Фото: EPA/UPG
Під час мітингів під Верховною Радою 31 серпня політики брали активну участь у розгойдуванні протистояння з міліцією
Бажання політиків за всяку ціну пройти у владу призводить до сумних наслідків. Бійня під Радою це ще раз довела.
Людина дуже не любить втрачати владу. Коли я вчилася в школі, класі в сьомому-восьмому, ми вирішили змінити беззмінну старосту, пише Юліана Скібіцька, журналістка відділу Життя журналу Корреспондент, у колонці, опублікованій у №35 видання від 4 вересня 2015 року. Спочатку вона плакала в туалеті, а потім пішла скаржитися класному керівнику і вибивати назад свою звичну посаду. Увесь клас тоді став для неї ворогами, а у спробах повернутися вона планувала дійти до директора. Що тоді казати про політиків, яким влада дає набагато більші преференції, ніж гарні оцінки і схвалення вчителів.
Коли у 2014 році стало зрозуміло, що за результатами голосування Свобода не проходить до парламенту, партія привела своїх людей під будівлю ЦВК. Ігор Мірошниченко кричав з імпровізованої трибуни про фальсифікації та агентів Кремля, які не пустили їх до Ради. Я тоді нервово запитала у фотографа, чи є у нього каска на випадок кількох коктейлів Молотова. Він усміхнувся і сказав, що нічого не буде – погаласують і розійдуться.
31 серпня 2015-го під Радою Свобода як один з головних організаторів мітингу проти правок до Конституції напевно теж хотіла просто погаласувати і розійтися. Показати владі, що зарано списувати партію з рахунків, наполегливо постукати у зачинені для неї двері парламенту, щоб потім знову туди зайти і зайняти місця під куполом. Ціною цього стали три життя молодих бійців Нацгвардії і понад сотня поранених.
Чи очікували Свобода і решта такого розвитку подій? Впевнена, що ні. Інше питання, що його легко можна було передбачити, як і 18 лютого 2014 року, коли та сама Свобода активно закликала людей на мирний мітинг проти Віктора Януковича під парламент. Те, до чого це призвело, залишиться кривавою сторінкою в українській історії. Кликати на мирний мітинг людей, коли вони радикалізовані до краю, як мінімум недалекоглядно. Але опозиція дуже хотіла стати владою. І в підсумку вона її отримала.
Свобода тоді сильно втратила в рейтингу: виявилося, що для радикалів партія є занадто поміркованою, а для лібералів – занадто радикальною. Невміння стежити за публічними виступами своїх лідерів теж зіграло свою роль. На яку підтримку ЗМІ могла розраховувати Свобода, якщо Ірина Фаріон називає себе орлицею, а журналістів – гієнами?
Але старі скандали трохи вщухли, чутки про дострокові вибори парламенту поновилися, та й на місцях пройти хочеться. Партія не захотіла згаяти такий шанс нагадати про себе. Тим більше привід чудовий, та й однодумці є. Про них, думаю, також треба було б сказати Арсену Авакову, який у всьому, що сталося, звинуватив тільки Олега Тягнибока. Промовчавши при цьому про рівну частку провини, наприклад, радикалів Олега Ляшка, які активно накачували мітинг агресією.
Політики дуже люблять грати з вулицею – ще після помаранчевої революції, коли вулиця вперше сказала чітке ні і була почута. Бути ближче до народу – один зі способів закріпитися у владі, це приваблює як справді чесних людей, так і популістів, нових і старих. Але ким би не був той, хто кидав гранату, свободівцем чи ні, кинув він її точно не заради того, щоб енна партія пройшла у владу.
У причинах буде розбиратися слідство, але у світлі того, що відбувається в країні, неважко їх припустити: затяжна війна, корупція, убогість. А тут тобі ще під вухом кричать «Зрада!», і сам Тягнибок намагається вдарити нацгвардійця і пробитися разом з усіма. У такі моменти можна взагалі не думати про наслідки, а просто робити. Адже зробила так Свобода і решта організаторів?
Чим ближче місцеві вибори, тим більше буде мітингів і розгойдування. До військового перевороту ніхто ще не готовий, інакше від підозрюваного в киданні гранати Ігоря Гуменюка Свобода не відрікалася б, хоч інтернет і нагадав про їхні спільні фотографії. Решта організаторів теж не стали б спішно відмежовуватися від Свободи, зручно скинувши всю провину на неї.
Радикали і ті, хто стоять за ними, поки що кидають пробні кулі, промацуючи, як далеко вони можуть зайти. В ідеалі – на президентське і парламентське крісла. А якою може бути цьому ціна, показало 31 серпня. Новий чорний понеділок у нашій історії.
***
Цей матеріал опубліковано в №35 журналу Корреспондент від 4 вересня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.