Луганськ залишається однією з основних гарячих точок на сході країни. Незважаючи на оголошене до 27 червня припинення вогню, місцеві жителі, як і раніше, живуть у страху і залишають малу батьківщину, пише Артем Горячкін у №25 журналу Корреспондент від 27 червня 2014 року.
Ранок середи, 25 червня, почався з появи в Луганську колони військової техніки. Камера відеоспостереження зафіксувала о четвертій ранку танк, кілька БРДМ і військових вантажівок. ЗМІ негайно підхопили й рознесли надзвичайну новину, але місцеві жителі, як виявилося, вже до такого звикли.
Валентин Торба, директор порталу Золоті сторінки. Луганщина:
Такі колони за час перемир'я стали вже нормою. Ми по веб-камерах дивилися. Вони з'являються з боку в'їзду з Краснодона і через Луганськ їдуть у бік національного аграрного університету – це напрямок на Алчевськ, Донецьк.
У нас уже не прохідний двір, а день відкритих дверей! Перша впевнена колона, подібна до сьогоднішньої, увійшла в Луганськ в перший день перемир'я – вранці 20 червня. З російськими прапорами. Це не українські танки, 100%. Наших тут не може бути. Заїхали вони з Росії в Північний, недалеко від Ізваріного. Причому там свіжі сліди на асфальті від танків.
Луганчанам, які опинилися в епіцентрі бойових дій, не вдається зберігати холоднокровність. Деякі вважають за краще дочекатися їхнього закінчення і виїхати. Хтось тимчасово, а хтось допускає, що назавжди.
Оксана, студентка, мешканка кварталу Мирний:
Наша сім'я твердо вирішила виїхати з міста ще 2 червня, коли почався штурм [бойовиками ЛНР Луганської] прикордонної застави, до якої від нашого будинку лише метрів п'ятсот. Ми прокинулися о пів на п'яту ранку з першими вибухами і пострілами. Найближчі два дні були справжнім пеклом.
У нашому дворі біля під'їзду постійно сиділи люди з автоматами і в камуфляжі. Вони безперервно вели перестрілку. Ми живемо на п'ятому поверсі, і у нас вікна залишилися цілими, а на восьмому і дев'ятому скло вибите кулями. У квартирі на дев'ятому поверсі потім знаходили кулі: одна застрягла у стелі, інша відбила частину люстри.
Найбільше ми нервували через батька: він працює охоронцем і повертався додому з чергування саме у розпал штурму. Розповідає, що спробував поговорити з «ополченцями», які буквально обліпили наш під'їзд і намагалися потрапити всередину. Мовляв, що і кого вони хочуть там знайти? У відповідь на нього навели автомат і наказали мовчати, тому що всередині, в під'їзді, сидять «бандерівці», яких потрібно схопити. Батько відповів, що живе тут 18 років і ніколи ніяких «бандерівців» не бачив, тому що їх просто немає. За це отримав автоматну чергу під ноги. У нас тато пройшов афганську війну, а тут перед ним стояв якийсь хлопчина з автоматом, років 20-22. Батько каже, що ледве стримався, щоб не схопити його за грудки.
Пощастило, що з під'їзду виходив наш сусід з другого поверху, що симпатизує прихильникам ЛНР, і сказав, що «знає Санича, і якщо Санич каже, що тут немає «бандерівців», отже, їх і справді немає». Тоді люди з автоматами пішли, мабуть, втратили інтерес до батька.
Зараз ми поїхали в Харків, до родичів. Живемо всімох у двокімнатній квартирі. Поки додому повернувся тільки батько. Ходили чутки, що залишені квартири грабують мародери. Він поїхав за нашою доглядати. Добре, що її не чіпали.
Коли тепер думаємо повертатися в Луганськ? Не знаю. Я зайнята зараз питанням переведення в один з харківських університетів. Є відчуття, що ми вже навряд чи повернемося.
Михайло, програміст луганської IT-компанії:
Я жив у Станиці-Луганській, це кілометрів двадцять від обласного центру, куди щодня їздив на роботу. Пам'ятаю, як в обід 12 червня з'явилися повідомлення, що у Станиці стріляють, заговорили про артилерійські й авіаобстріли. Подзвонив батькам, і вони підтвердили, що дійсно – у нас звучать автоматні черги, багато людей в паніці, налякані чутками.
Взяв на роботі відгул на півдня і вирішив повертатися додому. Жах почався вночі: ми прокинулися від розривів снарядів, здавалося, що вони вибухали в нашому дворі. О пів на п'яту ранку почався постійний обстріл.
Мобільний зв'язок та інтернет зникли десь до сьомої ранку. Весь цей час ми з батьками ховалися в погребі, намагалися винести і заховати цінні речі. Батько навіть хотів загнати машину, яку залишив під відкритим небом у дворі, в гараж, але вирішили, що не варто ризикувати життям.
Та ніч була справжнім кошмаром. Дикий страх, відчуття повної безпорадності, неможливість щось змінити і допомогти собі і близьким. До ранку, коли більш-менш затихло, ми вийшли на вулицю. По селищу бігали шоковані люди, оглядали втрати, дивилися, що залишилося від будинків. У нас виявилася осколком розбита частину даху, з'явилося кілька ям на городі. Можна сказати, що нам пощастило. У сусідів вибило скло в кухні, сильно пошкоджений гараж.
На роботу я в той день вже не потрапив – не захотів кидати батьків. Весь день ми пакували і збирали речі, зносили їх у підвал. Тим більше що вибратися із селища було складно: на машині їхати дуже небезпечно, а громадський транспорт не працював. Ходив тільки приміський дизель-поїзд.
Світла не було, до обіду в мене розрядилися телефон і планшет, і я залишився зовсім без зв'язку. Було дуже страшно, що й наступної ночі обстріл повториться. Нам вже неважливо було, хто і по кому стріляє, головне – вижити.
У Луганськ я зумів потрапити тільки на третій день і потім виїхав до Києва.
Загальна нервозність ситуації призводить до того, що звичайні громадяни абсолютно несподівано для себе можуть накликати підозру будь-якої зі сторін конфлікту із самого незначного, як виявилося, приводу. Якщо бойовики ЛНР гостро реагують на «бандерівську» символіку, то українські силовики влаштовують допити через стару георгіївську стрічку.
Роман, мерчендайзер великої компанії-дистриб'ютора безалкогольних напоїв:
Ми разом з колегою 23 червня поїхали по роботі з Луганська у Сватове, куди потрібно було доставити кілька ящиків продукції, розвезти їх по магазинах. Під час «гарячої» стадії війни у нас в області, коли обстрілювали артилерійськими й авіаударами, ми взагалі практично не виїжджали «в поля». А тепер подумали – ну, перемир'я ж таки, можна рушати, влітку попит на напої великий.
Виїхали близько сьомої ранку на «пиріжку» із середнім тонуванням, тому було помітно, що в машині лежать ящики. Блокпости прихильників ЛНР, або, як вони себе називають, «ополченців» проїхали нормально. Пощастило, що людей на блокпостах було мало, тільки на одному зупинили, подивилися наші паспорти і пропустили.
Ми зраділи, тому що, чесно кажучи, нервували: у Луганську постійно розповідають, як в області люди з автоматами «віджимають» машини або товар, який везуть, а потім менеджерам компаній доводиться домовлятися, давати хабар, щоб віддали продукцію.
Ось і подумали, що проскочили і найстрашніше позаду. Але проїхали ще кілометрів десять, до найближчого блокпосту українських військових, як нас зупинили і стали оглядати машину. Ми вийшли, стали поруч з автомобілем в кількох метрах.
У Максима, водія, в бардачку знайшли георгіївську стрічку. Потім він згадав, що чіпляв її на лобове скло до Дня Перемоги, а потім просто не прибрав.
Мене відразу «заламали», наказали лягти на землю. Я підкорився, тим більше, на мене в цей час уже упиралися два автоматні дула. Максим відмовився лягти, я підняв голову і побачив, як біля його ніг полетіли клаптики землі від автоматної черги. Я вже почав прощатися з життям, подумав, що все, кінець.
Далі нас відвели до мосту. Тут я вирішив, що точно розстріляють, якщо прийняли нас за терористів. Тим більше, навколо жодної душі – річечка, яри. Нас знову повалили на землю і в такому положенні допитували.
Слава богу, не стріляли, а через кілька хвилин зателефонували військовому слідчому і пообіцяли, що «він з вами розбереться». Я подумки почав прощатися з життям втретє. Нас підняли з землі, відвели до блокпоста, приїхав слідчий, допитав нас, дзвонив нашим менеджерам і керівництву, загалом, близько півтори години з'ясовував, чи не терористи ми.
Нас відпустили. До Сватового все ж доїхали, але поверталися вже, на всяк випадок, іншою дорогою.
За даними Мінсоцполітики, з початку заворушень на півдні і сході України в країні офіційно зареєстровано 22 тис. переселенців. Серед них з Донецької та Луганської областей – 11,7 тис. осіб.
***
Цей матеріал опубліковано в №25 журналу Корреспондент від 27 червня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.