Фото: АР
Поки що глава уряду Арсеній Яценюк зміг тільки анонсувати великі реформи в країні
Система комунікації влади з суспільством за останній рік якщо і змінилася, то не в кращий бік.
Мішура у вигляді акаунтів політиків у соцмережах і декларацій про відкритість прикриває відверте небажання відповідати на незручні питання. Яких стає все більше, пише Дмитро Горулько, редактор рубрики Гроші журналу Корреспондент, у колонці, опублікованій у №6 видання від 13 лютого 2015 року.
Прем'єр-міністр Арсеній Яценюк минулого тижня запропонував власникам телеканалів виділити уряду по півгодини ефірного часу «хоча б раз на тиждень» для пояснення суті реформ. «Без великих залів з оплесками, без графіків «подобається чи не подобається», суто фахова дискусія з експертами, журналістами, фахівцями – спокійна і виважена розмова», – уточнив він. Безумовно, тішить факт, що після заяв про реформи, які звучать майже рік, уряд дозрів пояснити, який, власне, сенс він вкладає в це поняття. Ось тільки дискусія, якщо така і виникне в процесі, швидше за все, буде саме «спокійною».
По-перше, тому що можливим опонентам реформаторів доведеться ретельно вибирати вислови. Чиновники, та й сам прем'єр, неодноразово заявляли, що вважають критику своїх рішень і планів підступами агентів Кремля. Тобто скепсис щодо реформ за бажання може бути трактований і як допомога країні-агресору. По-друге, реформатори досі не виявляли особливого бажання відповідати на незручні запитання і досить болісно реагували, якщо за них це намагався зробити хтось інший. Аж до того, що в експертно-аналітичних колах ширяться чутки про існування певного списку недостатньо лояльних коментаторів, яких журналістам не рекомендується цитувати у публікаціях.
Небажання відповідати на такі запитання часом проривається роздратуванням, чи то обмін репліками з політичними опонентами, чи то з рядовими виборцями. Процес обговорення бюджету-2015 місцями разюче нагадував найяскравіші моменти минулих років. Здавалося, ось-ось в центрі подій виникне Микола Азаров, щоб кинути спересердя настирливим критикам: «Та пішли ви!». Втім, було б неправильно говорити, що у порівнянні з колишніми часом нічого не змінилося. Відмінності є – у першу чергу це АТО, якою можна виправдати будь-якої складності. В тому числі відсутність тих самих реформ, які нам тільки зібралися пояснити. І куди можна рекомендувати піти незадоволеним. Не подобаються податки? А ви їдьте у зону АТО.
Імідж надмірно зайнятих, грубуватих, але справедливих рятівників вітчизни вже зараз сприймається з певними застереженнями. Занадто багато деталей вибивається з цього образу – чи то активи на території країни-агресора, сумнівні кадрові рішення або боротьба з одними олігархічними групами на тлі надання преференцій іншим. Та й аудиторія у виконавців цих ролей вкрай неоднорідна. Міфічні активісти з двома вищими освітами і знаннями кількох іноземних мов, лицарі євроінтеграції без страху і плям в достатку водяться хіба що в мережевому фольклорі минулої зими.
Реальність набагато нудніша й прозаїчніша – виборець пригнічений зростанням цін і цифрами в комунальних платіжках, новими податками і зведеннями із зони АТО, куди він всупереч рекомендаціям перших осіб все ще не поспішає вирушати. Крім того, він майже напевно отримує зарплату в конверті або якось ще бере участь в ухиленні від податків. Є серед них і ті, хто купує долари з рук і не поспішає нести їх у вітчизняні банки або навіть дивиться російські телеканали і читає газету Вести в метро по дорозі на роботу. Ну або працює в недостатньо лояльному до влади ЗМІ і має нескромність звертатися до міністерств і держструктур з не завжди зручними запитаннями.
Однак іншої аудиторії у реформаторів немає, як немає й інших ЗМІ, що забезпечують комунікацію з нею. За інших обставин думкою частини суспільства можна було б і знехтувати до пори до часу. Але іронія ситуації в тому, що саме суспільство в цілому, а не тільки активна і прогресивна, на думку керівництва, його частина, є джерелом фінансування тих самих реформ. Як і у випадку з АТО – спільних зусиль волонтерів та держави недостатньо, про що свідчить факт збереження у 2015 році так званого військового збору. Та й укомплектувати задіяні в АТО частини винятково добровольцями не виходить.
Якщо ж згадати про те, «хто у кого працює», то картина взагалі виглядає парадоксальною. Власне, вимогливі рятівники вітчизни, суворі батьки-командири не більше ніж наймані менеджери, які призначаються і зміщуються акціонерами підприємства Україна. Серед них є кілька власників великих пакетів акцій і мільйони міноритарних акціонерів. Які в більшості своїй досить далекі від того ідеалу людини і громадянина, яким його бачить нинішнє керівництво країни.
Проте змінити акціонерів не виглядає можливим. Отже, уряду не вдасться просто відмахнутися від політичних опонентів, неугодних ЗМІ і «сірої маси». Адже це інших акціонерів узяти ніде, а топ-менеджерів змінити можна – як з дотриманням всіх процедур, шляхом виборів, так і внаслідок подій, подібних до тих, свідками яких ми стали в минулому році.
Говорити про їхні підсумки загалом поки що зарано, але як мінімум один висновок напрошується. Той, хто не здатен втриматися від спокуси сказати опонентам «Та пішли ви», ризикує отримати до назви посади приставку екс і купу вільного часу «для насолод» і написання книг в еміграції.
***
Цей матеріал опубліковано в №6 журналу Корреспондент від 13 лютого 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.