Путін і Порошенко вже спілкувалися на початку червня в Нормандії, але подолати кризу двосторонніх відносин не вдалося, пише Артем Кречетніков, кореспондент російської служби Бі-бі-сі з Москви.
Повідомлення про майбутні російсько-українські переговори на вищому рівні сприйняли як сенсацію. Однак спостерігачі в Москві та Києві не чекають від зустрічі президентів Росії та України на полях саміту Митного союзу в Мінську 26 серпня вагомих результатів.
Володимир Путін і Петро Порошенко вже спілкувалися на початку червня в Нормандії, але подолати кризу двосторонніх відносин не вдалося.
На думку аналітиків, опоненти хочуть, в першу чергу, продемонструвати миролюбство Заходу, від якого Україні потрібні фінансова допомога та кредити, а Росії - послаблення санкцій.
"Ця зустріч якими-небудь значущими домовленостями не завершиться - занадто далекі позиції, - прогнозує директор Центру політологічних досліджень Фінансового університету при уряді Росії Павло Салін. - Сторони будуть промацувати один одного і шукати можливості для компромісу. Можна припустити, що підсумки прес-служби голів держав інтерпретують по-різному".
"Тут ні в кого немає ілюзій. Всі впевнені, що переговори матимуть символічний характер. Порошенко йде на них, швидше, під тиском Заходу, ніж громадян України, які відчувають великий скептицизм щодо готовності Путіна виконувати свої обіцянки, навіть якщо такі матимуть місце", - заявив Російській службі Бі-бі-сі київський політолог Сергій Таран.
"Можуть бути якісь домовленості щодо торгівлі та транзиту газу, але передумов швидкого вирішення конфлікту на сході я не бачу", - додав він.
Суто конфіденційно
Якщо якийсь прогрес і буде, "підводна" частина консультацій виявиться більш значущою за публічну, вважають експерти. Причина полягає в тому, що деякі офіційні позиції сторін, м'яко кажучи, малореалістичні, а відкрито відмовитися від них Москва і Київ не можуть.
Українські політики не визнають анексії Криму Росією, але, ймовірно, не можуть не розуміти, що ставити це питання перед Володимиром Путіним безглуздо.
Росія заперечує військову допомогу донецьким і луганським сепаратистам, хоча очевидно, що зброя і боєприпаси для інтенсивних бойових дій ті не в мисливських магазинах купують, проте вивести цю ключову проблему за рамки обговорення не можна, інакше воно взагалі втратить сенс.
"Є позиції офіційні та неофіційні. Тому переговори матимуть закритий характер, або у них буде дуже маленька відкрита частина і велика закрита частина, де будуть озвучуватися точки зору, більш близькі до реальності", - заявив Павло Салін Російській службі Бі-бі-сі.
Чого хочуть сторони?
Головний інтерес України на переговорах очевидний: домогтися припинення підтримки Москвою донецького і луганського сепаратизму.
"У Росії три мети: забезпечити нормальне сполучення по суші з Кримом, оскільки з мостом через Керченську протоку все дуже і дуже хитко, вирішити на довгостроковій основі питання транзиту газу до Європи, плюс якийсь спеціальний статус для двох східних областей, що не обов'язково передбачає незалежність", - вважає Салін.
Досягнення компромісу ускладнюється тим, що сепаратисти поки що відмовляються від переговорів без визнання Києвом їхньої незалежності. Зі свого боку, українська влада виходить з того, що самопроголошені республіки - маріонетки Кремля, з якими нема про що розмовляти.
Ідея припинення вогню і початку консультацій без попередніх умов не знаходить відгуку ані в Києві, ані в Донецьку.
Світовий досвід показує, що в аналогічних ситуаціях перемир'я і переговори, як правило, виявляються на руку сепаратистам. По-перше, припиняється силовий тиск, виникає можливість накопичувати сили і консолідувати свою владу. По-друге, з'являється легітимність, світове визнання як рівної сторони конфлікту. З чого б їм після цього йти на істотні поступки?
Військове перемир'я в Нагірному Карабасі було досягнуто близько двадцяти років тому. Політично питання вважається неврегульованим, але де-факто воно вирішилось на користь невизнаної республіки і Вірменії, яка її протегує.
Змиритися з перетворенням Донбасу на "український Карабах" або "Придністров'я" Україна, очевидно, категорично не готова.
Неоголошена війна
У Києві впевнені, що фактично воюють на Донбасі з Росією. Виступаючи на параді у День незалежності України, Петро Порошенко назвав війну не громадянською, а вітчизняною.
"Порівнювати Україну з Ізраїлем, а сепаратистів з ХАМАСом невірно, - висловив думку, яка переважає в Києві, Сергій Таран. - Ізраїль і ХАМАС - самостійні суб'єкти політики, а сепаратисти таким не є. Якби не російська зброя і російські громадяни, що заполонили схід України, жодних ДНР і ЛНР не було б. Домовлятися про щось можна лише з Путіним".
"Не знаю жодного експерта, який вірив би, що сепаратисти не залежать від Москви. Не можуть вчорашні шахтарі або інженери в одну мить навчитися керувати "Градами" і танками", - додав він.
У Москві вважають, що нинішній конфлікт в Україні - насамперед внутрішній, і його першопричиною є невдоволення жителів сходу політикою Києва. Однак і російські аналітики, в основному, визнають, що без підтримки ззовні повстанці не могли б три місяці протистояти регулярній армії.
Проблема полягає в тому, що Кремль заперечує допомогу одній зі сторін зброєю, тим більше, військовими фахівцями, отже, формально немає і теми для розмови.
Очевидно, що Росія, навіть якби захотіла, не може взяти на себе офіційне зобов'язання припинити постачання зброї, оскільки це означало б визнання, що вона досі стверджувала неправду.
Про що в такому випадку Порошенко може просити Путіна?
"Росія могла б виступити з публічним засудженням сепаратизму, закликати своїх громадян, що беруть участь в незаконних діях на території іншої держави, повернутися, а поставки зброї припинити нишком", - вважає Сергій Таран.
Павло Салін знаходить і такий варіант малоймовірним.
"Слід розуміти, що ситуація на Донбасі породила серйозний розкол усередині російської еліти. "Партія війни", яка раніше виступала за введення військ, тепер розуміє, що це нереально, і робить ставку на максимізацію матеріально-технічної допомоги ополченцям. Вона вельми впливова, і дозволяє собі вести власну гру, не помічаючи деяких сигналів з боку президента", - говорить він.
"В таких умовах Володимир Путін може піти на компроміс лише в обмін на суттєві поступки з українського боку, перш за все, одностороннє призупинення бойових дій", - вважає експерт.
"Вплинути на позицію Путіна може тільки міжнародний тиск, і, в першу чергу, успіхи української армії", - упевнений Сергій Таран.
У виграші Лукашенко
Як зазначають ЗМІ, важливу роль в організації зустрічі Порошенка і Путіна зіграв господар мінського саміту Митного союзу Олександр Лукашенко.
"Інтерес Лукашенка прозорий. Незалежно від результату, він виходить на перший план, демонструючи готовність узяти на себе роль посередника в конфлікті між двома провідними державами на пострадянському просторі. Це серйозно піднімає його як політика міжнародного рівня і дає виграш для іміджу всередині країни", - вказує Павло Салін.
"Хто точно у виграші, так це Білорусь. Вона стає майданчиком для комунікації між цілими групами держав. Для Мінська це великий успіх, шанс побудувати багатовекторну політику, укріпити свою незалежність, підвищити міжнародний авторитет, завоювати альтернативні ринки", - вказує Сергій Таран.
Довга гра
Голова Єврокомісії Жозе Мануель Баррозу, який також отримав запрошення до білоруської столиці, туди не їде, а направляє замість себе голову зовнішньополітичного відомства ЄС Кетрін Ештон і єврокомісарів Карела де Гюхта і Гюнтера Еттінгера.
По Москві ходить жарт: відразу трьох, щоб змогли розняти тих, хто буде битися.
У кожному жарті є частка правди. Баррозу побоюється провалу переговорів і шкоди для своєї репутації, вважають аналітики.
"Він розуміє, що офіційні підсумки виявляться мінімальними, жодних проривних домовленостей озвучено не буде, а бути в ролі весільного генерала йому не хочеться", - каже Павло Салін.
"Баррозу може підключитися на наступному етапі, якщо окресляться виразні угоди, які дозволять говорити про успіх", - вважає Сергій Таран.
Аналітики агентства Reuters Ной Баркін і Річард Балмфорт в нещодавньому коментарі писали, що Ангела Меркель вважає продовження війни санкцій між Заходом і Росією контрпродуктивним, і прагне до компромісу в Україні.
Однак, перебуваючи 23 серпня з візитом у Києві, канцлер Німеччини не представила конкретного мирного плану.
Це і зрозуміло. Якщо для Лукашенка головне не перемогти, а брати участь, то ініціативи лідера рівня Меркель зобов'язані приносити результат.
Очевидно, поки що продовжиться закулісний дипломатичний зондаж.
Відносно України політикам потрібно налаштовуватися на довгу гру, вважає директор Європейського центру Карнегі Ян Техау.
Непрямим чином цю оцінку підтвердила російська опозиція, яка призначила марш проти втручання Москви у внутрішні справи України на 21 вересня. Очевидно, організатори впевнені, що до того часу конфлікт не закінчиться.
Джерело: ВВС Україна