Сидіти тихо, забути про політику і не намагатися переробити світ – кілька порад тим, хто планує повернутися додому в «республіки».
Востаннє на своїй батьківщині, у Луганську, я була пару місяців тому – відвідати батьків, вивезти чергову порцію речей, пише Аліна Котенко, психолог, фахівець із системної сімейної психотерапії та психосоматики, у колонці, опублікованій у №47 журналу Корреспондент від 27 листопада 2015 року. Три дні в рідному місті коштували нам доби, проведеної в черзі на кордоні з Росією. Машин, що в'їжджають на територію так званої Луганської народної республіки, з кожним днем стає все більше.
Люди, окрилені нехай й ілюзорним, але припиненням війни, повертаються додому. І найчастіше навіть не уявляють, з чим їм доведеться зіткнутися. Багато в чому це залежить від їхніх політичних поглядів.
У тих, хто дотримувався проросійських, приводів для радості буде набагато більше. Рідний дім, своя квартира, знайомі з дитинства вулиці. На роботу влаштуватися можна: війна війною, але люди їдять, п'ють, щось одягають, кудись їздять, і їхній побут потрібно забезпечити. Та й на російські рублі перелаштуватися нескладно.
Якщо на решті частини України сила хоча б завуальована під законність, то там – є автомат, отже ти бог
Люди з проукраїнськими поглядами на окуповані території, найчастіше, повертаються вимушено. Хворі родичі, занадто дороге житло, на яке іноді йде 80% заробітку родини. Та й вдома залишилися друзі, родичі, роками створювані зв'язки. Але з тим, що в «ЛНР» і «ДНР» є тільки одна влада – влада сильного, їм змиритися буде важче. Якщо на решті частини України сила хоча б завуальована під законність, то там – є автомат, отже ти бог.
Як це пережити? Перш за все, не афішувати, кого і чому ти підтримуєш. Не вступати в дебати з приводу політичних питань, тому що це може бути небезпечним для життя. Тому краще тримайте свою думку при собі. Там занадто багато тих, хто думає інакше. Стокгольмський синдром – заручник дуже часто переходить на бік терористів.
Для одних відкрита демонстрація своїх поглядів може закінчитися сваркою з родичами, а для інших – візитом у «комендатуру». А у випадку з одним моїм знайомим – цілком реальною загрозою розстрілу. Пішла вона після інтерв'ю одному з українських каналів, в якому він розповів про проблеми з продуктами. Відпустили тільки після того, як він повідав журналістам іншу історію – про продовольчий рай, що панує в «ЛНР» і «ДНР».
Елемент випадковості, людський фактор – хтось вийде сухим з води, а когось можуть і забрати. Хоча, наскільки я знаю, таких випадків усе менше і менше.
Але від чого точно варто відмовитися, так це від активних дій. Організація масових акцій, інтерв'ю проукраїнським ЗМІ – таке може закінчитися погано. Один з головних принципів виживання за таких умов – не висовуватися.
Люди приїжджають у рідне місто, а потрапляють в інше. І справа навіть не в тому, що якісь будинки постраждали від обстрілів, а якісь взагалі зруйновані. Змінилися люди. І їхній світ за півтора роки змінився
А от з чим доведеться зіткнутися і першим і другим, так це з відчуттям, що ти чужий серед своїх. Люди приїжджають у рідне місто, а потрапляють в інше. І справа навіть не в тому, що якісь будинки постраждали від обстрілів, а якісь взагалі зруйновані. Є міста в Луганській і Донецькій областях, у яких було чутно тільки відлуння війни. Але змінилися люди. І їхній світ за півтора роки змінився.
Це в будь-якому разі територія, яка перебуває у стані війни. Це потрібно розуміти тим, хто туди повертається. Можуть бути спалахи агресії. Косі погляди, звинувачення на адресу тих, хто виїхав і убезпечив сім'ю. Не варто зайвий раз розповідати, де і як ви пережили той період, поки ваші сусіди ховалися від обстрілу. І як вам там було спокійно і добре.
До того ж переселенець у Дніпропетровську чи в Києві потрапляє в середовище людей, які живуть нормальним життям. Вони готові підставити плече тим, кому важче. Принаймні багато хто. А ті, хто залишається в зоні АТО, самі перебувають в умовах виживання. У них зворотні процеси, їм самим потрібна допомога.
Тому головне зосередитися на меті приїзду. Хвора мати – це мета. Турбота про сім'ю – це мета. Виживання – теж мета. Але не потрібно намагатися переробити світ і оточення. Нахрапом нічого не зміниш. Усіх родичів у своїй правоті не переконаєш.
Потік негативу про Україну, який ллється з телевізора, колосальний. Цьому нереально протистояти, навіть нейтральну позицію зберігати складно
Всі вони дивляться російське телебачення. Потік негативу про Україну, який ллється з телевізора, колосальний. Цьому нереально протистояти, навіть нейтральну позицію зберігати складно. Йде грамотна обробка, дуже якісне формування думки, що українці – вороги. Людям вистачило лише чотирьох місяців без альтернативного українського телебачення, щоб вони почали говорити фразами з російських новин.
Ситуацію змінити можна. Але на це має піти рік без російських каналів і з активною роботою українських ЗМІ, а також української влади. Щоправда, поки я не бачу, щоб влада була в цьому зацікавлена. А поки не забувайте, що один у полі не воїн.
***
Цей матеріал опублікований в № 47 журналу Корреспондент від 27 листопада 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованими на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.