Олег Желябін-Ніжинський, автор шокуючого фото з мертвими матір'ю і дитиною, розповів ВВС Україна про свої жахливі пригоди в зоні бойових дій.
Він зайшов на сайт РНБО, роздрукував карту бойових дій на Донбасі, вибрав найближче до Києва місто в зоні вогню - Горлівку - і купив туди квиток на поїзд.
Якщо стиснути його чотириденне перебування в місті до одного кадру, то це, безсумнівно, буде шокуюча фотографія убитої снарядом молодої жінки, яка в передсмертному зусиллі притулила до себе тіло дитини. Знімок, який блискавично розійшовся соцмережами, дав привід багатьом інтернет-користувачам звинувачувати в жорстокості протилежну їхнім переконанням сторону конфлікту.
Однак сам автор знімка, журналіст-фрілансер Олег Желябін-Ніжинський, розповів ВВС Україна, що мета його поїздки була зовсім іншою.
Затримання
"Коли це все почалося - Майдан і події до Майдану - чесно скажу, я не підтримував якусь сторону в цьому конфлікті. Я розумію, що правда повністю не належить жодній стороні. Але це особисто моя думка.
Після Майдану всі пішли на війну. Я така людина, що не можу сидіти вдома, коли таке відбувається. Воювати зі зброєю за мету, яка не вартує цих жертв, я не готовий і не хочу. Але совість не дозволяє мені сидіти вдома і забути про це.
І я для себе вирішив: просто беру туристичний рюкзак, кладу туди фотоапарат, штатив, сідаю у потяг і їду в першу ж ліпшу (точку на карті - Ред.), де зараз проходять бої.
Чесно кажучи, нікому не раджу так чинити. Це дуже небезпечно.
Зійшов у Горлівці на вокзалі, з величезним зеленим рюкзаком, схожим на військовий. Дивлюся: йдуть хлопці в камуфляжі, з автоматами, без розпізнавальних знаків. Спочатку я не зрозумів, хто вони.
Відверто кажучи, коли я туди їхав, то не був до кінця впевнений, хто там на зараз: ополченці, Нацгвардія чи хтось ще. Для мене це було неважливим, бо я приїхав чесно показати, що там відбувається.
І я сам підходжу до цього хлопця в камуфляжі і питаю, де тут що діється. А він дивиться на мене широко розплющеними очима і каже:
- Ви хто взагалі? - Журналіст з Києва. - Ага. Сюди!
Так мене і прийняли.
Виявилося, це ополченці, які на той момент повністю контролювали місто.
На мене одягли наручники, повністю обшукали. Забрали телефон, документи, все, що було. Переглянули в телефоні контакти, "есемески". Не те, щоб я їх звинувачую. Напевно, це звичайна практика.
Те, що ти з Києва, для них це як червона ганчірка перед биком. Я, як міг, намагався пояснити, що не приїхав поливати їх брудом. У мене немає такої мети.
Вони мене, напевно, повважали за шпигуна. Питали, навіщо приїхав, що це у мене за карта. "Може, будеш вогневі точки там відзначати?" Як я потім зрозумів, цей загін не ухвалював жодних рішень. З ними марно було вирішувати якісь питання.
Це був найстрашніший момент у всій поїздці. Тебе ніхто не знає. Тебе застрелять, вивезуть в поле і кинуть. І всі будуть думати, що це - "вояка", чергова жертва.
Чи били мене? Чесно кажучи, два рази вдарили рукою в голову. Але не сильно, це не було побиттям. Їм здалося, що я дивлюся не туди, куди треба. У наручниках посадили до буцегарні. Там я просидів спочатку годин вісім. Не пив, не їв з самого ранку. Потім мене забрали в штаб. Там я ще пробув години дві, поки чекав, хто мною займеться.
Прийшла людина, яка опікується безпекою. У них це називається НКВД.
Я так зрозумів, він - "зам" Безлера (Ігоря Безлера - Ред. ). З його ставлення, з того, як він спілкується, було видно, що він - один з найголовніших.
Напевно, це звичайна ситуація для армії - чим нижче людина за рангом, тим менше вона у щось вникає. Скажу чесно, вони там дуже жорсткі хлопці. Маю на увазі їхнє ставлення. Наприклад, тон, яким з тобою спілкуються. Тобі не дають слова сказати. "Заткнись, я сказав!". Ти намагаєшся щось пояснити - тебе можуть вдарити. "Мовчати! Дивитися в стіну!". Ти - просто шматок тіла, яке потрібно допитати.
А цей чоловік виявився напрочуд нормальним і адекватним. Ми з ним розмовляли близько години. Я показав йому свої публікації в інтернеті і пояснив, що я не намагаюся очорнити ані одну, ані другу сторону. Я пишу те, що бачу.
У підсумку він сказав про мене: "Це нормальна людина. Пробач, що з тобою так повелися".
Потім цей чоловік сказав своєму заступникові: "Збери його речі і відвези його в готель".
Віддали мені не все. Не було годинника, не було майже всіх грошей, пропало посвідчення журналіста, навушники, але я вже навіть не затинався.
Я приїхав у готель, заплатив за нього останні гроші і залишилося гривень 100 на продукти. Подзвонив батькам. Мама сходила з розуму.
Наступного дня у мене було відчуття "або пан, або пропав". Раз не розстріляли, то дайте попрацювати.
Того дня мені повернули смартфон, а грошей так і не повернули. Але, треба віддати належне - заїхали і заплатили за готель ще за день".
Запах пороху
"Скільки було небезпечних і неприємних моментів, стільки ж було і свідчень людяності і доброти.
Коли виселялися з готелю, до мене підійшла завідувач і сказала: "Скільки треба, стільки живи". Я їй дуже вдячний.
Чоловік, якого через своїх десятих знайомих знайшли мої батьки, який взагалі мене не знав, ризикуючи життям, приїхав з найближчого села, привіз мені грошей на їжу та на зворотну дорогу.
Деякі люди просто підходять до тебе і кажуть: "Якщо почнеться бомбардування, там у церкві, в підвалі бомбосховище".
Я жодного разу не ховався в бомбосховище. Не те, щоб я вихваляюся, але я хотів це все знімати.
Вдень вийшов у магазин купити води, і почалося бомбардування.
Я опинився під бомбардуванням уперше. Дуже складно передати ці почуття. Починає сильно боліти голова. Гудіння, гул, запах пороху, дим.
У мене вже тисячу разів запитали, а хто стріляв? Я не знаю, хто стріляв. Як це визначити? На ракеті не написано.
Коли бомбардування минуло, я швидко почав бігати і знімати всі місця, де було чутно, що щось впало. При тому у мене з собою навіть фотоапарата не було, тому що він залишився в номері. Знімав на телефон".
Жінка з дитиною
"Що встиг, те зняв. Мало не перше, що я побачив - ось цю загиблу жінку з дитиною. Молода дівчинка, років 20, просто на руках несла дитину по парку. Поруч - хлопець з великою дорожньою сумкою. Може, вони намагалися вибратися з міста.
(ВВС Україна не публікує це фото з міркувань редакційної політики, оскільки цей кадр є шокуючим. - Ред.)
Я підходжу. Лежать ці три трупи. У хлопця немає півголови. Лежить людина, повністю ціла, але півголови немає.
Куди ці ракети летіли? Це був сквер Героїв. Ці люди йшли доріжкою в парку. Там немає військових об'єктів, принаймні, я не бачив. Звичайний парк.
Мені потім люди присилали ім'я цієї дівчини. Може, зараз не вчасно, але я хотів би попросити вибачення у її батьків, які, напевно, не дуже хотіли, щоб це все було знято. Але в той момент мені хотілося, щоб люди побачили, що насправді відбувається в таких містах. Щоб люди побачили, що таке війна, і щоб не настільки раділи і підтримували те, що відбувається. Що це так само може бути і в Києві, і де завгодно. Щоб розуміли, що таке війна.
Мені було дуже неприємно, коли майже всі (ЗМІ - Ред. ) вкрали це фото, без жодних підписів, почали вставляти його в свої сюжети та публікації і наводити його як докази провини якоїсь сторони. Хоча я реально не знаю, хто стріляв.
І там ніхто не знає, судячи з розмов людей. Ракета хоч українська, хоч російська - вона, якщо падає, вбиває абсолютно однаково. Звичайно, не все одно, хто стріляв, але коли вона падає, ти в цей момент взагалі про це не думаєш. Намагаєшся просто утиснутися в землю.
Тут питання в тому, що таке взагалі не можна застосовувати по населених пунктах. Потрібно стріляти по військових об'єктах.
Я уявив, якщо тому солдату, якому віддали наказ, і він стрельнув, показати цю фотографію і сказати: ось ти стрельнув і сюди потрапив. Я не знаю, що з ним було б.
Мені здається, цей знімок стане символом української війни, її суттю.
Коли я йшов з цього парку, де сфотографував загиблу сім'ю, підходжу до готелю і бачу, йде точно така сама пара, дитина в колясці такого ж віку, мама з татом їдять морозиво. Я зупинився і кажу: "Через півкілометра такі як ви лежать розірвані на шматки. Ви що?! Швидко розвернулися, і додому!".
"Хоч би перестали стріляти"
"Іншого разу я йшов, поруч дідусь вигулював собаку. Собака злякався, біжить, тягне діда додому. Вийшла бабуся, напевно, його дружина: "Швидше, додому, ховаймося!" Вони забігають у цей будинок. Я обходжу його по колу, чую позаду вибухи - і в цьому домі діра. Не знаю, може, вони в цій квартирі й не ховалися.
На вулицях дуже багато крові. Ідеш - а там слід крові, хтось повз.
Людей я намагався більше слухати, ніж розмовляти з ними. Загальний настрій розмов такий, що всіх це все вже давно дістало. Ті, кого я бачив, наскільки я зрозумів, засуджують дії Києва і були не проти ополченців. Люди до них підходять, щось запитують, нормально до них ставляться. Я так зрозумів, у ополченні багато місцевих, тому вони одне одного знають.
Найбільше мені запам'яталося, коли стояв у черзі, а там продавщиця каже подрузі: "Хоч би вже просто перестали стріляти. Хто б це не був, щоб вони перестали". Ось такий настрій у людей.
І я це розумію. Коли ти чоловік, ти сам за себе, взяв автомат і пішов, ти ще можеш боротися за ідею. Але коли ти йшов по вулиці і рознесло твою дитину, ти раптом перестаєш бути переконаною за війну людиною".
Страх смерті
"Вибирався звідти маршруткою на Дніпропетровськ. Я ще не бачив, щоб маршрутка була так набита. Більшість пасажирів - жінки, люди похилого віку і діти. Дуже багато сумок. Всі шість годин, які вона їхала, люди стояли в проходах, лежали на сумках. Забито було повністю. Всі їдуть і переживають, щоб у полі кулеметною чергою не стріляли.
Дуже мало машин по дорозі, практично нікого.
Коли заїжджали в Дніпропетровськ, нас зупинила на блок-посту Нацгвардія. У чоловіків мого віку перевірили пальці, щоб не були натерті від курка, і дивилися на спину і груди, де натирає шлейка від автомата, якщо довго його носити. Але ніхто підозр у них не викликав.
У Дніпропетровську - разючий контраст. Ти щойно виїхав з Горлівки, в якій всі, прикрившись, перебіжками бігають в магазин і аптеку. А в Дніпропетровську дивишся на людей, які перевальцем ходять в яскравих платтячках і їдять морозиво. Просто потрапили в інший світ.
У мене немає відчуття, ніби мені неймовірно пощастило, що вдалося повернутися звідти живим. Я віруюча людина, і у мене свої стосунки з Богом. На вокзалі на 99% був упевнений, що зараз виведуть у двір, і мене не стане. Але сильного страху перед смертю не було. Найбільше було шкода рідних, коли дізнаються, що я не повернувся додому.
А відчуття, що пощастило, не було. Було розуміння, що просто так треба. Можливо, це моя місія".
З Олегом Желябіним-Ніжинським розмовляв Олег Карп'як.