Життя донеччан має приблизно ту саму ціну, що й зіпсовані бюлетені на майбутніх виборах.
Їх просто не порахують, пише донецький журналіст Раміль Замдиханов у колонці, опублікованій у №42 журналу Кореспондент від 24 жовтня 2014 року.
Вибухова хвиля застала мене в перукарні. Щось дуже голосно гухнуло, пролунав дзвін розбитого скла, обвалилася підвісна стеля. Світильники повисли на проводах, але не погасли, від чого приміщення почало нагадувати фотостудію: софіти, дзеркала і величезні постери гламурних дівчат і хлопців зі стильними зачісками.
На секунду замислився, а що зараз з цією дівицею, чий портрет розміром з півстіни висить у мене за спиною. Напевно, навіть не припускає, що десь є життя, в якій салони краси здригаються від вибухів і замість пудри на обличчях клієнтів осідає тонкий шар пилу через штукатурку, що обвалилася.
Перша думка – «прилетіло» десь поблизу. Друга – добре, що не залетіли осколки. Третя – це ж зараз можуть обстріляти ще? Звуки чи то пострілів, чи то падінь, що лунали відносно далеко, переконували, що можуть і, швидше за все, саме так і зроблять. На щастя, щодо третього пункту минулося. Уже через хвилину дівчата – співробітниці салону, відклавши в бік інструмент, наводили в приміщенні порядок, заразом відповідаючи на нескінченні дзвінки мобільних: «І у вас було чутно? І у вас? .. ».
Як з'ясувалося, наслідки найпотужнішого вибуху відчуло не тільки все місто, а й довколишні населені пункти. Повилітали вікна, подекуди їх виривало разом з рамами. Відчинялися замкнені двері. Падав з полиць посуд. На щастя, якимось неймовірним дивом саме цей вибух не забрав нічийого життя – в ангелів-хранителів, якщо такі дійсно існують, цього дня мав трапитися справжній аврал. Відео неймовірного порятунку дівчинки, яка зупинилася в лічених сантиметрах від величезного скла, що падало з багатометрової висоти вивернутої вибуховою хвилею трибуни Донбас Арени, обійшло весь інтернет. А якби не зупинилася? А якби зробила фатальний крок вперед?
Як і слід було очікувати, відповідальність за підрив ніхто на себе не взяв. Збройні сили України звично висунули версію про те, що завод на території Донецька обстріляла «армія» ДНР. Там у відповідь звично покрутили пальцем біля скроні. Традиційний діалог відбувся, а потім продовжився, ймовірно, найсильнішою за останній місяць артилерійською канонадою.
«Мінські угоди працюють!» – так або схожим чином кепкували донеччани, коментуючи пекельний гуркіт пострілів і вибухів. У цей день багато магазинів зачинилося раніше звичайного, і вулиці спорожніли ще до темряви.
Дещо пізніше в соціальних мережах, а з їхньої подачі і в ЗМІ, з'явилася заява якоїсь «партизанської групи», яка пообіцяла і далі руйнувати об'єкти на території Донбасу. Чи існує така диверсійна група насправді чи заява є просто чиєюсь містифікацією, з ходу і не визначити. Офіційний Київ від дій можливих підпільників поспішив відхреститися, а от з громадською думкою все традиційно склалося не так однозначно. Досить велика кількість спостерігачів тріумфуючи підтримала дії анонімних бійців з сепаратизмом, вважаючи, що на війні будь-які засоби є хорошими.
Між тим вибухова хвиля, що прокотилася по місту, абсолютно чітко продемонструвала, що ведення будь-яких військових дій поблизу населеного пункту, а особливо великого, є абсолютним безглуздям і несе смертельні ризики для тисяч жителів мегаполіса. Це було зрозуміло з перших днів, коли осколки прошивали стіни будинків і забирали життя місцевих жителів, це неможливо було не бачити в смертоносному донецькому серпні, це зрозуміло і цієї осені, візитівкою якої, незважаючи на оголошене перемир'я, стали артилерійські обстріли та похоронні процесії.
«У нас в селі вже восьмеро людей вбило, а ще багато в лікарнях з пораненнями лежать», – навіть не скаржиться, а просто ділиться враженнями мешканка села Веселе, затиснутого між донецьким аеропортом і селом Піски. Дивна назва, що абсолютно не підходить до сьогоднішніх реалій. Втім, аеропорт називають аеропортом теж уже за звичкою.
Як справедливо зазначають навіть зарубіжні спостерігачі, військова логіка такого запеклого протистояння біля міських стін, коли головним інструментом стають артилерійські дуелі, абсолютно незрозуміла. Беззахисне перед снарядами місто в холодну пору року стає уразливим подвійно. Вибите скло, зруйновані тепломагістралі та котельні, знищені трансформатори і підстанції в мороз вб'ють сильніше, більше і надійніше, ніж осколки мін або Градів.
Уже сьогодні через численні розбиті вибухами вікна призупинили навчальний процес у ряді донецьких вузів: сидіти в аудиторіях на протязі занадто холодно. Та й окреслення чергової ескалації конфлікту змушує студентів вдатися до заходів безпеки і зайвий раз не здійснювати поїздки через все місто від будинків до навчальних корпусів. Втім, саме ці наслідки навряд чи когось схвилюють у Києві: там, схоже, давно вважають, що будь-яка така діяльність на території непідконтрольних регіонів незаконна за визначенням і має бути зупинена в будь-якому випадку. До відновлення довоєнного статус-кво.
Минулий понеділок, коли внаслідок обстрілу здетонувала величезна кількість вибухових засобів на Казенному заводі хімічних виробів, донеччани запам'ятають надовго. Як, ймовірно, і те, що їхня локальна трагедія вкотре не стала переломною точкою конфлікту.
Ніхто не сказав «стоп». Ніхто не замислився про те, яким краєм прірви знову пройшло місто. Про те, що наступного разу на небесах можуть оголосити страйк і кількість жертв перевищить всі розумні межі. Якщо взагалі можна говорити про розум, підраховуючи число загиблих і поранених у війні. Територія важливіша за життя – таким є негласний девіз цього конфлікту. І в цій логіці життя донеччан має приблизно ту саму ціну, що й зіпсовані бюлетені на майбутніх виборах. Їх просто не порахують.
***
Цей матеріал опубліковано в №42 журналу Корреспондент від 24 жовтня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.