Регулярні армії все частіше програють партизанським рухам.
Тому США і Європа тепер воліють не воювати з повстанцями, а перетягувати їх на свій бік, пише Павло Сивокінь у №48 журналу Корреспондент від 5 грудня 2014 року.
У молодості Наук Джон Очоа був членом одного з повстанських загонів у Південному Судані. Тоді держава, яку визнали незалежною тільки у 2011 році, боролася із Суданом за допомогою партизанської війни.
«У нас не було нічого – тільки китайські кросівки і радянські автомати, і з цим ми ховалися в пустельних районах і нападали на патрулі», – каже Очоа Корреспонденту.
За його словами, саме партизанська тактика привела до виснаження противника і здобуття державою незалежності. При цьому в новій країні не сподівалися на закордонну допомогу або постачання озброєння. Більшість зброї вони купували на чорному ринку або у піратів, які захоплювали кораблі в Індійському океані.
Зараз Очоа відійшов від військових справ і викладає міжнародні відносини в Австралійському національному університеті. Але він впевнений, що нерегулярні формування в останні роки показали себе більш ефективними, ніж регулярні війська навіть провідних світових держав. Це правило діє і для його рідної Африки, і для Близького Сходу, де зараз зосередилися основні партизанські рухи, і навіть для Європи.
Позицію Очоа підтверджує і подія, яка відбудеться в середині грудня, – американські війська повинні назавжди залишити Афганістан і тим самим завершити всі великі військові місії за кордоном. Тоді саме закінчиться і світова війна з тероризмом.
«І це ще більш ганебно: ми витратили з 2001 року на війни $ 1,5 трлн, але не змогли розбити афганських партизан або іракських ісламістів», – каже Лорен Рено, генерал-лейтенант армії США у відставці.
Зараз світ знову переживає відродження сили нерегулярних збройних формувань – вони все частіше кидають виклик урядовим військам і нерідко перемагають
Зараз світ знову переживає відродження сили нерегулярних збройних формувань – вони все частіше кидають виклик урядовим військам і нерідко перемагають, зазначає Рено.
Справа не тільки в посиленні ісламського фанатизму на Близькому Сході. Глобальне протистояння Росії та США занадто схоже на нову холодну війну, і сторони робитимуть ставку не на відкритий військовий конфлікт, а на непряме втручання у справи сусідів за допомогою повстанців.
У кінці 2014 року, за даними Інституту Брукінгса, Пентагон розпочав розробку нової доктрини щодо створення та контролю власних повстанців на Близькому Сході. Планується, що за основу візьмуть курдські збройні сили – пешмергу.
Саме за допомогою цих солдатів – а, за непідтвердженими даними, курди змогли зібрати до 350 тис. бійців – Вашингтон планує розбити Ісламську державу Іраку та Леванту (ІДІЛ). Це радикальне угрупування контролює частину Сирії та Іраку і вже кілька місяців намагається захопити Багдад, і в Америці хочуть протиставити йому теж повстанців.
Практика використання партизан розвиненими країнами може незабаром стати повсюдною, і тоді з ворогів Вашингтона і Брюсселя вони можуть перетворитися на союзників.
Головна мета
Після терактів 11 вересня 2001 року США почали глобальну війну проти світового тероризму. Вже тоді мета цього хрестового походу була досить розмитою, але сама кампанія звелася до вторгнення в Афганістан і Ірак.
З першим було простіше – там режим Талібану не користувався масовою підтримкою і після початку американських бомбардувань проіснував лише місяць. Після цього миротворчий контингент ООН увійшов до Кабула і став допомагати будувати новий уряд країни.
Натхненні успіхом, США через кілька років почали вторгнення в Ірак. Тепер уже самостійно, оскільки ООН не стала санкціонувати цю війну.
Приблизно тоді ж Рада із зовнішньої політики США підготувала доповідь, у якій її експерти заявляли, що зараз жодна країна не зможе протистояти Штатам та їхнім союзникам. Тим більше що військовий бюджет Америки зріс до $ 700 млрд.
Але вже через рік ситуація змінилася докорінно – в Афганістані та Іраку проти міжнародних сил почалася партизанська війна.
«Спочатку ми не розглядали ці напади всерйоз – кілька смертників з вибухівкою і нападів на конвої», – каже Корреспонденту Террі Міллер з фонду Спадщина.
Але незабаром втрати американців стали зростати. За словами Міллера, тоді в Іраку почали застосовувати схему, коли за напад на бази солдати проводили масові арешти. Але й це не принесло успіху: до 2011 року там загинуло понад 5 тис. військовослужбовців.
Приблизно така сама ситуація була і в Афганістані, де режим талібів контролював цілі провінції. При цьому рух отримував величезні прибутки від вирощування та контрабанди опійного маку. За даними ООН, тільки у 2013-му таліби продали цього товару на $ 50 млрд.
Повстанців в Іраку спонсорували багаті арабські країни, наприклад Саудівська Аравія. За даними дослідження фонду Спадщина, у 2011 році, коли американські війська вже йшли з Іраку, Ер-Ріяд поставив бойовикам товарів і озброєння на $ 200 млн.
Солдати з одним автоматом змогли ефективно протистояти американським військовим. Навіть повна перевага в повітрі і періодичне завдання бомбових ударів по бойовиках нічого не дали
Але лідери опору не поспішали озброювати своїх солдатів за останнім словом техніки. По-перше, офіційно купити обладнання вони не могли. А головне – солдати з одним автоматом змогли ефективно протистояти американським військовим. Навіть повна перевага в повітрі і періодичне завдання бомбових ударів по бойовиках нічого не дали.
«У США випробовували кібернетичні обладунки для солдатів, але не могли побороти ополченців в домотканих сорочках», – зазначає Ешлі Перкінс з дослідницької компанії Пантеон.
У підсумку США вивели свої сили з Іраку і готувалися полишити Афганістан на самого себе. Але арабська весна, що почалася у 2010 році, змусила американців переглянути свою політику.
З ворогів у друзі
Унаслідок демократичних протестів чотири роки тому арабський світ прийшов до кількох громадянських воєн.
Спочатку деспотичний лідер Лівії Муаммар Каддафі спробував придушити маніфестації і викликав збройний опір. У США та Євросоюзі зрозуміли, що, підтримавши повстанців, можна повалити режим диктатора, який довгий час ворогував з ними. У підсумку країни ЄС почали повітряні удари по військах Каддафі, а Америка передавала повстанцям озброєння на $ 500 млн щорічно.
Тоді ж у новинах стали з'являтися пікапи Toyota, які масово продавали руху опору. Ці машини перетворилися на основний засіб пересування ополченців, оскільки справжньої військової техніки у них не було.
Внаслідок громадянської війни режим Каддафі був повалений, але країна занурилася в хаос. Польові командири, яких щедро фінансували з-за кордону, досі не можуть вирішити, хто ж буде керувати державою. А проекти газопроводів з Лівії до Європи на суму $ 10 млрд досі не реалізовані.
Схожу ситуацію, але в набагато менших масштабах намагалася розіграти Франція у 2012-му в Малі. Тоді президент Франсуа Олланд підтримав одного з лідерів опозиції і почав допомагати йому зброєю, а французькі ВПС бомбили позиції урядових військ Малі. Все також закінчилося поваленням президента і новою громадянською війною. Хоча в підсумку Париж таки отримав контракт на розробку корисних копалин у цій країні.
Ні в Лівії, ні в Малі американських і європейських солдатів не було – там воювали місцеві угруповання погано озброєних повстанців, одне з яких підтримував Захід.
Зовсім явний перехід від прямих інтервенцій до підтримки партизан стало видно на прикладі Сирії. Там президент Башар Асад також придушив демократичну революцію і почав громадянську війну. США і ЄС відразу зважилися допомагати повстанцям ресурсами – за даними ООН, за кілька років протистояння їм допомогли на суму понад $ 4,4 млрд. Білий дім був налаштований і на пряме втручання в цю війну, але раптово зіткнувся з опозицією в самій Америці.
На початку 2013 року понад 60% жителів США не хотіли, щоб їхня країна воювала де-небудь. ЄС втратив майже € 5 млрд на операції в Лівії і також не бажав нової війни
Згідно з даними опитувань інформаційної служби каналу NBC, на початку 2013 року понад 60% жителів США не хотіли, щоб їхня країна воювала де-небудь. ЄС втратив майже € 5 млрд на операції в Лівії і також не бажав нової війни. Тому Захід лише посилив фінансову підтримку повстанців.
Але тут сталося непередбачене. Верховенство в значній частині повстанських сил у Сирії захопили радикали з ІДІЛ, які проголосили священний похід на Багдад, щоб там сформувати свою державу. Регулярна армія Іраку була розгромлена і змогла зупинити противника тільки на півдні країни, хоча на цю армію Вашингтон витратив $ 900 млн і створював її за зразком власних збройних сил.
Сьогодні у перемозі над ІДІЛ Штати вже не сподіваються на регулярні армії Сирії або Іраку. Вони роблять ставку на курдських повстанців, які показали себе у бою з ісламістами
Сьогодні у перемозі над ІДІЛ Штати вже не сподіваються на регулярні армії Сирії або Іраку. Вони роблять ставку на курдських повстанців, які показали себе у бою з ісламістами. За даними Інституту Брукінгса, зараз у Вашингтоні готують новий проект допомоги курдам на суму $ 300 млн.
Солдати майбутнього
Очоа теж не особливо вірить у збройні сили своєї країни, Південного Судану.
«Якщо нас знову захочуть захопити, то ми зможемо прогнати їх тільки за допомогою партизанської війни», – каже він.
І дійсно, в останні роки більша частина регулярних армій навіть великих держав нічого не могла протиставити повстанцям. Тому експерти вважають, що епоха прямих інтервенцій позаду: ніхто на Заході не стане більше посилати своїх солдатів у далекі країни. Навіть удари з повітря стають непопулярними – вони коштують надто дорого і не приносять належного результату.
Політика Росії на сході України теж вписується в цю ідею. Москва використовувала настрої у Донбасі і підживлювала конфлікт грошима і найманцями
На думку Міллера, політика Росії на сході України теж вписується в цю ідею. Москва використовувала настрої у Донбасі і підживлювала конфлікт грошима і найманцями.
Із загостренням конфлікту між США і Росією така тактика може стати дуже популярною. У ній не треба витрачати свої сили – досить використовувати нестабільність у лавах супротивника. А отже, незабаром високотехнологічні солдати можуть поступитися місцем неекіпірованним партизанам, які й будуть вершити світову політику.
***
Цей матеріал опубліковано в № 48 журналу Корреспондент від 5 грудня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net , можна ознайомитися тут.