25 років незалежності – це ціле покоління, яке відділяє нас від часів СРСР.
Країна встигла пройти довгий шлях, приймаючи один непростий вибір за іншим. Чи могла українська історія скластися інакше? До Дня Незалежності Корреспондент вирішив представити, як склалася б доля України, якщо в одній з численних поворотних точок її історія пішла б інакше, пише Кирило Казючиць у №32 видання від 19 серпня 2016 року. Наприклад, якби Вадим Гетьман не був убитий, Віктор Янукович став президентом у 2004 році або революція на граніті перемогла б.
Історія не має умовного способу, кажуть історики. Політологи, соціологи та інші експерти так само скептично ставляться до подібних експериментів. За багатофакторного аналізу похибка зростає немислимо, пояснюють вони. Але кожного разу, коли йдемо на вибори, ми, по суті, намагаємося поставити ще більш складний експеримент – спрогнозувати, до чого приведе перемога нашого обранця. Тому ми вважаємо, що наш експеримент, хай навіть ненауковий, корисний з громадянської точки зору. Зрештою, це просто цікаво.
Про методологію
Роман Химич, бізнес-консультант: «Це розумовий експеримент, мета якого – спробувати змоделювати розвиток складної системи, якою є українська держава, за різних вихідних даних. Коли ми говоримо про таке прогнозування, ми повинні зафіксувати два важливі моменти.
По-перше, поведінка складної системи не є одноваріантною, завжди є віяло можливостей, набір альтернативних траєкторій. Ми не можемо стверджувати, що, програй в якийсь момент Кучма вибори комусь зі своїх опонентів, то історія України склалася б зовсім певним чином.
По-друге, вибір альтернативних сценаріїв розвитку обумовлюється цілою низкою зовнішніх обставин. Це означає, що гіпотетичному переможцю Кучми, зокрема, довелося б вирішувати ті самі завдання, що і самому Кучмі, і не факт, що його рішення сильно б відрізнялися.
У кожному конкретному випадку ми можемо говорити, що деякі можливості стають більш вірогідними, а якісь – менш. Якісь із них могли б відкритися, а якісь – закритися.
У своєму експерименті ми можемо використовувати порівняльний аналіз і екстраполяцію, відштовхнувшись від досвіду, який мав місце за останні 25 років в інших республіках колишнього Радянського Союзу».
В'ячеслав Чорновіл: Україна в ЄС
Після провалу серпневого путчу ДКНС (Державного комітету надзвичайного становища, рос. ГКЧП) у Москві і проголошення Акту про Незалежність в Україні одночасно з Всеукраїнським референдумом про підтримку цього Акта пройшли і перші вибори президента – в грудні 1991 року. За підсумками яких президентом став Леонід Кравчук, колишній член ЦК КПРС і член Політбюро ЦК КПУ. В'ячеслав Чорновіл, колишній дисидент, лідер Народного Руху України, посів друге місце.
Перемога Кравчука була зумовлена, стверджують експерти. В його руках був весь адмінресурс, країна переживала трансформацію, до якої не була морально готова. Але шанс у Чорновола був. Нехай приклад Чехії чи Польщі для громадян УРСР був далекий, але в сусідній Білорусі лідером став ліберал Станіслав Шушкевич, у Грузії – дисидент радянських часів Звіад Гамсахурдіа.
«До чого б могла привести країну перемога В'ячеслава Чорновола? Спочатку вона викликала б політичне протистояння в Криму і в так званій Донецько-Криворізькій республіці, яку на той момент дійсно погрожували створити і відокремити від України, – вважає екс-депутат, політолог Тарас Чорновіл, син В'ячеслава Чорновола. – Але справа в тому, що будь-який сепаратистський проект міг розвиватися лише в тому випадку, якщо б його підтримувала Росія.
У Чорновола, на відміну від грузинських і молдавських лідерів, були непогані відносини з представниками російської напівдемократії. Я думаю, він зумів би з Москвою залагодити проблеми
А у Чорновола, на відміну від грузинських і молдавських лідерів, були непогані відносини з представниками російської напівдемократії. Він підтримував стосунки з мером Москви Гаврилом Поповим і з мером Санкт-Петербурга Анатолієм Собчаком, ще до виборів почав вибудовувати відносини з Борисом Єльциним. Я думаю, він зумів би з Москвою залагодити проблеми. Не виключаю, що цей конфлікт міг би прийняти і силові форми, можливо, пролилася б кров. Але в підсумку цілісність країни була б відновлена. Думаю, що протягом півроку Чорновіл залагодив би конфлікт всередині країни.
Тепер з приводу економіки. Батько був головою Львівської облради і проявив себе на цій посаді як талановитий організатор у сфері економіки. У 1990 році, ще за радянської влади, Івашко [Володимир Івашко, радянський політичний діяч, заступник генерального секретаря ЦК КПРС], а потім Леонід Кравчук оголосили західним областям бойкот. І Чорновіл, по-перше, зміг вибудувати паралельну систему постачання і торгівлі з іншими регіонами країни, по-друге, знайти підходи до керівників підприємств та забезпечити їх роботу, навіть подекуди домігся зростання виробництва. Тобто у нього вже був не декларативний, а реальний досвід. Це дає підстави припускати, що і з економікою України в цілому він би впорався.
Великою проблемою могли б стати місцеві еліти, що дісталися у спадок від радянського бюрократичного апарату. Але я вважаю, що в разі перемоги В'ячеслава Чорновола на виборах, ці бюрократи побігли б першими звітувати і розписуватися в лояльності. Можливо, мій концепт виглядає ідилічно, але думаю, що в політичному плані Чорновіл вів би країну в тому ж напрямку, в якому вели свої країни Вацлав Гавел [дисидент, правозахисник, перший президент Чехії] і Лех Валенса [правозахисник, активіст руху Солідарність, президент Польщі в 1990-1995 роках]. З ними Чорновіл проводив постійні консультації і підтримував товариські стосунки. Може, трохи повільніше, з відставанням в кілька років, але він вів би Україну тим самим шляхом».
Директор Українського інституту аналізу та менеджменту політики Руслан Бортник вважає, що шлях України за президентства Чорновола був би скоріше балканським.
«Україна має низку спільних рис з Балканами, і те, що у нас події не пішли за югославським сценарієм, пов'язане з тим, що до влади, особливо спочатку, приходили відносно помірковані політики, – каже Бортник. – Ідей Чорновола про створення федеративної України, швидше за все, не вдалося б збутися.
Для формування реальних суб'єктів федерації потрібні сильні регіональні еліти, а Чорноволу в спадок від СРСР, як і Кравчуку в реальності, дісталася «червона еліта». Вони були, звичайно ж, не ідейними комуністами, просто вони були вирощені в централізованій країні і за образом мислення були не здатні стати виразниками інтересів свого регіону. Та й прихильників цієї ідеї тоді було не більше, ніж зараз.
Україна пережила б сильніший економічний шок, ніж ми пережили на початку 90-х. Також був би сильніший і більш швидкоплинний політичний і соціальний шок. Надалі із залишками економіки, котрі пережили шокову терапію, Україна рушила б у Європу і, ймовірно, на сьогоднішній день була б членом ЄС. Але був також величезний ризик, що не вся Україна дійде до Європи. Крим і схід країни могли відколотися.
Лінія розколу однозначно пролягала б набагато західніше, ніж нині. Як мінімум, таким кордоном міг би стати Дніпро
Лінія розколу однозначно пролягала б набагато західніше, ніж нині. Як мінімум, таким кордоном міг би стати Дніпро. Але є ймовірність, що в кінці свого президентського терміну Чорновіл став би президентом Західної України, а Київ виявився б у східній частині країни. Розкол міг би бути і кривавим, але зовсім необов'язково. Після двох десятків років відносини між частинами колишньої УРСР нагадували б відносини між колишніми республіками розколотої Югославії. Тобто вони були б вельми напруженими».
Вадим Гетьман: швидкі реформи
У 1998 році був убитий екс-глава НБУ Вадим Гетьман. Він очолював Нацбанк, вважався батьком банку України, а ще батьком гривні – української грошової одиниці і політичним батьком Віктора Ющенка, який став його наступником на посаді голови НБУ.
Сучасники відгукувалися про Гетьмана як про людину розумну і глибоку. Йому пророкували зліт у політичній кар'єрі або статус сірого кардинала. Як би там не було, але людина, яка виростила одного з українських президентів, повинна була серйозно вплинути на долю країни.
«Я не думаю, що Гетьману вдалося б трансформувати систему, вибудувану Кучмою, де Леонід Данилович грав роль арбітра нації, «головного розвідного», – вважає Химич. – З іншого боку, у 2004 році ми стали свідками, як ця система не змогла знайти кращого наступника, ніж Янукович.
Лава запасних у провладному таборі була вкрай короткою. Можливо, якби на ній був Гетьман, він міг би стати хорошим провладним кандидатом. Ющенко б відмовився б від участі в кампанії, не бажаючи боротися зі своїм наставником. Ймовірно, ми б уникли помаранчевої революції, але в разі обрання Гетьман виявився б заручником системи і її апетитів. Майдан з нею нічого не зміг зробити, і Гетьману, швидше за все, не вдалося б».
За Гетьмана раніше почалася б вестернізація української економіки і проходила б успішніше і більш системно
«Швидше за все, Гетьман став би прем'єр-міністром України. Тоді не відбулася б ера Павла Лазаренка й у велику політику не прийшла б Юлія Тимошенко, – припускає Бортник. – Також під великим питанням опинилася б кар'єра Ющенка як самостійного політика. За Гетьмана раніше почалася б вестернізація української економіки і проходила б успішніше і більш системно. Ми б, можливо, отримали шанс увійти в західні економічні інститути на більш вигідних умовах. І, між іншим, ми, можливо, не побачили б такого політика, як Янукович. Адже Янукович був у тому числі і певною реакцією на Кабмін на чолі з Ющенком».
«Перша дружина Ющенка була дуже близькою Гетьману людиною. І коли Ющенко її кинув, Гетьман прилюдно сказав у дусі Тараса Бульби щось на кшталт «Я тебе породив, я ж тебе знищу», – згадує Тарас Чорновіл. – Саме тоді Гетьман почав перші дії проти Ющенка, це була особиста помста.
І раптом Гетьмана вбивають. Я не думаю, що це була справа рук Ющенка, він на таке не здатен. Але людей, які бажали зробити його президентом, вистачало. Саме вони могли організувати це вбивство. А якби його не сталося, ми б стали свідками політичної смерті Ющенка. У Гетьмана вистачило б на це і сил, і можливостей.
Ющенко б або сів у в'язницю у справі про банкрутство банку Україна, або поїхав би у США з новою дружиною. У цій ситуації в національно-демократичному таборі зміцнив би позиції лідера В'ячеслав Чорновіл і тоді влада напевно побоялася б його вбивати. Вся історія України могла б скластися інакше. У 1999 році шанси перемогти на виборах президента у Чорновола були б дуже високими».
Справа Гонгадзе і шлях у НАТО
У 2000 році був убитий засновник інтернет-видання Українська правда Георгій Гонгадзе.
Його вбивство стало каталізатором цілої низки подій у політиці країни. Опубліковані майором держохорони Миколою Мельниченком аудіозаписи, нібито зроблені в кабінеті президента Кучми, кинули тінь на верхівку влади. Політична опозиція розгорнула багаторічну кампанію Україна без Кучми, яка була символічно завершена вже після перемоги Ющенка у 2005 році. Звинувачення в причетності до вбивства журналіста стали одним з інструментів тиску на Кучму з боку західних країн.
Смерть Гонгадзе використовували в своїх політичних цілях багато політиків. І навіть після 16 років і після засудження у 2013 році за цей злочин генерала МВС Олексія Пукача залишаються великі сумніви в тому, що ж насправді сталося із журналістом.
Якби не сталося цього страшного вбивства, зовсім інакше могли б скластися відносини в опозиції і політична доля Кучми.
Будучи активним учасником політичних подій, які сталися після вбивства журналіста, Тарас Чорновіл має власний погляд на причини цієї трагедії і те, чому вона стала перешкодою: «Це був удар по Україні, – каже він. – Тут, я впевнений, не буде ніякої конспірології, якщо ми розглянемо у справі російський слід.
Основним завданням тоді було зірвати плани Кучми. Кучма виграв вибори в 1999 році, вирішив, що немає ніякої політичної сили, яка може йому протистояти, – приручив комуністів, маргіналізував опозицію і вирішив, що не потерпить, щоб йому з Росії диктували, що робити. Він почав вести серйозну розмову про вступ України в НАТО, почав шукати шляхи до Євросоюзу і вибудовувати самостійні відносини зі США. Все це було підірвано справою Гонгадзе і касетним скандалом.
Якби скандалу світового рівня не сталося, Україна швидше б дрейфувала в бік ЄС і НАТО. Шанси вирватися з-під російського впливу тоді були. Адже Кучма був уже сформованим президентом, а Володимир Путін тільки починав освоюватися в кріслі глави держави
Якби скандалу світового рівня не сталося, Україна швидше б дрейфувала в бік ЄС і НАТО. Звичайно, все одно рух не був би стрімким, він супроводжувався б корупційними скандалами та іншими потрясіннями. Але процес би йшов. Шанси вирватися з-під російського впливу тоді були. Адже Кучма був уже сформованим президентом, а Володимир Путін тільки починав освоюватися в кріслі глави держави. Можливо, зараз ми б стали членом НАТО і кандидатом у члени Євросоюзу».
Смерть Ющенка і поразка «донецьких»
Восени 2004 року під час передвиборчої гонки кандидата в президенти Віктора Ющенка намагалися отруїти. Наслідком стало спотворене обличчя. Кримінальна справа з цього приводу так і не доведена до кінця. Але головне, що Ющенко вижив і став президентом. А якби отруєння спричинило фатальні наслідки?
«Швидше за все, президентом став би Віктор Янукович, – припускає Химич. – Але Георгій Кирпа і Юрій Кравченко залишилися б живі. Це означає, що «донецькі» зіткнулися б із серйозною опозицією, до якої також могли ввійти і представники дніпропетровської групи. Дуже швидко склалася б коаліція, яку б не влаштовував розмах «донецьких», справа дійшла б до гострого конфлікту, ймовірно, внутрішньоелітного. Однак конфлікт міг би вилитися і в Майдан. Швидше за все, це сталося б після кризи 2008 року».
«Ющенкові на той момент заміни не було, – заперечує Вадим Карасьов, політолог, директор Інституту глобальних стратегій. – Партія Тимошенко тоді набрала лише 7% на виборах. Тому вибори б виграв Янукович, а насправді Росія. Після цього почався б розгром опозиції – вся націонал-ліберальна опозиція була б придушена і розгромлена. І політичний ландшафт був би зовсім іншим. А шансів на Майдан, який міг би змести Януковича, було б менше, а може, і не було б взагалі».
Тимошенко – президент і двопартійна система
У 2010 році Янукович на хвилі розчарування у президентстві Ющенка перемагає на виборах. У другому турі він обганяє Тимошенко менш ніж на 4%. Тимошенко, як і Янукович, довгі роки йшла до головної посади в країні. У неї були всі шанси: досвід прем'єрства, сильна партія. До чого привела б її перемога?
«У разі обрання Тимошенко залізною рукою повела б у бік створення авторитарної держави за прикладом Білорусі, Азербайджану чи Казахстану, – вважає Химич. – Але в силу політичних умов України будь-яка спроба узурпації влади закінчується створенням коаліції противників, причому вельми впливовою, щоб заблокувати і зірвати таку спробу.
Питання в тому, яким чином система абортує цю злоякісну частину себе. Хто виявляється цією злоякісною частиною – Тимошенко чи Янукович, не настільки важливо. Інструменти можуть бути різними, але суть одна. Спроба встановити в Україні режим на кшталт білоруського приречена на крах. Оскільки ідеологічно Тимошенко є лабильною і їй однаково потрібні були б і західні кредити, і російські енергоносії, і вона напевно проводила б традиційну для української еліти політику багатовекторності».
«На відміну від Януковича, Тимошенко проводила б більш стриману політику і не допустила б Майдану і збройного повстання народу, – заперечує Карасьов. – Ми б точно не втратили Крим, Донбас точно б залишався у складі України. Партія регіонів і Янукович перебували б у неї в опозиції, і в країні склалася б двопартійна система. Решта партій були б сателітами двох великих. А процеси євроінтеграції перебували б у тому ж становищі, що і зараз. Це було б пов'язане не з внутрішніми, а з європейськими трендами. Раніше ЄС розширювався, зараз з нього виходять».
У Тараса Чорновола окрема думка з цього приводу. Він передбачає, що Тимошенко, швидше за все, призвела б Україну під двері Митного союзу.
«Тимошенко мала шанси виграти ці вибори. Потрібно розуміти, що вона йшла шляхом все більшого зближення з Путіним, і в разі її перемоги в майбутньому Україну чекала б м'яка «путінізація» – втягування в російську орбіту за загальних реверансів на адресу Європи, – міркує Чорновіл. – Але з іншого боку, чим більше Тимошенко пов'язувала б свою долю з Путіним, тим менше шансів вона б собі залишала для перемоги, оскільки її електорат був антиросійський і антипутінський.
Андрій Шкіль перед тими виборами сказав хорошу фразу: «Тимошенко, коли підігравала Путіну, три рази сказала«хі» - «хі-хі-хі». Кожне «хі» коштувало їй одного відсотка на виборах». А на виборах їй саме не вистачило трьох відсотків.
Я не бачу принципової різниці між Януковичем і Тимошенко, оскільки знаю особисто їх обох. Обидва підтримували партнерські відносини з російськими лідерами. Обидва прихильники централізації й узурпації влади
Я не бачу принципової різниці між Януковичем і Тимошенко, оскільки знаю особисто їх обох. Обидва підтримували партнерські відносини з російськими лідерами. Обидва прихильники централізації й узурпації влади. Не будемо забувати, що Тимошенко тричі пропонувала Януковичу проекти облаштування держави, які передбачали, зокрема, вибори президента в парламенті, максималізацію влади в одних руках і мінімалізацію ролі місцевого самоврядування. Я впевнений, що Тимошенко протягла б у підсумку такий проект.
Скажімо так: якби перемогли не ставленик Дмитра Медведєва, а ставлениця Путіна, Україна б від цього не виграла. Інша справа, що їй би вдавалося зберігати видимість хороших відносин з Європою, що вона в реальності неодноразово демонструвала. Ми б навіть, можливо, підписали Асоціацію з ЄС, але фактично ці документи не працювали б, а насправді ми б інтегрувалися в Митний союз, не підписуючи формально документів. Головна відмінність цього сценарію від реальних подій – Тимошенко змогла б уникнути Майдану, зіштовхнувши опозицію між собою. Ну і швидше за все, ми б уникли анексії Криму та війни на Донбасі».
Янукович не в Росії
У лютому 2014 року, ще до кривавих подій на Майдані, було досягнуто домовленостей з опозицією за посередництва західних політиків. Вони передбачали, зокрема, проведення дострокових президентських виборів до грудня 2014 року і повернення Конституції в редакції 2014 року.
У реальності Янукович не став підписувати рішення парламенту про відкат Конституції до принципів 2004 року, а втік спочатку до Харкова, потім до Криму, а звідти в Росію. У цей час у Києві Верховна Рада обрала новим спікером Олександра Турчинова, а потім поклала на нього обов'язки президента. Причини, що спонукали Януковича втекти, не до кінця зрозумілі. Що сталося б, якби він не залишив країну?
"Якби Янукович залишився б у Києві, він міг би дотягнути до осені – до виборів. Це був би плавний відхід самого Януковича, але могла зберегтися Партія регіонів. А президентом міг би стати Віталій Кличко, якого просувала група олігархів, незадоволених правлінням Януковича. До них би приєдналися інші. Прем'єром міг би стати Порошенко, а ось Тимошенко була б витиснута з владного і навколовладного ландшафту, – вважає Карасьов. – Залишся Янукович у Харкові, це б спровокувало розкол країни. У східні області ввійшли б російські війська на підтримку президента, який називав себе легітимним. Допускаю, що вони спробували б повернути його до Києва».
«Якби Янукович придушив Майдан, це спрацювало б, як стиснута пружина. У підсумку вона б все одно випросталася, і ми б мали не Небесну сотню, а Небесну тисячу, – вважає Чорновіл. – Крім того, відразу після цього почалися б розправи. За кілька тижнів по країні прокотилася б кривава люстрація.
А потім ми потрапили б у пастку. З одного боку, відбулося б очищення влади, а з іншого – руки революціонерів були б у крові. У підсумку в Україні стало б набагато гірше жити без Януковича, ніж з ним. Але я впевнений, що шанси на такий розвиток подій практично нульові.
Його довго готували, мотивували до втечі. Але планувалося, що добіжить він тільки до Харкова. Планувався розкол України. Це те, що повинно було статися. Але Янукович злякався і побіг з Харкова далі
Його довго готували, мотивували до втечі. Але планувалося, що добіжить він тільки до Харкова. Там на з'їзді він повинен був сказати абсолютно конкретні речі, заявити, що в Києві – хунта і потрібно захистити південь і схід країни, а також закликати Росію на допомогу. Планувався розкол України. Це те, що повинно було статися. Але Янукович злякався і побіг з Харкова далі».
Чверть століття
Україна неодноразово уникала розколу і війни. Нинішня війна на сході, як не блюзнірськи, – не найгірший сценарій з тих, які могли б реалізуватися в Україні, якби її історія завернула не туди. Такий висновок можна зробити з думок наших експертів.
Ще один висновок у тому, що реалізований сценарій української історії з багатьох можливостей не гірший, а, можливо, оптимальний. Є привід замислитися про це напередодні Дня Незалежності.
Те, що наші політичні еліти не орієнтовані на життя в Україні, те, що їхні капітали перебувають за кордоном, там навчаються і живуть їхні діти, призводить до того, що Україна опиняється лише полем для геополітичних ігор. І тому над країною всі роки незалежності був занесений меч розколу
І питання наостанок, чому загроза державності супроводжує нас всі роки існування незалежної України, ось уже чверть століття? Є багато думок з цього приводу. Ось думка політолога Руслана Бортника: «Те, що наші політичні еліти не орієнтовані на життя в Україні, те, що їхні капітали перебувають за кордоном, там навчаються і живуть їхні діти, там вони володіють будинками і з часом, завершуючи політичну кар'єру або бізнес, вони перебираються самі туди жити, призводить до того, що Україна опиняється лише полем для геополітичних ігор. І тому над країною всі роки незалежності був занесений меч розколу».
***
Цей матеріал опубліковано в №32 журналу Корреспондент від 19 серпня 2016 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент,опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.