Чи впливає зовнішній вигляд політика на те, що думають про нього виборці? Наводимо 10 прикладів, які свідчать, що одяг має значення.
Чи впливає зовнішній вигляд політика на те, що думають про нього виборці? Ось 10 прикладів, які свідчать, що одяг має значення.
Цю пасхальну відпустку британський прем'єр-міністр Девід Кемерон провів на Канарах. Та його неформальний одяг не лишився поза увагою. Журналіст Daily Mail Квентін Леттс написав, що черевики прем'єра викликали в нього відчуття "дежавю" і додав у виправдання: "Але є і плюс: принаймні пан Кемерон не вдягнув під них шкарпетки".
Та яке це має значення? Чи впливає зовнішній вигляд політика на те, що думають про нього виборці?
Ось 10 прикладів з нещодавньої історії, які політикам слід зауважити, перш ніж обирати вбрання.
1. Сумочка Маргарет Тетчер
Як відомо, перш ніж обійняти посаду, Маргарет Тетчер скористалася послугами консультантів з іміджу під керівництвом тележурналіста Ґордона Ріса. Часто кажуть, що її голос став глибшим та м'якшим, а стиль в одязі закарбувався, як по каменю. Але не до всіх порад вона дослухалася.
Пані Тетчер не відмовилась від прикрас із перлів, хоча їх називали надто "старомодними", і, звісно, від своєї сумочки, яка стала символом її суворого ставлення до підлеглих.
2. Робоча куртка Майкла Фута
З усіх політичних лідерів найбільше докорів з приводу зовнішності випало, напевно, Майклу Футу. Його вигляд на меморіальній службі біля Лондонського Кенотафу у День пам'яті 1981 року викликав хвилю глузування як з боку журналістів, так і від колег-політиків.
За описом автора регулярної рубрики газети Times Майкла Горснелла, Фут "був одягнений так, ніби щойно вигулював свого собаку у парку – у робочій куртці, кросівках і картатій краватці". Розповідають, що тодішній парламентар Лейбористської партії від округу Південний Дербі Волтер Джонсон звернувся до парламентської фракції лейбористів з пропозицією винести Футу догану за вигляд "дорожнього робітника у відпустці" і прояв "крайньої неповаги до тих військових, чию пам'ять він мав вшановувати".
Згодом, коментуючи хвилю карикатур з цього приводу, Фут визнав: "Я й уявити не міг, що мій одяг викличе таке обурення". За його словами, королева-мати, навпаки, похвалила його вибір: "Яка у вас чудова тепленька курточка!"
Колишній лідер лейбористів – не єдиний парламентар, що не вписався в течію моди. Ім'я міністра без портфеля Кена Кларка, з його перманентно зім'ятою сорочкою і любов'ю до м'якеньких мокасинів Hush Puppies, здавна синонімічне зі зручністю, а не з тонким смаком.
Колишній держсекретар у справах Шотландії Дональд Дьюар прославився, зокрема, тим, що відмовився брати участь у програмі "покращення іміджу Лейбористської партії".
"Тепер я розумію, що відчувають коні, – заявив він у Глазго у травні 1999 р., напередодні перших виборів після відкриття шотландського парламенту. – Адже мене постійно вилощують".
Після смерті Дьюара газета Herald опублікувала спогади про нього, де зазначалося, що той свідомо дозволяв сприймати себе як "кумедного". Автор цитував Рона Фергюсона, служителя собору Святого Магнуса у Керкволлі, який назвав Дьюара "кошмаром піарника". Хоча в нього були дорогі костюми, каже Фергюсон, він примудрявся виглядати так, ніби в них спав.
3. Бейсболка Вільяма Хейга
Повчальний приклад Майкла Фута, що показує, як один-однісінький стильовий промах стає блискавкою, за якою слідує злива насмішок, нічому не навчив колишнього лідера консерваторів Вільяма Хейга. Щойно він очолив партію у 1997 р., його вже підсмажували на вогні газетної критики через бейсболку з власним прізвищем, яку пан Хейг вдягнув на прогулянку у парк атракціонів.
Можливо, його радники вирішили, що це хороший спосіб продемонструвати його моложавість і натякнути, що він "не відстає від життя". Якщо так, то бажаного ефекту не вийшло. Журналіст Daily Mail Саймон Геффер повідомив світові, що новий лідер "був схожий на людину, яка розбещує малолітніх і яку випустили з колонії на вихідні". Разом з його іншою модною невдачею – появою на фестивалі у Ноттінг-хілл у блакитній сорочці і штанях-чінос, ця картинка міцно закріпилася за ним на час всієї політичної кар'єри.
4. Мокра сорочка Тоні Блера
Навряд чи відносини між політиками та їхніми іміджмейкерами колись розглядалися більш прискіпливо, ніж за прем'єрства лейбориста Тоні Блера (з 1994 року). На той час Лейбористська партія позбулася таких "атавізмів", як захист комунальної власності (т.з. "IV Стаття"), а разом з тим і просторих вовняних курточок, як у Майкла Фута. Під пильним наглядом Пітера Мандельсона, Ніл Кіннок носив лише якісні костюми; ту ж лінію підтримав і пан Блер зі своїми "дівчатками" (так, до їхнього невдоволення, охрестили у пресі хвилю нових депутаток від лейбористів, що влилися у парламент у 1997 році).
На з'їзді Лейбористської партії у 2000 р. пан Блер вимовив настільки теплу промову, що його сорочка помітно просочилася потом. Evening Standard з готовністю зауважив, що прем'єр "порушив золоте правило: не вдягати блакитну сорочку, якщо в кімнаті жарко", а Guardian повідомив, що у виступі було "забагато води чи інших рідин". Оскільки пан Блер славився сценічною підготовкою кожного кроку, цей інцидент став особливим подарунком для репортерів.
Політики мають враховувати, що спілкування з виборцями відбувається великою мірою за посередництва телебачення, а це висуває певні вимоги до одягу.
Яскраві прикраси привертають дуже багато уваги, а деякі візерунки на тканині можуть миготіти або розпливатись у світлі прожекторів. Баронеса Фукс, парламентар від консерваторів протягом 27 років, пригадує, як змінився одяг депутатів, коли у парламенті з'явились постійні фотокореспонденти: "Чоловіки стали віддавати перевагу яскравішим краваткам, а жінки – яскравішим кольорам взагалі".
5. Леопардові туфлі Терези Мей
У 2004 році широкого розголосу набуло висловлювання Терези Мей про те, що консерватори "мають репутацію негідників". Втім, майже стільки ж газетного простору було присвячено її взуттю – туфлям із принтом "під леопарда". Цей інцидент – один з тих, що призвели до критики преси за "зацикленість на зовнішньому". Мері Маклеод, парламентарка від консерваторів, що заохочує жінок до політичної активності, закликала журналістів "цікавитись поглядами, а не взуттям".
За її словами, імідж не впливає на роботу: "Я не вважаю, що одяг щось говорить про політика. Хіба що те, чи цікавиться він модою". Проте Кірсті Волкер, колишній політичний кореспондент Daily Mail, a нині одна з директорів PR-агентства iNHouse, не погоджується: ставлення до моди не можна відділяти від загальної позиції політика. "Те, як політики себе подають і що обирають у житті, може багато сказати про їхню особистість – особливо в наш час, коли всі так старанно працюють над іміджем".
Пані Волкер нагадує про нещодавнє нагородження перукаря Девіда Кемерона Орденом Британської імперії, що, за її словами "викликало звинувачення у "кумівстві" і критичні коментарі про те, що пан Кемерон надто віддалився від своїх виборців, які не можуть собі дозволити стрижки за 90 фунтів". Молодший редактор журналу Spectator Ізабель Гардман зауважує, що увага припадає тим, хто її прагне; якщо міністр внутрішніх справ обирає екстравагантний одяг, їй слід очікувати, що про це напишуть. "Якщо ви вдягаєте піджак у різнокольорові квадратики або помаранчевий костюм, було б дивно, якби ніхто цього не прокоментував".
6. Декольте Джекі Сміт
Джекі Сміт, перша жінка на посаді міністра внутрішніх справ Великої Британії, "отримала по перше число" від газет за те, що вийшла до мікрофона із заглибоким, на їхню думку, декольте. Після цього випадку (це було в 2007-му) вона заявила у передачі ВВС Woman's Hour, що журналісти мають "нездорову цікавість" до її одягу та глибини вирізу і що їм треба "тримати себе в руках".
Лора Бейтс, ініціаторка громадської кампанії "Сексуальна дискримінація у побуті", хвилюється, що подібних коментарів не меншає. "Якщо молода дівчина бачить, як над жінкою-політиком знущаються через її зовнішній вигляд, тоді як чоловіка-політика сприймають серйозно і обговорюють його погляди, вона доходить висновку, що політика – то не для неї, що її зовнішність розглядатимуть під мікроскопом, якщо вона піде в політику", – застерігає пані Бейтс. Вона переконана, що до вигляду політиків застосовуються різні стандарти залежно від їхньої статі.
"Достатньо поглянути, як висвітлюється у пресі новий кабінет міністрів, і ви побачите, що у репортажах про політиків-чоловіків йдеться про їхні ідеї та ініціативи, тоді як діяльність політиків-жінок часто зводять до зачіски або взуття", – стверджує вона.
Їй вторить пер від Ліберал-демократичної партії баронеса Вільямс, яка вперше потрапила у Палату громад у 1964 р. Вона вже колись скаржилась, що репортерів занадто цікавить її волосся. "Як жінки вдягнені, як вони сидять, які на них прикраси – ось що преса підмічає у найдрібніших подробицях, а все те саме про чоловіків майже не помічає, – наголошує вона. – Майже жодна парламентарка не уникає коментарів з приводу свого одягу, зовнішності, фігури і так далі".
З нею погоджується доктор Керолайн Мейр, викладач психології у Лондонському коледжі моди, яка каже, що такі подвійні стандарти – не вигадка; існують фактичні докази їхньої наявності. Вона посилається на опитування, що його проводило інтернет-видання Huffington Post у 2010 році. Читачів попросили назвати політиків із найкращим смаком у одязі, окремо чоловіків і жінок. За жінок було віддано втричі більше голосів, аніж за чоловіків. Пані Мейр доходить висновку: "Одягу жінок приділяється більше уваги у пресі, і його більше оцінюють".
Втім, інші вважають, що такі відмінності пояснюються іншими причинами, не пов’язаними з дискримінацією. Адже жінки, як каже пані Гардман, "зазвичай дозволяють собі більше свободи в одязі – ясно, що люди дивляться на тих, хто виділяється".
Попри очевидну різницю у кількості уваги, не виділятися – цілком реально, стверджує пані Маклеод: "Чоловіки не помиляться, якщо вдягнуть костюм і краватку. Подібним чином, не помиляться й жінки-політики, які вдягаються просто, професійно і скромно. Про таких пишуть менше".
7. Сині сорочки Девіда Кемерона
Якщо Майкла Фута розкритикували за надмірне відхилення від загальноприйнятої норми, Девіду Кемерону закидають протилежне – що він обирає надто стриманий одяг навіть для вільного часу.
Де б ви не були, хоч в Тоскані, хоч у Торкі, жоден ваш вибір не застрахований від пересудів – навіть якщо ви обираєте просту темну сорочку-поло. "Фірмовий стиль" пана Кемерона під час відпочинку отримав від журналістів Daily Telegraph образну оцінку "нудьга невсипуща", а Daily Mirror опублікувала серію "фотокарток з відпустки" з частою появою сумнозвісної сорочки.
Тут пані Гардман вважає доцільним відрізнити інтереси преси і широкого загалу: "У гардеробі Кемерона повно чорних футболок, бо в них точно "безпечно" фотографуватись на відпочинку. Політики часто перестраховуються, бо знають, що фотографи й редактори нічого не спустять з рук – але звичайних людей це турбує значно менше".
8. Футболка з написом Керолайн Лукас
У збірці Ерскіна Мея "Парламентська практика" – офіційних правилах поведінки у парламенті – зазначено: "Членам парламенту не дозволяється носити оздоблення у Палатах. Носіння військових символів чи уніформи не узгоджується з давніми парламентськими традиціями".
Саме через це правило парламентарку від Партії зелених Керолайн Лукас розкритикували за те, що вона з’явилась на дебати у Вестмінстерській залі в футболці з написом "Не треба третьої сторінки".
Посібник з етикету, складений безпосередньо інформаційною службою Парламенту, вказує, що сам спікер "у деяких випадках, як виняток, був вдягнений у неформальному стилі, а саме, без піджака і краватки". Колишня парламентарка від консерваторів баронеса Фукс наголошує, що парламентарі завжди мали приділяти увагу своєму стилю в одязі. Ненсі Естор, перша жінка, що посіла в британському парламенті, завжди вдягалася у стримані, монохромні кольори, – білі сорочки з чорними або сірими жакетами, – щоб не виділятись з маси своїх колег-чоловіків.
У ті часи Палата громад була більш однорідною у всіх сенсах цього слова. Альтернатив костюмові не було. Втім, як зараз говорить представник Палати громад, правила одягу для цієї Палати були і лишаються не надто чіткими. Наприклад, чоловікам заборонено брати слово у головному уборі. Але до 1998 року парламентар, що бажав підняти процедурне питання під час голосування, мав бути у капелюсі – у Палаті спеціально тримали розкладні "циліндри", які можна було позичити при потребі.
Баронеса Фукс завжди була готова вказати парламентарям на стилістичні помилки. Вона згадує, як колись у спекотний літній день очолювала зустріч одного з комітетів. Присутні чоловіки вирішили зняти піджаки, що дозволяється, якщо голова не заперечує. Далі вони почали закочувати рукави. Це вже було занадто, про що вона їм і повідомила.
9. Кепі Кіра Гарді
У 1892 році перший депутат від Незалежної лейбористської партії Кір Гарді викликав справжній фурор у Палаті громад. Газета Times писала, що він "піднявся сходами Палати і приєднався до парламентарів, не знімаючи з голови світле ткане кепі. Однак його негайно закликали до порядку, привернувши увагу до того, що він порушує правила Палати. Він одразу ж зняв своє кепі".
Його головний убір визнали неприйнятним, оскільки інші парламентарі носили циліндри. Хоча пан Гарді послухався, він все одно виділявся з-поміж інших, один-єдиний твідовий костюм посеред моря чорних сюртуків. Через цей інцидент його політичну лінію стали називати "соціалізмом тканого кепі".
У сучасному парламенті теж є бунтівники – наприклад, Джон Беркоу першим зі спікерів почав носити звичайний костюм замість традиційного чорно-білого спікерського вбрання. А Гордон Браун викликав подив громадськості, коли, ще будучи канцлером, порушив дрес-код на званій вечері у резиденції лорда-мера Лондона. Він прийшов туди в звичайному костюмі, хоча такі події вимагають білої краватки і фрака (пізніше дрес-код був пом’якшений до "чорної краватки"). Та врешті-решт на посаді прем’єр-міністра він здався й убрався у чорно-білий "пінгвінячий" костюм.
10. Білий костюм Мартіна Белла
Мартін Белл вперше надягнув свій "знаковий" білий костюм під час десятиденної словенської війни 1991 року, коли ще був журналістом ВВС. Як він писав у своїх мемуарах "У небезпеці", таким чином він хотів наголосити на своєму цивільному статусі: "Костюм заявляв: цей чоловік не має стосунку до жодної армії, він не ховається в траншеях".
Костюм зіграв йому на руку у 1997 році, коли він вирішив балотуватися до парламенту від виборчого округу Таттон, графство Чешир, як незалежний кандидат, який "тримається подалі від бруду". Він узяв за мету замінити в парламенті тогочасного депутата-консерватора Ніла Гемільтона, якого звинувачували в тому, що він брав гроші в обмін на підняття питань у Палаті громад. Коли пан Белл виграв вибори більшістю в 11 тисяч голосів, білий костюм став символом чистоти намірів.
Це хороший приклад того, як парламентар прирівнюється до свого одягу. На цій підставі доктор Мейр з Лондонського коледжу моди доходить висновку, що зовнішній вигляд політика впливає не тільки на думку його виборців, а й на його власну поведінку.
"Те, що ми носимо, позначається на нашій ментальності, – каже доктор Мейр. – Офіційний костюм справді може змінити чиюсь поведінку, спонукати до формальніших висловлювань".