Російський поет, публіцист і громадський діяч Лев Рубінштейн розповів Корреспонденту, чому вирішив просити вибачення за цілу країну, і пояснив, через що Росію вразив вірус пропаганди. Інтерв’ю, яке взяла Анна Давидова, опубліковане у №15 видання від 18 квітня 2014 року.
1 березня, коли Рада Федерації РФ схвалила введення військ в Україну, у Facebook прокотилася хвиля перепостів такого тексту.
«Дорогі українські друзі! Всі думки з вами. Всі тривоги і надії з вами. Увесь відчай і гнів з вами. Настав момент, коли і мовчати неможливо, і не знаєш, що сказати. Доведеться, напевно, сказати досить жалюгідні слова: постарайтеся пробачити нас. Нас, тобто тих, на жаль, нечисленних розсудливих росіян, які не надихалися отруйних імперських газів. Це не ті гази, якими відає Газпром. Ці гази залягають, на жаль, набагато глибше. Постарайтеся пробачити нас за те, що у нас не вистачило ні сил, ні волі для того, щоб зупинити наших божевільних, готових заплямувати нашу країну, мою країну такою немислимою ганьбою, змивати яку доведеться зусиллями кількох поколінь. Постарайтеся пробачити нас. А навіть якщо і не вийде, нічого не вдієш: я знаю, що ваше презирство ми заслужили».
Минулого тижня ми зустрілися з автором цих слів – Львом Рубінштейном. Він приїхав до столиці України, щоб представити свою нову поетичну збірку Сонет 66, видану київським видавництвом Laurus. Поет і публіцист став однією з головних зірок Книжкового арсеналу. Корреспондент вирішив не просто взяти інтерв'ю – пройшовся з ним по Майдану, за подіями якого Рубінштейн стежив із самого початку.
- Чому ви вирішили публічно просити вибачення за те, в чому самі не винні?
- Це щось рефлекторне було ... Я ж навіть не вдома був. І тут повідомляють, що дозволили вводити війська. Я зрозумів, що це означає. І з телефону написав, як відчував. Це моя країна. А отже, я винен. Ми винні, що допустили це. Якоюсь своєю добродушністю, якоюсь лінню. Чогось потрібного ми не зробили.
- Ви говорили, що серпень 1968 року став для людей вашого покоління рубежем, який усе змінив. Схоже із сьогоднішньою ситуацією?
- Безумовно. [Радянський керівник Йосип] Сталін помер, коли я був зовсім маленьким, і я зростав в так звану хрущовську відлигу, коли свобода була дуже і дуже відносною – але, в порівнянні з попередніми роками, вона здавалася абсолютною. Це був видих – люди перестали боятися. Я рівнявся на свого брата: він був на дев'ять років старший за мене – такий класичний шістдесятник, антисталініст, як і все покоління. У них була така загальна мейнстрімна ідея про соціалізм з людським обличчям. І ось усе це людське обличчя закінчилося в 1968-му році, після введення військ до Чехословаччини. Це, до речі, був перший на моїй пам'яті серйозний розкол всередині інтелігентної публіки.
- Наступний переломний момент – 1990-ті ...
- Суспільним змінам часто передують технологічні. На моїй пам'яті було кілька таких зламів, завдяки яким суспільне життя ставало трохи іншим. Наприклад, коли в моєму дитинстві з'явилися магнітофони: музика, раніше доступна тільки по радіо або на грамофонних платівках, стала вільно поширюватися. 1980-ті – час відеомагнітофонів: люди почали дивитися фільми, яких не було в кінотеатрах. Ну і так далі. А потім в домах з'явилася розмножувальна техніка. І це не передбачили гекачепісти: влаштувавши путч, вони вирішили, що як зараз скажуть по радіо, так все і буде. Але вони зовсім не подумали, що у людей вдома стоять ксерокси, і через дві години все метро було обклеєне листівками... Ну і зараз ми живемо в іншій інформаційної ситуації.
- Звичайно, сьогодні інформація більш ніж доступна. Але чому ж багато хто бачить тільки те, що хоче бачити?
- Традиції, традиції... Розумієте, російське суспільство багато століть формувалося як суспільство гомогенне, патерналістське, традиціоналістське. Значна частина населення тільки в 1920-х роках навчилася читати. Звідси неймовірна, сліпа довіра до друкованого слова. Все, що опубліковано або сказано з телевізора, – правда. І в цьому, як і раніше, живе величезна частина суспільства. Крім того, у нас інформація часто підміняється пропагандою.
- За результатами дослідження, проведеного Інститутом соціології РАН, тільки 17% росіян здатні критично сприймати інформацію. Подібних даних щодо України немає, але цифра шокує.
- Я розумію, тільки роблю інший висновок. Я вже давно живу в цій країні і ставлюся до неї , зрозуміло, з любов'ю, але при цьому дуже тверезо. Знаєте, в Радянському Союзі і 17% не було – добре, якщо півтора. Тому мені ці 17% здаються дуже приголомшливими. Якщо в абсолютних величинах, то цих відсотків вистачить на не таку вже й маленьку країну. Мені хтось сказав, що в Китаї, де заборонено користуватися «некитайським» інтернетом, людей, які все одно виходять в Мережу, сумарно більше, ніж все населення Росії. А відсоток від загального числа китайців при цьому, мабуть, маленький.
- Ви активний учасник протестного руху: захищали Pussy Riot, йшли у Марші миру. Такі акції часто закінчуються конфліктом з органами. А ви, вибачте, не боксер.
- Знаєте, в цих пікетах хоч боксер, хоч не боксер – ролі не грає. Так, одного разу мене десь «замели». Але в автозак я потрапив лише на десять хвилин.
- Випустили, коли дізналися, хто ви?
- А що означає «хто я»? Вони запитали документи. У мене був навіть не паспорт із собою, а посвідчення Пен-клубу [міжнародна неурядова організація, що об'єднує письменників, поетів і журналістів]. Може, слово «міжнародний» на них якось вплинуло. Але що далі відбуватиметься, як ви розумієте, я не знаю. Поки що тенденція, на жаль, не надто оптимістична.
- Ви поет-концептуаліст, більшу частину життя провели саме на цій андеграундній «галявинці». Чому ж зараз вирішили вийти з тіні?
- Я формувався в радянські роки, і весь соціум, який мене оточував, не сприймав як щось, до чого я маю відношення. Якщо у мене були претензії, то швидше навіть не до покоління батьків, а до дідусів, які, власне, цю владу створили. Не мої конкретно дідусі, ні, – я кажу про покоління. Ми в цьому виросли і дистанціювалися, як уміли. Для нас радянська дійсність була подібною до кліматичних явищ. Холодно – затопив пічку. Йде дощ – відкрив парасольку. Але те, що трапилося в 1990-ті і далі, – це вже відбулося при мені. Я відчуваю себе причетним . Я відчуваю себе відповідальним. Це інша історія. І мені зараз важко відійти вбік.
- Ваша нова збірка названа на честь шекспірівського Сонету 66. Чому ви вибрали саме його? Адже він дуже ...
- Похмурий?
- Я б сказала, прощальний, присвячений темі смерті.
- Я вибрав його не тому, що він прощальний, а тому, що з усіх сонетів [Вільяма] Шекспіра він найбільш прославлений. А зараз він мені згадується все частіше і частіше, тому що – так, погано, так, важко, так, безнадійно. Ось тільки пам'ятайте його фінал? «Але другу буде важко без мене». Про що це? Про те, що все одно треба жити. Тому що у нас є друзі, родини. Ми за них відповідальні. І давайте ми будемо сидіти в цих 17% і один одного всіляко підтримувати.
Взагалі зараз стає дуже важливим поняття солідарності. Ось буквально за день до того, як я сюди приїхав, у Москві був проведений аукціон, куди різні люди приносили свої дрібнички – я ось дві книжки свої віддав. Суть у чому: одне з видань – The New Times – суд засудив до якогось неймовірного штрафу за те, що вони когось нібито образили [двоє суддів у відставці подали позов проти журналу за статтю Плагіатори в мантіях, присвячену їхнім науковим працям]. І ось ми за один вечір зібрали всю суму на їхню підтримку – 1 млн з чимось рублів. Це і був прояв того, про що я кажу: поки ми здатні один за одного триматися, один одного виручати, все не так погано.
- У вашому меланхолійному альбомі є такі рядки: «1. Якщо говорити цілком серйозно, 2. То вже запізно». Що ж, ніякої надії?
- Насправді в тому тексті мова йшла скоріше про час доби. Але так: ніколи не пізно. Поки живемо, поки вміємо говорити.
- А чи є ті, хто вміє слухати і чути?
- Мало. Але завжди є. Я історично оптимістичний, тому що знаю: історія завжди йде в потрібному і правильному напрямку. Просто прикро втрачати час.
***
Цей матеріал опублікований в № 15 журналу Корреспондент від 18 квітня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.