Економічні проблеми і боротьба зі світовим тероризмом підточили бойову міць НАТО. Вже незабаром військовий альянс чекає серйозне переформатування, пише Павло Сивокінь у №23 журналу Корреспондент від 13 червня 2014 року.
Кілька танкових колон вторгаються в країни Балтії. За два тижні вони окуповують Литву, Латвію, Естонію і виходять на кордони Німеччини та Польщі. Шостий флот США блокує порти противника на Балтійському морі, але це не може стримати навалу. Усе завершується тактичним ядерним ударом по Варшаві. Військам НАТО треба евакуювати тих, хто вижив, організувати оборону Польщі і повернути назад Прибалтику.
Це сценарій масштабних навчань НАТО Saber Strike 2014, які розпочалися в Балтії 9 червня. За їхнім сценарієм, імовірний противник зі сходу загрожує країнам-членам Альянсу, і з ним потрібно вести повноцінну війну.
Майже одночасно з цим Росія теж розпочала навчання в регіоні. У них беруть участь понад 6.000 моряків і солдатів морської піхоти, кілька з'єднань кораблів, а також авіація. Головною метою російських навчань стало відпрацювання дій з відбиття десанту з моря на територію РФ – в першу чергу в Калінінград і Ленінградську область.
Два флоти маневруватимуть у безпосередній близькості один від одного. І завдання у них тільки одне – показати, що вони готові дати відсіч уявному противнику. Який, втім, за останні півроку став набагато менш уявним.
Конфлікт на сході України продемонстрував, що Альянс, який ще недавно сприймався як ефективний засіб для вирішення військових проблем і встановлення демократії по всьому світу, може виявитися не таким міцним, як здавалося.
Тепер навіть західні військові аналітики визнають, що організація в її нинішньому вигляді не може адекватно реагувати навіть на загрози на адресу своїх членів – що вже казати про встановлення політичної стабільності у Східній Європі.
Все впирається в два фактори – небажання США відстоювати інтереси своїх європейських партнерів й урізання військових бюджетів по всьому світу. Якщо витрати країн Альянсу за останні три роки впали на 10%, то бюджет Росії в цій сфері зріс на 26%.
«Це не свідчить про те, що Росія або хто-небудь ще сильніший за нас, – каже Корреспонденту бригадний генерал НАТО у відставці Клаус Вітмен. – Справа в тому, що ми самі ослабли і дозволили собі відмежуватися від світових проблем».
Дійсно, ситуація в Україні показала, що зараз Альянс повинен переосмислити своє майбутнє і вирішити, чи варто йому і надалі нести тягар ролі світового поліцейського.
Головні у світі
На сучасну історію НАТО найбільший вплив справили дві події – операція в Косові в 1999 році і війна з тероризмом, яка розпочалася у 2001-му. Причому успішні маневри в Югославії дали можливість Євросоюзу говорити про те, що він сам зможе забезпечити політичну стабільність в Європі, без участі США.
Тим більше в тому ж році верховним представником ЄС із зовнішньої політики й оборони став колишній генсек НАТО Хав'єр Солана, який своїм авторитетом допомагав вирішувати багато проблем Європи.
«Вони забули, що самі не вирішать глобальних проблем, і подумали, що можуть бути самостійними», – пояснює виданню Майкл О'Хенлон з американського Інституту Брукінгса.
Тоді країни ЄС взяли на себе левову частку витрат на косовську операцію в розмірі $ 50 млрд і продовжують фінансувати миротворчий контингент KFOR на суму $ 2-3 млрд щорічно.
Незабаром США втратили будь-який інтерес до справ у Старому Світі. Головний напрям зовнішньої політики Вашингтона перемістився на Близький Схід. У 2001 році американці за підтримки ООН ввели війська в Афганістан, а потім і в Ірак, причому вже без санкції Об'єднаних Націй.
На думку Клер Паркер з Інституту Роулсона, Америка вирішила перемогти арабський тероризм, збивши коаліцію з кількох європейських країн. Водночас сили НАТО вперше використовувалися поза Атлантичним регіоном, хоча статут організації це чітко забороняє.
У підсумку європейські союзники США – Німеччина і Франція – захотіли відійти від участі в будь-яких операціях Альянсу, щоб їх не асоціювали з війнами в Іраку й Афганістані. У Парижі та Берліні заговорили про те, що Європа повинна створити власну армію, яка буде не захищати міфічну демократію по всьому світу, а зберігати порядок в самій Європі. І навіть запланували, що перші боєздатні корпуси чисельністю 60 тис. військовослужбовців будуть укомплектовані до 2012 року.
У 2009-му розмах операцій НАТО досяг свого піку. Угруповання в Іраку склало 300 тис. осіб, а на війну в Афганістані щорічно витрачали до $ 70 млрд. Але тоді такі витрати нікого не хвилювали.
Генсек Альянсу Яап де Хооп Схеффер у грудні 2008 року заявив, що зараз його організація – найбільш успішний і надійний інструмент з підтримання миру на всій планеті. На думку Джейн Макадам з Australian Research Council Future Fellow, проблеми Альянсу, тоді ще непомітні, вже підточували його зсередини.
Гроші проти гармат
Першою проблемою, яка дуже боляче вдарила по Альянсу, став брак фінансування. Тут збіглися відразу два чинники.
По-перше, у Вашингтоні зрозуміли, що війна з тероризмом програна. Починаючи з 2001 року на неї витратили $ 1,5 трлн, але у підсумку ні Ірак, ні Афганістан не стали стабільними, а арабська весна знову привела Близький Схід до громадянських воєн і диктатури.
На тлі цього політики-республіканці постійно критикували президента-демократа Барака Обаму за роздмухування військового бюджету США. Тим більше що більшість населення Штатів виступала проти подальших воєн за кордоном у будь-якому куточку світу.
Тому, перемігши на виборах вдруге, у 2012 році Обама відразу зважився урізати військові витрати. Офіційний Вашингтон заявив, що виділяти на операції НАТО 70% їхньої загальної вартості більше не має наміру, і знизив свої відрахування до бюджету Альянсу на третину.
Урізання заокеанських грошей раптово відкрило всьому світу, що європейські країни виділяють на оборону набагато менше, ніж обіцяли. Згідно зі спільною домовленістю члени ЄС повинні віддавати на військові потреби не менше 2,5% ВВП. Але у 2012-му цю норму виконували тільки Великобританія, Греція і Латвія – решта не виділяли і 1,5%.
Таким чином, коли США відмовилися брати на себе командування операцією проти Лівії, члени ЄС виявилися нездатними надати реальну допомогу повстанцям цієї країни. Зате постійно сперечалися, хто очолюватиме операцію і платитиме за неї.
Зрештою самі європейські лідери змушені були визнати, що останнім часом більше думали про порятунок своєї економіки, забувши про оборону.
«У нас не було сильного ворога або конкурента. А от потреба виділяти € 400 млрд Греції [що постраждала від економічної кризи] була нагальною», – пояснює Корреспонденту Клайд Престовіц, глава Інституту економічної стратегії.
Ідея спільної армії ЄС була відсунута на далеку перспективу, а країни союзу воліли самі проводити військові операції – переважно для підняття свого престижу.
У 2012-му Франція організувала обмежене вторгнення в Малі, щоб усунути місцевого диктатора. Щоправда, у підсумку африканська країна ще глибше занурилася в громадянську війну, а рейтинг президента Франсуа Олланда впав. Після цього Євросоюз взагалі відмовився від військових операцій.
У підсумку склалася парадоксальна ситуація, коли країни Альянсу фактично розділилися на військовий і гуманітарний напрям. Якщо США, Великобританія, Німеччина або Польща готові брати участь у бойових діях по всьому світу, то невеликі члени НАТО навідріз відмовляються це робити. Вони готові тільки підтримувати гуманітарну місію організації.
Зовні і всередині
Таке роздвоєння Альянсу поставило його перед вибором подальшого майбутнього. З одного боку, в останні роки НАТО захопилося встановленням демократії по всьому світу за допомогою бомб і літаків. Загалом з 2000-го Альянс витратив на ці потреби $ 2,6 трлн. Але ця стратегія приносить усе менше користі.
«Гуманітарні інтервенції багато в чому вичерпали себе і ставлять під питання компетенцію ООН і НАТО, які хотіли контролювати весь світ», – каже Корреспонденту старший аналітик Всесвітнього економічного форуму Стефан Маргенталлер.
До того ж усе більше країн-членів стверджують, що зараз потрібно знову зосередитися на європейських проблемах. Та й політика Росії на західному напрямку стає більш жорсткою.
На думку більшості експертів, ЄС багато років намагався зводити зовнішньополітичні ризики до мінімуму, але тепер зобов'язаний відповісти на ситуацію в Україні та Східній Європі. Хоча б для того, щоб зміцнити впевненість своїх членів у тому, що їх захистять, коли буде потрібно.
Тому в найближчі роки, за словами О'Хенлона, ми побачимо, як політика НАТО змінюється в бік самооборони. Часи, коли Альянс називав зоною своєї відповідальності весь світ, відходять у минуле.
З іншого боку, США навряд чи захочуть підсилювати свою присутність в Європі на тлі майбутніх президентських виборів, які відбудуться у 2016 році, і зростання військової сили Китаю в Тихому океані. А Європа, у свою чергу, через економічну кризу не захоче більше витрачати на оборону.
Виходячи з цього, цілком імовірно, що незабаром політичний вплив Альянсу серйозно ослабне. Звичайно ж, НАТО залишиться важливим військовим блоком. Але його члени, особливо зі Східної Європи, вже зараз воліють домовитися про військову допомогу безпосередньо з Америкою, а не чекати підмоги від громіздкої і неповороткої організації, яка сама потребує підтримки.
***
Цей матеріал опубліковано в № 23 журналу Корреспондент від 13 червня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net , можна ознайомитися тут.