Війна більше не залишила спокійних і безпечних місць у Донецьку. Місцевий журналіст Раміль Замдиханов пише про те, як найзухваліші жителі навчилися обчислювати напрямки ударів по місту, а обивателі засмучуються, спостерігаючи, як руйнується місто. Матеріал розміщено у №29 журналу Корреспондент від 1 серпня 2014 року.
Ось, дивись, мамо, – я беру блокнот, ручку і починаю малювати: – Це вулиця Артемівська, це Маршала Жукова і ось так – Стратонавтів. Виходить трикутник.
Я ставлю крапку ближче до кута, показуючи, куди приблизно впали снаряди. Мама або не розуміє, або я малюю недостатньо чітко.
- Це там, де жила тітка Зоя? – уточнює вона.
- Ні. Тітка Зоя жила ближче, а це потрібно пройти вглиб селища ...
Як правило, обстрілу зазнають околиці міста. У зведеннях фігурують вулиці, які без навігатора не знайде навіть більшість таксистів. Доводиться самому відкривати карту міста на комп'ютері, щоб зрозуміти, кому не пощастило цієї ночі.
Саме ночі. Комендантська година, що діє в місті, здається, з десятої години, дотримується населенням добровільно і відповідально. Головний мотив робити так – обстріли, що починаються з настанням темряви. Чому так відбувається, можна тільки здогадуватися. Але близько дев'ятої години вечора в інтернеті, соціальних мережах, виникає своєрідне перекликання: думками обмінюються ті, хто бачить або чує постріли і вибухи.
Під час обстрілів знайомий забирається на дах своєї висотки і звідти спостерігає за польотами Градів. За його словами, видовище зачаровує. Але в умовах міської забудови навіть власні враження щодо цього можуть бути оманливими: звукові хвилі відбиваються від будинків, проходять по каналах вулиць і проспектів. У темряві вже погано помітні межі районів. Картина змазується. Але коли інформацію від різних спостерігачів підсумовують, виходять досить точні дані, звідки стріляли і куди.
Достовірна відповідь на питання «хто?», як і раніше, відсутня.
До життя під обстрілами звикаєш так само, як до поїздки на поїзді. Докучливий стукіт коліс поступово стає затишним і навіть заколисує. Гул потужних залпів вдалині вселяє тривогу, але з кожним разом ця тривога відчувається все менше. Автоматні черги якщо і чутно за вікном, то сприймаються вони як суща дрібниця. І це не бравада.
Неприємний тільки свист машини, що проноситься на великій швидкості по безлюдній вулиці. Цей свист нагадує звук ракети, що летить в твоєму напрямку, і змушує серце неприємно стискатися. Ненадовго. Якби машин було більше, то можна було б звикнути і до них, але вечорами, годин з чотирьох, вулиці порожніють. Якийсь час цим користувалися велосипедисти, яким нарешті дісталися міські проспекти. Але потім і велобайкерів стало менше. Не хочуть спокушати долю.
До останнього часу основні бойові дії в місті йшли в районі аеропорту. Там само, на півночі міста, були і мирні квартали, що опинялися під вогнем. Тому коли ракети або міни падали на дахи житлових будинків або вибухали у дворах на «15-й дільниці», що примикає до аеропорту, в інших районах ставилися до цього філософськи. Свідомість намагалася захиститися від жорстокої картини світу і пояснювала подібні випадки тим, що «просто не вміють стріляти». Мовляв, в ході перестрілки погано прицілилися, не розрахували, от і ...
Але трагедії Горлівки, Авдіївки, Ясинуватої – міст неподалік Донецька, де під обстрілами опинилися абсолютно не стратегічні об'єкти, – безкомпромісно стверджували: випадковостей немає. І Донецьк не стане винятком.
Перший серйозний обстріл центру міста трапився минулого вівторка. Луна вибухів рознеслася близько полудня. Спочатку приглушені залпи справили враження, що стріляє артилерія за містом. Але останній, особливо гучний, не залишив сумнівів: бомбили саме Донецьк. Практично центр. І знову – житлові будинки. Ну а що ви хотіли?! Це місто. Велике місто. Тут житлові будинки скрізь. Стріляй, не схибиш!
Щільність забудови в Донецьку практично виключає можливість потрапляння «в молоко». Будь-який постріл влучить у ціль. Або в житловий квартал, або в промислове підприємство. Влучення в деякі заводи загрожує екологічною катастрофою, але поки бог милував. Хоча відчуття щоденних прогулянок по лезу ножа не залишає.
А донеччани, обговорюючи наслідки руйнувань, все частіше використовують суконний мовний зворот з якого-небудь звіту обласного керівництва річної давності – «інфраструктура регіону». Правда, контекст змінився повністю. Зараз інфраструктуру руйнують – це загальна думка, яке літає в повітрі, з думкою згоден практично кожен.
Незважаючи на, слава тобі господи, відсутність зовсім вже запеклих боїв у Донецьку і околицях, кількість підірваних і розбомблених підприємств, шляхів сполучення, мостів, ліній електропередач зростає з кожним днем. Час від часу з'являються повідомлення про припинення залізничного сполучення з Донецьком.
У Мережі виклали фотографії донецького аеропорту, відкритого у 2012 році до чемпіонату Європи з футболу. З фотографій зрозуміло, що аеропорту в Донецьку більше немає. Те, чим пишався і (чого вже там) хизувався Донецьк, зникає. Відновити це в найближчому майбутньому буде практично нереально – на снаряди назбирали насилу. На цеглу не назбирають ніколи.
Відчуття відсутності перспектив, щохвилинна загроза життю, страх за долю дітей, випадкова або не дуже міна, яка може вибухнути під вікнами, – все це підштовхує донеччан до від'їзду. Хоча б приблизна кількість городян, які залишили Донецьк, поки що невідома. Оптимісти кажуть про 20% тих, хто виїхав. Песимісти про таку саму кількість тих, хто залишився.
Вікна в багатоповерхівках, що по одному згасають на невизначений період, нагадують відхід оркестрантів під час виконання Прощальної симфонії Гайдна. У більшості з тих, хто поки ще в місті, запитання, евакуюватися чи ні, – головне на порядку денному.
Основний аргумент за – фотографії і відео з місць руйнувань. Пакувати валізи закликає сумний досвід сусідніх міст, повністю відрізаних від великої землі, чиї жителі опинилися в пастці бойових зіткнень. Усе це реальність, від якої ті, хто не залишив Донецьк, відгороджуються реконструкцією минулого життя – роботою (у кого залишилася), магазинами (переважно продуктовими), звичним колом спілкування.
Втім, останній усе сильніше нагадує лічилку про десять негренят. Число близьких, знайомих і друзів, які виїхали або збираються це зробити, з кожним днем зростає. Їхні інтонації не переможні, а з вибаченнями. Не «зумів вивезти сім'ю», а «втік» – так відчуває себе більшість з них. Доводиться переконувати.
Сам Донецьк непомітно перетворився на місто дублерів. «Перший ешелон» вміння передбачати продемонстрував давно і з блиском і зараз журиться про долю рідного Донецька з безпечної відстані. Головний аргумент – загроза життю. Двірнику, якого вбило поблизу під'їзду будинку по вул. Рози Люксембург, до якогось моменту не загрожувало ніщо.
А ще на вулицях Донецька досі багато дітей. Чи то тут дійсно трапився бебі-бум за останні роки відносно благополучного життя. Чи то зір набув раптом якоїсь особливої вибірковості, і вид кожного малюка, що копирсається в пісочниці, безтурботно заснув у візочку або на руках у матері, приводить до незрозумілої ірраціональної тривоги.
Не поділяють її тільки вічні донецькі бабусі, які за віковою, мабуть, традицією розвішують у дворах на просушування зимові речі. Це завжди трапляється в Донецьку на початку серпня, в останній літній місяць, коли повітря в місті вперше починає пахнути осінню.
***
Цей матеріал опублікований в № 30 журналу Корреспондент від 1 серпня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.