Відсутність у Києва чітких планів для Донбасу заважає його реінтеграції сильніше за зовнішні фактори.
Суть розуміння події 11 травня 2014 року в самопроголошених республіках Донбасу втрачається за спробами дати цьому винятково правову оцінку, пише Артем Горячкін, редактор рубрики Країна журналу Корреспондент, у колонці, опублікованій у №19 видання від 15 травня 2015 року.
Можна довго грати словами «так званий референдум» «так звані республіки», довго розмірковувати на тему його нелегітимності й порушень під час проведення. Відразу знайдуться ті, хто заперечить: легітимність референдуму нітрохи не менша за легітимність Євромайдану, результати якого складають об'єктивну реальність, в якій існує Україна.
Референдум відбувся за два тижні до президентських виборів 2014 року. Вони ж, у свою чергу, проходили з озиранням на «референдум» у Криму.
Місцева квапливість зрозуміла. До виборів нового президента у регіонів залишалися приводи оскаржувати конституційність дій тих, хто з кінця лютого виконував обов'язки керівництва країни, в тому числі і вдаючись до механізмів самовизначення. Після виборів така можливість зникала.
Була у керівників новоявленої «республіки» і ще одна причина діяти саме так. У 2014-му виповнилося 20 років попереднього референдуму, проведеного в Донецькій і Луганській областях. 27 березня 1994 року жителі обох областей висловилися за закріплення федеративного устрою в майбутній Конституції, закріплення статусу російської мови як однієї з державних, ведення діловодства на території областей в тому числі і російською, повноправна участь країни в економічному союзі і в міжпарламентській асамблеї СНД ( зараз це відомо як євразійська інтеграція).
Те, що в Києві воліють тлумачити як сепаратизм окремих проросійськи налаштованих осіб, який не підтримується більшістю населення Донбасу, насправді є давно сформованою позицією
Тому те, що в Києві воліють тлумачити як сепаратизм окремих проросійськи налаштованих осіб, який не підтримується більшістю населення Донбасу, насправді є давно сформованою позицією. Просто до певного часу діяла мовчазна угода – ви нас не чіпаєте, ми у відповідь не буянимо.
Першою спробою піти від неї став з'їзд у Сєвєродонецьку у 2004-му. Спробою тому, що частина його організаторів спочатку розглядала з'їзд лише як політичний торг. Торг загалом успішний, адже вже через півтора року Янукович став прем'єром, продовжуючи використовувати теми мови та економічної інтеграції.
До того часу ідея економічної інтеграції з РФ донецькими елітами була загнана в кут – влада запропонувала донеччанам втішатися регіональним статусом російської мови, остаточно взявши курс на економічну інтеграцію з ЄС. І не вина Януковича, що на саміті у Вільнюсі в кінці 2013 року йому довелося відступити. Просто не хотілося потрапити в черговий виток економічної кризи (у травні 2013-го Путін пояснив йому, що починає закривати російський ринок).
Ну а далі ми знаємо: Євромайдан, втеча Януковича, крутий поворот у зовнішній політиці. І Донбас, який вирішив, що цього разу час перестати використовувати референдум 1994 для торгу з черговим президентом, час втілювати його в життя.
І зовсім не факт, що з цього задуму вийде щось путнє. Але давайте тоді зізнаємося, що і Київ за весь минулий рік нічого путнього Донбасу не запропонував. Уже є об'єктивні факти: ринки в СНД Україна практично втратила, а ринки в ЄС не набула. При цьому якщо для України в цілому падіння експорту виражається у відсотках, то для індустріальних міст сходу мова йде про закриття містоутворювальних виробництв і повального безробіття.
Одним з гасел Євромайдану була деолігархізація (при цьому Янукович розумівся як головний олігарх). Президент втік, але олігархів менше не стало: мільярдери Порошенко з Коломойським весь рік з'ясовували стосунки. Начебто з'ясували, Ігор Валерійович віддалився на канікули. Але чи стала за цей термін Україна менш олігархічною? Навіть фірми Олександра Януковича час від часу продовжують вигравати тендери.
Щодо економіки, то бізнесмени стверджують, що вести справи в Україні простіше не стало. Ні Януковича, ні його Сім'ї вже рік як немає – хто заважає? Не потрібно кивати на війну, війна це не причина зберігати корупційні схеми і кошмарити бізнес вимаганням хабарів.
Києву сьогодні нічого запропонувати Донбасу, крім ганебної капітуляції і можливості летіти в ту саму економічну прірву, в яку Україна зараз летить сама
Іншими словами, на референдумі під назвою Євромайдан одні українці вибрали свободу, отримавши у підсумку злидні і великі проблеми з державністю. Інші українці провели референдум, отримавши у підсумку війну з першими. Але Києву сьогодні нічого запропонувати Донбасу, крім ганебної капітуляції і можливості летіти в ту саму економічну прірву, в яку Україна зараз летить сама. Це не означає, що Донбас у цей час відчуває економічний розквіт. Швидше за все, його чекає статус Південної Осетії і повна економічна залежність від РФ. Однак у разі повернення під контроль України Київ, на жаль, не може / не хоче запропонувати Донбасу інший сценарій, крім загального для всього індустріального сходу – згаданої деіндустріалізації. І це перешкоджає поверненню сильніше, ніж Путін і Захарченко, разом узяті.
***
Цей матеріал опублікований в № 19 журналу Корреспондент від 15 травня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованими на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.