Столична влада порадила донеччанам утекти з міста, щоб не постраждати внаслідок штурму. Але як зробити це, не пояснила, пише донецький журналіст Раміль Замдиханов у колонці, опублікованій у №32 журналу Корреспондент від 15 серпня 2014 року.
Тиждень почався для Донецька із заяви спікера інформаційно-аналітичного центру РНБО Андрія Лисенка про те, що незабаром місто штурмуватимуть, тому його населенню слід евакуюватися. Сказано це було майже мимохідь, з легкістю, якій позаздрила б домробітниця Фаїни Раневської, яка мало не забула про прийдешній кінець світу в найближчий четвер.
Цікаво, що, попередивши про необхідність евакуації, представник РНБО вважав, очевидно, свою роботу виконаною, надавши потенційним втікачам настільки важливу в нашому житті свободу вибору.
«Порятунок потопельників – справа рук самих потопельників», – продовжимо цитувати крилаті фрази, які неминуче приходять у голову після брифінгу представника відомства, в назві якого безтурботно перебуває слово «безпека». Мабуть, тепер, на думку «безпечника» всієї країни, кожен розсудливий житель Донецька мав самостійно сісти на який-небудь безпечний транспортний засіб, приїхати на ньому в яке-небудь безпечне місце й оселитися там на невизначений безпечний термін.
Ніякого конкретнішого виходу з анонсованої ситуації запропоновано не було. Але в будь-якому разі це набагато краще наявної думки, що всі, хто хотів, з Донецька вже давно виїхали і тому відповідати за тих, хто виявив бажання залишилися і ризикує своїм життям, держава взагалі-то не повинна. У плутанині, що супроводжує будь-який масовий результат, тонуть раціональні аргументи. А вони є, незважаючи на те що після фрази «почути Донбас», за законами сформованого в країні жанру історичної трагікомедії, ще довго звучатиме цинічний закадровий сміх.
Відкинемо вбік аргументи про дітей і лежачих старих – ці доводи вже давно сприймаються певною частиною суспільства як шантаж і відверто ігноруються. Поки створюється враження, що найбільш немічних віддали на відкуп благодійним фондам і волонтерам. Теж вихід. Найголовніше, щоб ті, кого не встигнуть вивезти (а всіх не встигнуть – можете не сумніватися), потім не поставили в провину тим самим волонтерам, що не виправдали покладених на них надій.
Але що робити решті? Їх у Донецьку, за найоптимістичнішими підрахунками, може перебувати понад 500 тис. осіб. Поїзд з плацкартних вагонів, який вмістить таку кількість пасажирів, протягнеться в довжину на 250 км. Тільки вирушати йому доведеться з Ясинуватої – найближчої до Донецька вузлової станції. В сам обласний центр поїзди далекого прямування вже не доходять через пошкоджені шляхи.
Не краще йдуть справи і з автомагістралями. Час від часу надходить інформація про обстріли автобусів або легкових автомобілів на в'їздах і виїздах з міста. Повідомлення такі, на щастя, досить рідкісні, але, тим не менш, вони говорять про те, що спосіб залишити Донецьк на автотранспорті абсолютно безпечним назвати не можна. Як пощастить.
До того ж необхідно враховувати, що і в самому Донецьку, і в окрузі досить багато підприємств, які працюють в безперервному режимі, – металургійні заводи, коксохіми, ті самі вугледобувні шахти. Допустити, щоб весь їхній персонал зібрав рюкзаки з торбинками і пішов безпечними стежками в світле майбутнє, абсолютно неможливо.
Технологічний процес має хтось підтримувати. Якщо цього не робити, підприємствам загрожує зупинення і руйнування, а їхнім співробітникам – неминуче безробіття. Це за умови, що саме зупинення буде коректним і не призведе до екологічної катастрофи. А про те, що профільні міністерства і відомства розсилають хоча б телефонограми на адресу опікуваних підприємств з рекомендаціями перевести свої виробництва на «тихий хід» або в черговий режим, невідомо нічого.
Але ж є ще маса інших фахівців, відсутність яких у місті є неприпустимою. Подейкують, що керівництво донецьких лікувальних установ настійно рекомендує своїм підлеглим не брати відпустки, а тим, хто в них перебуває, – терміново повернутися на робочі місця. Злісним прогульникам, які переховуються від війни на тривалих канікулах за свій рахунок, навіть погрожують звільненням. І причин засуджувати таку політику немає – місту без лікарів не можна. Як не можна без комунальників, працівників МНС і маси професіоналів інших служб, які щодня забезпечують життєздатність Донецька. Ви не повірите, але навіть зараз.
Між тим, якщо оцінювати ситуацію «на око», побажання спікера РНБО про якнайшвидшу евакуації поки що виконується з точністю до навпаки. Жителі Донецька повертаються додому. Збільшуються черги в супермаркетах, сильніше заповнюється громадський транспорт, більше машин їздять вулицями вдень. У дворах допізна чути дитячий гамір – набагато частіше, ніж це було тиждень-два тому. І це пожвавлення відбувається на тлі зростання артилерійської канонади, почастішання випадків ближнього бою в кварталах з тріском автоматних черг та інших ознак того, що військове протистояння все глибше входить безпосередньо в місто.
Причина повернення людей проста і зрозуміла – у донеччан, які евакуювалися, як виявилося, непередбачливо зарано, вже закінчуються кошти в чужих містах, на орендованих квартирах, без роботи. Без розуміння того, скільки ще може протривати їхній вимушений від'їзд і як потрібно чинити в ситуації, що складається.
Сьогодні їм ніде жити і нікуди бігти. Залишається тільки чекати і вірити, що біда обійде їх будинки і сім'ї стороною. Але офіційно про це ніхто не повідомить – господь бог не проводить брифінгів уже досить давно.
***
Цей матеріал опубліковано в №32 журналу Корреспондент від 15 серпня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.