Районки, унікальний вид ЗМІ, що зберігся в Україні, звільнилися від місцевої влади, яка з часів СРСР диктувала їм, що писати.
У мальовничому містечку Сквира Київської області життя тихе і неспішне. Однак, як і в будь-якій провінції, від сусідів тут не сховаєшся. Новини розлітаються блискавично завдяки не тільки сарафанному радіо, а й районній газеті Вісник Сквирщини, пише Ксенія Цивірко у №13 журналу Корреспондент від 8 квітня 2016 року.
Невеликий жіночий колектив з шести осіб вмістився у трьох кімнатах будинку районної адміністрації. Життя в редакції б'є ключем: лунають телефонні трелі – читачі просять розмістити привітання, оголошення та побажання на сторінках газети. Деякі з тією ж метою заходять до редакції особисто.
На столі головного редактора Катерини Бондарчук творчий безлад – щоранку вона знайомиться з видом пошти, який нині зникає, – паперовими листами, які читачі надсилають, як у радянські часи, – пачками.
«Пишуть усе – вірші, побажання, скарги, подяки ...», – з усмішкою розповідає Бондарчук. Її, журналіста з 34-річним стажем, більшість місцевих знають в обличчя, і тому діляться з нею інформацією, просто зустрівши на вулиці.
Водночас, засновником Вісника є місцева адміністрація, і він зобов'язаний розміщувати офіційні звіти, документи і розпорядження. Часом за відхилення редакції від «лінії партії» на неї накладають санкції. Так, у 2005 році новопризначений глава Сквирського району вимагав від редактора класти йому на стіл матеріали кожного номера. А коли колектив кілька разів відмовився це робити, вилучив наклад видання.
«У тому номері не було ніяких критичних матеріалів про владу, тому це була спроба показати свою всесильність і не більше», – згадує Бондарчук.
За її словами, редакції вдалося відстояти свою правоту в суді, а чиновник за самоуправство позбувся поста. Однак в цілому таким виданням складно уникнути тиску і матеріалів, спущених згори.
Районки – досить великий клас державних і комунальних ЗМІ, що зберігся в Україні з часів СРСР з відповідним стилем управління. Їх у країні – близько 1 тис.
Зробити багатотиражки незалежними як у комерційному, так і в журналістському відношенні повинен закон Про роздержавлення друкованих ЗМІ, який набув чинності з 1 січня.
Процес відриву газет від своїх нинішніх засновників завершиться до кінця 2018 року. На сьогодні набралося 170 редакцій, які бажають позбутися казенного піклування
Процес відриву газет від своїх нинішніх засновників завершиться до кінця 2018 року. Покинути державну гавань влада пропонує районкам поки що добровільно. На сьогодні набралося 170 редакцій, які бажають позбутися казенного піклування. Нерішучість решти 800 з гаком газет експерти пояснюють просто: мало кому хочеться розлучатися з бюджетною годівницею. За даними Національної спілки журналістів України, в середньому на утримання однієї газети виділяється близько 150 тис. грн на рік, однак кожне видання дотує ще й місцева рада.
При цьому одні редакції отримують щедре фінансування, а інші не бачать і десятої частки від виділених державних коштів. Втім, є й ті, хто вже сьогодні може заробляти самостійно – на платних оголошеннях і рекламі. Такі районки і зголосилися брати участь у пілотному проекті з роздержавлення.
Сергій Томіленко, в.о. глави Національної спілки журналістів України, вважає, що цю реформу треба було проводити набагато раніше, адже нинішня економічна криза, що вдарила по медіа-ринку особливо сильно, не дуже сприяє таким експериментам.
Як газета, так і я
Борис Вільгань, постійний читач багатотиражки Вiстi Богуславщині – офіційного органу Богуславського району – готовий до її подорожчання в разі переходу на комерційні рейки. Він запевняє, що газету купувати не перестане.
«На її сторінках описане все життя нашого невеликого району – кожні іменини мене вітають [через багатотиражку], я когось вітаю, у мене навіть папка є, де я зберігаю ці випуски, – розповідає Вільгань, – тільки тут можна прочитати місцеві новини про те, що робиться безпосередньо навколо мене».
Фото Дмитра Ніконорова
Борис Вільгань є постійним читачем багатотиражки Вiстi Богуславщині
Видання, подібні до Вiстей, – і справді невід'ємний атрибут культурного життя глибинки. В редакції від відвідувачів немає відбою. В одній з кімнат навпроти бухгалтера, зосереджено зануреної в паперову роботу, місцевий житель Роман, який попросив не називати його прізвище, чекає на прийом замовлення. Він прийшов дати в газету привітання із 60-річчям для своєї матері. Бухгалтер розкриває перед ним товсту папку із сотнями заготовок для привітань, куди залишилося тільки вставити ім'я і вік адресата. За цю публікацію Роман заплатить близько 150 грн., і його синівський порив оцінять майже 5 тис. читачів Вiстей. Якщо бути точним, наклад газети становить 4.772 примірників.
70% заробітку всіх районок припадає саме на продажі накладу, однак частина грошей все одно йде державі
Згідно з дослідженням Спілки журналістів, 70% заробітку всіх районок припадає саме на продажі накладу, однак частина грошей все одно йде державі. У власну касу Вiстi заробляють на оголошеннях, подібних тому, що дав Роман, а також на рекламі та передплаті, вартість якої становить 14 грн. на місяць.
Газета виживає самотужки без підтримки місцевого бюджету, запевняє в.о. головного редактора Лариса Угнівенко. «Ми вже третій рік отримуємо [від держави] 10 тис. грн. – Ця сума не покриває і половину місячних витрат на видавництво, – розповідає вона. – У приватній бесіді мені сказали, мовляв, район бідний, а гроші ви і так можете заробляти».
Фото Дмитра Ніконорова
Лариса Угнівенко зазначає, що сума 10 тис. грн від держави не покриває і половини витрат на газету
Як тільки з'явилася можливість остаточно вирватися з-під крила влади, головний редактор відразу вирішила брати участь у програмі роздержавлення. Піти у вільне плавання редакція не боїться – вона вже навчилася боротися за виживання на медіа-ринку.
Угнівенко працює в газеті майже 20 років і добре пам'ятає період «темників» – переліків рекомендованих тем, які спускалися згори. Зараз фінансового важеля тиску на Вiстi немає – і вплив на їхнє утримання ослаб.
Способи заробітку сьогодні практично у жодної районки не обмежуються тільки роздрібним поширенням і передплатою. Причому з редакціями за рекламу й оголошення розплачуються не тільки грошима, а й натурою.
Раїда, бухгалтер мелітопольської газети Новий день, описує різноманітність таких угод: «Це і будівельні матеріали, і якась побутова техніка, а від реклами продюсерів ми регулярно отримуємо квитки на концерт».
Купуючи економічну самостійність від держави, районки за радянською традицією продовжують виконувати функцію адміністративної влади – приймати читачів, які звертаються до редакції за допомогою у вирішенні побутових проблем
Купуючи економічну самостійність від держави, районки за радянською традицією продовжують виконувати функцію адміністративної влади – приймати читачів, які звертаються до редакції за допомогою у вирішенні побутових проблем.
«Доводиться пояснювати, що до нас потрібно приходити, тільки якщо відповідальний орган відмовився допомогти, – розповідає Угнівенко. – Але, очевидно, нам довіряють більше».
Кабінет редактора Вісник Сквирщини заставлений подарунками читачів у стилі передачі Поле Чудес – від тендітних гербаріїв та орігамі до статуеток ручної роботи.
На столику біля вікна в оточенні листівок стоять червоні троянди, принесені кимось із вдячних шанувальників видання. «Вони у мене збереглися ще з 8 березня, – уточнює Бондарчук. – Знаєте, чому? Я щоранку наливаю у вазу свіжу воду».
При цьому інтерактивності районних багатотиражок може позаздрити навіть столичне видання. У Віснику є рубрика Без ретуші, у якій кожен читач має можливість вільно висловитися на будь-яку соціальну або політичну тему.
Такі матеріали, запевняє Бондарчук, викликають великий відгук аудиторії, що переростає в цілий серіал з обговорення проблеми з різних позицій.
«Районки є, як правило, певними монополістами в регіоні, тому що крім них ніхто не висвітлює місцеві події, – пояснює настільки тісний зв'язок з читачами медіа-юрист Олександр Бурмагін. –База передплатників у них збережеться. Тому не можна говорити, що їх кинули в ринкові відносини як сліпих кошенят».
Ампутація органів
Закон Про роздержавлення друкованих ЗМІ став своєрідним лакмусовим папірцем, виявивши реальне фінансове становище маленьких редакцій. На думку Угнівенко, нововведення навряд чи відразу приймуть газети, які отримують великі дотації з бюджету.
Так, у 2014 році київська муніципальна газета Хрещатик з порівняно невеликим накладом 3.163 примірників отримала 3,8 млн грн., а газета Львівської міської ради Ратуша (3.000 прим.) – 980 тис. Грн. Логічно, що в.о. головного редактора Хрещатика Максим Філіппов вирішив відкласти реорганізацію видання до другої хвилі, яка почнеться з 1 січня 2017 року та буде вже обов'язковою для всіх.
На проведення глобальної процедури роздержавлення закладено в бюджеті понад 195 млн грн. Після виходу органів влади зі складу засновників видання, у редакції буде два шляхи: або вона стає самостійним суб'єктом господарювання і заробляє комерційним шляхом, або продовжує свою діяльність як офіційне видання. В останньому випадку сторінки газети перетворюються на зведення офіційних документів і розпоряджень, зате залишається фінансування з бюджету.
«Особливого сенсу в таких виданнях я не бачу, адже вони перестануть займатися журналістикою як такою, – міркує Олександр Назаренко, голова Асоціації регіональних ЗМІ та головний редактор газети Наше слово в Чернігівській області. – Хіба що їх можна буде підшити в папку, а й це теж минуще явище. Документообіг все більше відбувається і на електронному рівні».
Друковані видання, продовжує він, і без того переживають важкі часи, принт через десяток років стане елітарним точковим сегментом ринку, і в такій кількості офіційних органів тим більше не буде необхідності.
З іншого боку, якщо районки отримають безпрецедентну в їхній історії свободу, вони зможуть укладати з адміністраціями договори про висвітлення їхньої діяльності. Наприклад, до цього часу влада використовувала такі інформаційні ресурси під час виборчих кампаній, зазначає Бурмагін.
«Можна було зателефонувати головному редактору і сказати: «Вася, опублікуй дві смуги про мене, і постав на першій сторінці фотографію, де я гарний», – описує він передвиборчі будні районок. – Тепер це можна буде зробити тільки за гроші, уклавши договір».
Глава Володарської РДА Київської області Віктор Остапчук підтверджує готовність працювати в рівних умовах зі звичайними рекламодавцями. Так чи інакше, каже він, роздержавлення уникнути не можна, і доведеться скоритися обставинам.
Наскільки редакції готові до таких змін, показують ті невеликі 10%, які погодилися брати участь в пілотному етапі
Наскільки редакції готові до таких змін, показують ті невеликі 10%, які погодилися брати участь в пілотному етапі. За словами Томіленка, це пов'язано не тільки з консерватизмом трудових колективів, а й з нечітко прописаною процедурою переходу на нову форму діяльності.
«У законі не зазначено, як слід вчинити редакції, якщо районна рада відмовилася виходити зі складу засновників, – пояснює він. – Органи влади можуть відтягувати рішення, щоб отримати ще певний час впливу на газету, можуть очікувати, що реформа провалиться, і все повернеться на круги своя».
Глава Спілки журналістів згадує гіркий досвід Олександрівської районної газети Вперед у Кіровоградській області. Її головний редактор Ніна Доля звернулася до Спілки зі скаргою на місцевого главу Сергія Шпирку, який регулярно вимагав зверстані макети сторінок на вичитку.
«Уявіть, він сидить за обідом разом з дружиною і читає, що вийде завтра. І викреслює абзаци, які небажано згадувати», – розповідає Томіленко. Як тільки ця історія набула розголосу, голова РДА позбувся крісла.
Зрозуміло, коли редакції вийдуть з-під опіки місцевих чиновників, вони отримають повне право самостійно визначати зміст номера. Щоб видання змогли адаптуватися до нових ринкових умов, закон встановлює для них деякі пільги. Реформовані ЗМІ 15 років зможуть платити за оренду на правах бюджетної організації. А якщо ЗМІ збереже свою назву, органи самоврядування повинні будуть передати редакції все її майно.
Однак влада не поспішає розлучатися зі своєю власністю, зазначає головний редактор Нашого слова Назаренко. Так, депутати Менської районної ради в Чернігівській області на останній сесії відмовилися виходити зі складу засновників цієї газети. За словами Назаренка, чиновники також не хочуть надавати право пільгової оренди приміщення, оскільки, на їхню думку, воно повинно належати територіальній громаді, а не трудовому колективу.
Правда, редакція Нашого слова вже вважає себе незалежною, тому що ще 10 років тому відмовилася від бюджетних дотацій. «Якщо газета хоче бути якісною, вона не може залежати від влади», – пояснює головний редактор.
Експерти вважають, що влада суттєво запізнилася з цією реформою – її треба було проводити ще в 2005-2006 роках
Експерти вважають, що влада суттєво запізнилася з цією реформою – її треба було проводити ще в 2005-2006 роках. За словами Томіленка, зараз платоспроможність аудиторії значно впала, і будь-яка газета або журнал вже не виглядає в очах покупця як пріоритетний продукт.
Тому сьогодні боротьба за читача на медіа-ринку стане жорсткіше, і подужає її найбільш мобільна, кваліфікована і прогресивна редакція. «Це як бізнес, тут успіх залежить від особистостей, які працюють над черговим випуском», – резюмує глава Спілки журналістів.
Читачі районок сподіваються, що в цій м'ясорубці їхні улюблені газети збережуть свої основні функції – головного джерела інформації про життя в глибинці. Районна багатотиражка, на думку Вільганя, допомагає відчути, що проблема кожної окремої людини тут має вагу, викликає відчуття близькості і спільності з жителями свого міста.
***
Цей матеріал опубліковано в №13 журналу Корреспондент від 8 квітня 2016 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент,опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.