У відкритий недавно для публічного відвідування архів СБУ ринули історики і родичі репресованих у СРСР українців.
Щодня службовці архіву обробляють десятки запитів, пише Вероніка Мелкозерова у №19 журналу Корреспондент від 15 травня 2015 року.
Щойно Корреспондент потрапляє в нічим не примітний жовтий будинок на вул. Золотоворітській у Києві, вхід до якого багато років був закритий для більшості українців, заступник директора цієї установи Володимир Бірчак з усмішкою попереджає: «Ви знайте – якщо що, в СБУ тепер на вас є папочка! Поки що тонка, а там подивимося».
Вже через два дні з того моменту, як 9 квітня Рада прийняла Закон Про відкриття засекречених архівів КДБ, сюди ринули відвідувачі – журналісти, історики, вчені-радянологи з різних країн, а також звичайні українці, які встановлюють через архів долю репресованих родичів.
«Заарештували, зник безвісти, пішов до Червоної армії і не повернувся, був в УПА. Питають багато, і я не виключаю, що буде більше. Зараз ми щодня обробляємо десятки запитів, через рік справа дійде до сотні-тисячі», – прогнозує Ігор Кулик, директор архіву СБУ.
Для широкої публіки відкрили всі засекречені дані з 1918 по 1991 рік колись наймогутнішої у світі спецслужби, яка в різні часи називалася НК, ДПУ, ОДПУ, НКВС, МДБ, КДБ
Для широкої публіки відкрили всі засекречені дані з 1918 по 1991 рік колись наймогутнішої у світі спецслужби, яка в різні часи називалася НК, ДПУ, ОДПУ, НКВС, МДБ, КДБ. Але ось матеріали їхньої правонаступниці СБУ все ще залишаються під грифом Цілком таємно.
Це нормально, пояснюють у відомстві, адже багато справ, що датуються 1991 роком і пізніше, розпочаті вже в незалежній Україні, досі становлять оперативну цінність.
«Дані про перші антитерористичні та контррозвідувальні операції, питання острова Тузла, протидії на релігійному рівні і так далі», – перераховує Кулик.
Експерти вважають, що українцям необхідно розібратися у своєму радянському минулому і відкриття архіву цьому допоможе.
«Ті, хто ностальгує по СРСР, насамперед повинні ознайомитися зі справами КДБ, щоб знати, якою ціною давався той соціальний захист, який був у Союзі. Зайвих для режиму людей просто прибирали, і так з'являлися квартири, робочі місця і все інше», – розповідає Роман Подкур, професор Національної академії наук, дослідник історії радянських спецслужб.
У центральному київському архіві СБУ тепер доступні для широкого ознайомлення близько 200 тис. справ, зосереджених у десяти сховищах. В обласних архівах спецслужби міститься ще 800 тис. справ. Значна частина цих матеріалів пов'язана з долею понад 720 тис. репресованих режимом громадян СРСР.
Цілком не таємно
Бувалі картонні коробки з написами Справа № 000329, Справа № 000333 і так до нескінченності заповнюють стелажі центрального офісу київського архіву. З однієї такої коробки Кулик витягує товсту папку – списані олівцем сторінки.
Корреспондент вихоплює очима з тексту: «Звинувачується у зв'язку з білополяками, протидії комунізму, підпільній діяльності диверсійного характеру». Ніякої конкретики, просто твердження, а далі – зізнання зі згадкою прізвищ у «спільниках», надруковане на машинці і підписане рукою обвинуваченого.
Архіви КДБ вже одного разу відкривали для широкої публіки, коли головою СБУ був Валентин Наливайченко, – з 2007 по 2010 рік. За часів Віктора Януковича архіви були знову закриті
Перший лист з розсекреченого справи – ніби ілюстрація до книги Олександра Солженіцина Архіпелаг ГУЛАГ. Ховаючи папку на місце, Кулик зазначає, що архіви КДБ вже одного разу відкривали для широкої публіки, коли головою СБУ був Валентин Наливайченко, – з 2007 по 2010 рік.
Тоді це було не законодавче, а політичне рішення, уточнює нинішній хранитель «архіву смерті». Кулик стверджує, що відкритість фондів спецслужби залежить від політичного вектору керівництва країни.
За часів Віктора Януковича архіви були знову закриті – на думку Кулика, через проросійську позицію колишнього президента, що діяв аналогічно режиму Володимира Путіна: адже архіви ФСБ досі є закритими.
«А тепер у мене руки не зв'язані, – усміхається Кулик. – Уже не боюся звинувачень у відкритті державних таємниць 1937 року, які, виявляється, актуальні, і їхнє розголошення нібито впливає на економічний потенціал України».
Співробітник меморіального музею Тюрма на Лонського у Львові Андрій Усач займається дослідженням доль не реабілітованих громадян СРСР, колаборантів, які співпрацювали з німцями і скоїли безліч злочинів проти євреїв та інших громадян Союзу.
«Доступ до справ цих людей завжди давали дуже складно, – розповідає Усач виданню. – А ті, що зберігалися в обласних архівах, взагалі не видавали. Говорили, що тільки для родичів».
В останній рік дослідник витрачає помітно менше зусиль для здобуття потрібних відомостей. У київському архіві СБУ він побував уже тричі. Доступ туди, як правило, нескладний: відправляєш запит, а через місяць приїжджаєш у читальний зал працювати зі справою.
На початку квітня ще була плутанина, працювали за старими правилами. Не давали фотографувати. А зараз можна вже просто копіювати собі всі справи і працювати з ними, а не займатися вичитування-виписуванням у читальному залі
«На початку квітня ще була плутанина, працювали за старими правилами. Не давали фотографувати. А зараз можна вже просто копіювати собі всі справи і працювати з ними, а не займатися вичитування-виписуванням у читальному залі», – розповідає Усач.
Одним з найцікавіших матеріалів, знайдених в архіві, дослідник вважає справу в. о. начальника Славутського районного відділу НКВС Кам'янець-Подільської області Костянтина Неймана, який у роки війни побував у полоні у німців, був врятований партизанами, але під час наступного полону перейшов на бік нацистів і почав вбивати своїх, брав участь у винищуванні загонів УПА, радянських партизанів і 12 тис. євреїв.
«Я помітив певну тенденцію. Дуже часто під час війни зрадниками ставали саме ті, хто співпрацював і працював на радянські спецслужби», – зазначає вчений.
Кулик як найцікавіші пригадує групові справи, про які поки ще нічого не знає навіть інтернет.
«Із назви взагалі ніколи не можна зрозуміти, про що прочитаєш всередині. Наприклад, справа Рифи – про переслідування релігійних діячів. Або Крокодил – спостереження за іноземними журналістами, які працювали на території СРСР», – розповідає директор.
Всієї цієї вольниці для істориків могло б і не бути, якби у 2012 році Україна приєдналася до договору між Росією, Білоруссю, Вірменією та Киргизстаном про взаємне розсекречення документів
Всієї цієї вольниці для істориків могло б і не бути, якби у 2012 році Україна приєдналася до договору між Росією, Білоруссю, Вірменією та Киргизстаном про взаємне розсекречення документів. Тепер для публічного відкриття навіть однієї справи кожна з цих країн має отримати на це добро інших.
Українські вчені, за словами Кулика, переконали керівництво спецслужби не підписувати угоду.
«Якби це сталося, то всі ці документи, на яких стоїть гриф Цілком таємно, ми не мали б права видавати», – наголошує він.
Сьогодні, крім співвітчизників, в засіки СБУ ринули радянологи з Польщі, Австрії, США, Канади і особливо Росії, чиї архіви будуть закриті для широкої публіки ще 30 років.
Знайти в папках українських спецслужб можна далеко не все. Документів було б набагато більше, якби їх час від часу не спалювали
Правда, знайти в папках українських спецслужб можна далеко не все. Документів було б набагато більше, якби їх час від часу не спалювали, пояснює Кулик.
«Останнє масоване знищення – це 1990 рік, наказ № 00150, в якому чітко прописали, що необхідно ліквідувати документи періоду 1960-1970 років», – уточнює директор архіву.
Якщо справ часів Голодомору, репресій 1930-х і Другої світової війни залишилося досить багато, то більш пізні періоди сповнені білих плям. З початком перебудови і розпаду СРСР люди, які працювали в КДБ, а потім йшли на пенсію, знищували справи, до яких були причетні вони самі або їхнє начальство, розповідає Кулик.
«Ось, наприклад, справа про шістдесятників Блок включала в себе понад 200 томів, і не збереглося жодного оригіналу. Є тільки копії, які збираємо по всій Україні», – з жалем констатує керівник архіву.
Кати і жертви
Вільний доступ до архіву не означає, що будь-хто охочий просто може прийти туди, як до бібліотеки, і взяти почитати з полиці будь-яку зі справ, поспішає остудити запал цікавих Ольга Копил, фондоутримувач архіву на Золотоворітській, яка завідує святая святих СБУ вже дев'ять років.
Співробітники архіву обробляють щодня 10-20 запитів. Перед такими святами, як 9 Травня, інтерес публіки до комуністичного минулого дещо збільшується.
Фото Таїсії Стеценко
Фондоутримувач архіву Ольга Копил заявляє, що щодня співробітники обробляють 10-20 запитів
Для порівняння: приблизно в такому самому за обсягом архіві таємної поліції КДБ Польщі обробляється в середньому 1 тис. запитів щодня. Але й відкрили його значно раніше, у 2006-му, передавши старі справи до Інституту національної пам'яті. На оцифровування матеріалів і налагодження роботи з публічними зверненнями пішло два місяці.
Розсекречення матеріалів спричинило низку звільнень серед перших осіб держави, свого часу причетних до роботи на КДБ СРСР. Президент Лех Качинський, підписуючи указ про відкриття архівів, пояснив своє рішення необхідністю усунення всіх колишніх комуністів від влади.
У травні 2011 року гриф Цілком таємно остаточно зняла з усіх документів НКВС-КДБ і Латвія. Вона, як і Україна, теж зробила це з другої спроби: першого разу, у 2007-му, закон про розсекречення не підписала тодішній президент республіки Вайра Віке-Фрейберга, мотивуючи рішення тим, що відкриття архівів призведе до переслідувань певних людей і принесе більше шкоди, ніж користі.
У підсумку латвійці показали публіці справи лише з 1960 по 1991 рік. Крім того, колишнім агентам спецслужб СРСР з 2010 року забороняється займати керівні посади в державі.
Україна поки що тільки має пройти цей шлях. Завсідник київського архіву професор Подкур, який працює з чекістськими матеріалами вже більше десяти років, в останні місяці помітив явне пожвавлення в читальному залі архіву.
«Я сам іноді як консультант беру участь в обробці запиту. Так от, люди хочуть знати, хочуть з'ясувати, як дід, прадід чи батько тримався на допиті, чи не схилив голови», – розповідає Подкур.
Фото Дмитра Ніконорова
Історик Роман Подкур вважає, що відкриття архівів спецслужб є незворотнім процесом
Шанси знайти відомості про репресованих родичів в архіві вельми великі, запевняє Копил.
«Інформацію, як правило, знаходимо. І якщо людина живе, наприклад, у Львові, а справа у нас, то ми можемо переслати копію. Щоб не треба було витрачати гроші на подорож, ночівлю в іншому місті», – розповідає вона.
Для отримання відповіді на запит необхідно представити якомога більше інформації про родича, радить керівник фондів, – підійде все, аж до військового позивного.
У новому законі про відкриття архівів є чітка відмінність між поняттями «кат» і «жертва», а також їхніми правами на інформацію. Кат – це та людина, яка працювала, співпрацювала з КДБ, а жертва – та, за ким було встановлено стеження або до кого застосовувалися тортури. При цьому у жертви набагато більше прав доступу до секретних матеріалів, ніж у ката. Останній не може вимагати приховування даних про свою співпрацю з КДБ від широкої публіки.
Однак, за словами експертів, в законі є недоліки. Наприклад, в «кати» записали працівників усіх без винятку підрозділів НКВС, в тому числі пожежників, служби Інтурист, а також відділів, які контролювали трубопроводи. З іншого боку, в «жертви» затесалися ті, хто був засуджений за кримінальними статтями.
В цілому експерти оцінюють відкриття архівів як позитивну зміну в становленні держави.
«Кожен тепер може відсканувати документи, а отже вони потраплять в інтернет. І процес уже буде не зупинити, – резюмує Подкур. – Адже якщо влада зміниться, архіви знову можуть закрити, але з інтернету документи вже не витягнути».
***
Цей матеріал опублікований в № 19 журналу Корреспондент від 15 травня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованими на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.