося виключно його військовими можливостями і власним розумінням доцільності.
Війна повсюдно визнавалася законною, більше того, почесною справою. Армія для того й існує, щоб боротися!
Державні інтереси превалювали над мораллю. Автори підручників історії спокійно пояснюють причини воєн минулого тим, що тій чи іншій країні "були потрібні" життєвий простір, природні ресурси, вихід до моря чи якась ключова фортеця.
"Усі царі, крім китайського, носять військовий мундир, і тому, хто більше вбив народу, дають велику нагороду", - обурювався Лев Толстой, але нечисленних ідеалістів ніхто не слухав.
Перша спроба "контролю над озброєннями" датується 1139 роком, коли папа Інокентій III оголосив арбалети "зброєю смертельною і ненависною Богу", дозволивши їх використання тільки в війнах з "невірними". Однак заборона ігнорувалася, як і лицарське правило неодмінно передувати війну її офіційним оголошенням.
Поступово, не шляхом прийняття міжнародних правових актів, а через пом'якшення звичаїв, склалася норма про гуманне поводження з мирним цивільним населенням.
У XVII столітті ще вважалося нормальним дозволяти солдатам "три дні гуляти" в захопленому місті. У 1760 році, коли в ході Семирічної війни російські війська тимчасово зайняли Берлін, і командувач Готліб Тотлебен захотів випороти батогами прусських журналістів, які раніше нешанобливо відгукувалися про імператрицю Єлизавету Петрівну, вона заборонила це робити і відчитала генерала: "Хочеш, щоб мене Європа монстром вважала?".
У 1864 і 1907 роках були укладені Женевська і Гаазька конвенції про права поранених і військовополонених і статус Червоного Хреста.
Після жахів Першої світової визріло розуміння, що необхідно щось робити.
Ухвалений в 1920 році Статут Ліги націй наказував вирішувати міждержавні суперечки в третейському суді, засуджував агресію і передбачав колективні дії для її приборкання.
Пакт Бріана-Келлога 1928 року, підписаний 63 країнами, в тому числі СРСР, забороняв війну як засіб національної політики.
Документ, названий іменами його ініціаторів, французького міністра закордонних справ і американського держсекретаря, удостоєних Нобелівської премії миру, напівзабутий, але юридично ніким не скасований. Серед звинувачень, пред'явлених нацистським лідерам Нюрнберзьким трибуналом, і порушення пакту Бріана-Келлога, до якого свого часу приєдналася веймарська Німеччина.
Що говорить Статут ООН?
З 1945 року основним міжнародно-правовим документом, що регулює використання збройних сил за межами національної території, є Статут ООН.
"Підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою приймати ефективні колективні заходи для запобігання та усунення загрози миру і придушення актів агресії або інших порушень миру і проводити мирними засобами, у згоді з принципами справедливості і міжнародного права, залагоджування або дозвіл міжнародних суперечок або ситуацій, які можуть призвести до порушення миру", - говорить його 1-а стаття.
Згідно зі статтями 42-49, єдиною законною підставою для застосування сили є рішення Ради Безпеки ООН, в якому п'ять держав-переможниць у Другій світовій війні володіють правом одноосібного вето.
Стаття 51-а передбачає єдиний виняток, коли країна має право вести військові дії без відповідної санкції: "право на індивідуальну або колективну самооборону, якщо відбудеться збройний напад на Члена Організації".
Але і в цьому випадку держава, що піддалася агресії, зобов'язана негайно винести питання на розгляд Ради безпеки для прийняття подальших колективних заходів, а не діяти в односторонньому порядку.
Війну в Кореї і операцію "Буря в пустелі" в 1991 році США і їхні союзники вели з санкції Ради Безпеки ООН.
У першому випадку СРСР не зміг накласти вето, оскільки бойкотував засідання Радбезу, вимагаючи заміни "чанкайшиста" на представника комуністичного Китаю.
У другому - мандат носив обмежений характер. Коли американський командувач Норман Шварцкопф публічно висловив думку, що слід було не обмежуватися звільненням Кувейту, а добити режим Саддама, він був відправлений у відставку за порушення військової дисципліни і вихід за рамки своєї компетенції.
Проте, історія останніх десятиліть рясніє прикладами використання військової сили в обхід ООН. Підстав для цього було чотири: прохання влади тієї чи іншої країни; примушення до миру; захист своїх громадян за кордоном; запобігання гуманітарної катастрофи.
"Братська допомога"
Класичним прикладом збройного втручання на прохання уряду іноземної держави є війна у В'єтнамі.
Радянські вторгнення в Угорщину, Чехословаччину і Афганістан також супроводжувалися відповідними зверненнями. За наявними даними, Леонід Брежнєв надавав цьому виняткове значення, кожен раз інструктуючи підлеглих: "І щоб обов'язково було звернення до нас з проханням про військову допомогу!".
Правда, у випадку з Угорщиною прохання ішло не від легітимного прем'єра Імре Надя, а від одного з членів угорського політбюро, Яноша Кадара; у випадку з Чехословаччиною - від групи представників партійного керівництва, імена і навіть кількість яких достеменно невідомі донині; у випадку з Афганістаном - від ніким не обраного "президента" Бабрака Кармаля, який був привезений до Кабула на радянському військовому літаку і обійняв свою посаду після вбивства його попередника радянськими "командос".
Якщо спиратися на ці прецеденти, то і прохання самопроголошеного "мера" невеликого міста можна вважати достатньою підставою. Але от міжнародне право трактує подібні речі вкрай негативно.
Не до кінця опрацьоване питання, чи має вправо навіть легітимний уряд закликати на свою територію іноземні війська не для відсічі зовнішньої агресії, а для боротьби з внутрішніми противниками, і чи не вчиняє воно в такому випадку акт зради.
З міркувань гуманності
Найвідоміші випадки втручання для запобігання гуманітарній катастрофі - дії Заходу щодо колишньої Югославії та Лівії.Принципову допустимість гуманітарних інтервенцій визнавав навіть такий відомий поборник національного суверенітету і багатополярного світу, як колишній міністр закордонних справ і прем'єр Росії Євген Примаков.
Однак у цьому випадку є загальне розуміння, що причина повинна бути серйозною, а гуманітарна катастрофа реальною.
Порушення прав людини, навіть якщо вони дійсно мають місце, не цілком легітимна зміна влади або чиєсь невдоволення режимом у своїй країні - ще не привід вводити туди війська.
До дій Росії в Чечні в 1994-1996 і 1999-2005 роках була маса претензій за частиною прав людини. Проте Захід визнавав цю ситуацію внутрішньою справою Росії, дозволяючи собі лише стриману критику методів "відновлення конституційного порядку".
У Косові жертвами збройного протистояння до початку операції Allied Force стали близько тисячі осіб, і майже 230 тисяч зробилися біженцями. У ході громадянської війни в Сирії, за даними ООН, загинули близько 120 тисяч чоловік. Але Росія в обох випадках не бачила і не бачить достатніх підстав для зовнішнього втручання.
В Україні нічого подібного, на щастя, не відбувається. Є лише розмови про потенційну і неконкретну загрозу російськомовному населенню з боку "фашистів" і "бандерівців".
Примушення до миру
Для сучасного світу більш характерні не міждержавні, а громадянські війни, тому таких випадків небагато.
Головним приводом для операції в Іраку в 2003 році стали підозри про наявність у Саддама Хусейна ядерної зброї, що в поєднанні з агресивністю і непередбачуваністю багдадського диктатора, безсумнівно, було б загрозою для його сусідів і всього світу.
Однак бомби, як відомо, не знайшли, що досі дає підстави критикувати США та їхніх союзників.
До ситуації в Україні, з очевидних причин, цей принцип не відноситься.
Своїх не здаємо
Ключову роль в контексті російсько-українських відносин відіграє теза про "захист співвітчизників".
Право держави захищати своїх громадян за кордоном, у тому числі за допомогою військової сили, дійсно визнається переважною більшістю російських і світових експертів.
"Одностороннє застосування сили державою, включаючи ведення війни, з метою захисту життя і майна його громадян, які перебувають на території іншої держави, вважається законним", - каже юрист-міжнародник Володимир Карташкин.
"Уявіть собі, що на нашу територію хтось зазіхає збройним шляхом. Ясно, що скоєно напад на нас. А чому напад, скоєний на наших громадян, не можна вважати нападом?" - пише професор Сергій Черниченко.
"Міжнародне право традиційно визнає право держави застосовувати збройну силу для захисту життя і власності своїх громадян за кордоном в тих ситуаціях, коли країна перебування не може або не бажає надати їм захист, на який вони мають право", - вказує колишній член міжнародного суду ООН Френсіс Джессеп.
"Все цивілізоване співтовариство визнає право держави на самооборону в разі нападу на його громадян, що проживають за кордоном, або незабезпечення їм з боку держави перебування належного захисту", - зазначає американський експерт Роберт Гарднер.
У 1830 році розграбування будинку одного британського підданого Лондон вважав достатньою підставою для встановлення морської блокади Пірея.
У 1918 році Японія висадила війська у Владивостоці після вбивства в місті двох співвітчизників, до речі, так і не розкритого.
Загроза життю своїх громадян слугувала США приводом для іспано-американської війни 1898 року і вторгнення на Гренаду в 1983 році, а Франції - для низки операцій в Екваторіальній Африці.
Почавши бойові дії проти Грузії в серпні 2008 року, Москва посилалася на необхідність забезпечити безпеку своїм військовослужбовцям - миротворцям, розміщеним в Південній Осетії.
Однак в Донецькій області, з точки зору міжнародного права, немає російських співвітчизників. Всі її жителі, включаючи активістів у Слов'янську і Краматорську - громадяни України, і їх конфлікт з владою в Києві є внутрішньою справою цієї країни.
"Держава має право посилатись на самооборону і застосовувати силу тільки для захисту своїх підданих", - вказує доцент кафедри міжнародного права Російського університету дружби народів Лідія Тарасова.
У минулому поняття "співвітчизники" неодноразово трактували розширено - спочатку під нього підпадали одновірці, а згодом етнічні одноплемінники.
Протягом XIX століття як Росія, так і західні держави постійно втручалися у внутрішні справи Туреччини під приводом захисту християн.
Гітлер, прийшовши до влади, проголосив, що всі етнічні німці - насамперед німці, а вже потім громадяни країн, в яких живуть, і перебувають під заступництвом Третього рейху.
Але сучасному міжнародному праву така позиція суперечить докорінно. Вже якщо втручатися, то для захисту універсальних прав людини. Ділити людей на своїх і чужих за етнічною ознакою з часів Другої світової війни вважається, як мінімум, сумнівним.
Тонкощі законодавства
У російському Законі "Про оборону" чітко прописані підстави для використання збройних сил за кордоном: відбиття агресії проти Росії і (або) її союзників, підтримку (відновлення) миру за рішенням Ради Безпеки ООН, інших структур колективної безпеки, забезпечення захисту своїх громадян, які перебувають за межами Російської Федерації, боротьба з піратством і захист безпеки судноплавства. Про допомогу "братам по крові і мові" там нічого не сказано.
Повністю виключає для себе використання військової сили за кордоном тільки Японія, а також Ісландія і Коста-Рика унаслідок відсутності у них армії як такої. Більшість держав не має на цей рахунок детальних норм, виходячи з примату міжнародного права.
Наприклад, канадський закон "Про збройні сили" містить лише згадку, що вони, крім іншого, можуть брати участь "у підтриманні миру і стабільності в різних регіонах земної кулі відповідно до міжнародних зобов'язань". Рішенням Конституційного суду ФРН від 12 липня 1994 року використання за кордоном частин бундесверу обмежується "санкціонованими ООН операціями щодо встановлення та підтримання миру".
Порядок ухвалення відповідних рішень, більш-менш, збігається з російським, в основному відносячи їх до компетенції виконавчої влади.
Винятком є Сполучені Штати, де 18 вересня 2001 року, через тиждень після нападу на "вежі-близнюки", жертвами якого стали близько трьох тисяч осіб, був ухвалений закон, що наділяє президента необмеженим правом "використовувати необхідну і адекватну силу" проти тих, хто "планує, санкціонує, здійснює і сприяє актам тероризму", а також переховує такі групи або окремих осіб. На його підставі була проведена операція в Афганістані з метою повалення режиму талібів.
Росія абсолютно аналогічним чином відповіла на вибухи будинків у Москві і Волгодонську другою чеченською війною, і, на думку більшості політиків і експертів, діяла правомірно.
Однак українські "майданівці", тим більше, нинішній офіційний Київ, як би до них не ставилися, нічого в Росії не підірвали і нікого не вбили.
Так що, з позиції права, нічого особливо складного або суперечливого в нинішньому становищі немає.