Лідер Сінгапуру Лі Куан Ю не був головним архітектором економічного дива. Але створення за 50 років єдиної нації – його заслуга.
Ще в 1990-ті роки пострадянські країни з побоюванням ставилися до моделі Сінгапуру. Вони вважали його державою з однопартійною системою, де занадто багато комунізму та державного контролю над економікою, пише Лінда Лім, професор корпоративних стратегій та міжнародного бізнесу Stephen M. Ross School of Business у США, у колонці, опублікованій у №12 журналу Корреспондент від 27 березня 2015 року.
Але з початком XXI століття ситуація почала швидко змінюватися. Для лідерів Росії або республік Середньої Азії доктрина Лі Куан Ю стала приводом для того, щоб ще раз натиснути на громадянське суспільство. І тому вони часто хвалилися своїм спілкуванням з архітектором сінгапурського економічного дива.
В останні роки навіть сам екс-лідер азіатської країни визнавав, що ці люди будують систему, абсолютно не схожу на його дітище. Проте в російському місті Калузі вже запропонували встановити йому пам'ятник.
Для своєї країни ця людина, звичайно ж, зробила дуже багато. Але скажу цікаву річ: він не був головним архітектором економічної політики Сінгапуру. Ним був віце-прем'єр-міністр Го Кен Сві, який отримав докторський ступінь у Лондонській школі економіки. Також для просування перетворень був корисним Альберт Вінсеміус, голландський економічний радник ООН. Внесок Лі Куан Ю був у тому, щоб привести свою команду і забезпечити політичну й соціальну стабільність.
Він пішов з посади прем'єр-міністра в 1990 році, й економіка з того часу управляється двома поколіннями його наступників. Це люди переважно з англійською освітою, в більшості своїй професіонали й інтелектуали.
Приблизно такі ж люди разом з Лі Куан Ю будували єдину націю з іммігрантів різних рас, з різними мовами і релігіями. Для цього вони забезпечили рівні права для всіх, кілька офіційних мов, національну військову службу, державне житло для більшості робітників, високий рівень охорони здоров'я та освіти.
Спочатку цих політиків були десятки – тому навіть якщо б не Лі Куан Ю, реформи, швидше за все, пішли б і без нього. Але я впевнена: якби не Лі Куан Ю, Сінгапур, можливо, досі залишився б у складі Малайзії.
Треба розуміти, що самі перетворення його кабінету не мають революційного характеру. Після здобуття незалежності Сінгапур, як і раніше, проводить курс, схожий з британською колоніальною політикою епохи вільної торгівлі і потоків капіталу.
Що Лі Куан Ю додав у 1960-х, так це політичну стабільність. Головне – надав державні соціальні блага, такі як житло, охорону здоров'я, освіту для тих, хто був готовий працювати на Сінгапур
Що Лі Куан Ю додав у 1960-х, так це політичну стабільність, стимулювання інвестицій урядом і обмеження права трудящих на профспілки і страйки. Також його кабінет запропонував податкові пільги та субсидії для іноземних інвесторів. А головне – надав державні соціальні блага, такі як житло, охорону здоров'я, освіту для тих, хто був готовий працювати на Сінгапур. Спеціальні держпідприємства були створені також для будівництва інфраструктури і надання громадських послуг.
Багато хто говорить, що режим Лі Куан Ю був занадто зарегульованим. Я думаю, що це було необхідно в перші 10-15 років існування Сінгапуру як незалежної держави. Тепер ці заходи більше не потрібні. Сучасні економічні проблеми Сінгапуру – це повільне зростання ВВП, низька продуктивність праці, нерівність доходів і нездатність понад 30% населення самих забезпечувати себе. Все це не вирішити тільки регуляцією. І треба сказати, що ці біди мають не так багато спільного з Лі Куан Ю. Навіть більше, вони почалися після його відходу з прем'єрського поста.
Політика лідера Сінгапуру привела до того, що в країні склалася єдина нація. Сьогодні молоді жителі вважають само собою зрозумілим, що вони – «один єдиний народ»
Відходячи від економіки, треба сказати, що політика лідера Сінгапуру привела до того, що в країні склалася єдина нація. Сьогодні молоді жителі вважають само собою зрозумілим, що вони – «один єдиний народ». Це було явно видно на тлі негативного ставлення корінного населення до масової імміграції китайців та індійців. Сінгапурці різних рас і релігій відчувають себе ближче один до одного, ніж до іммігрантів та іноземних робітників однієї і тієї ж раси і релігії. Це дійсно велике досягнення для країни, якої ще 50 років тому не було на карті світу.
Що до обмеження прав людини, то офіційно Сінгапур – демократія, хоча існує безліч обмежень, наприклад свободи слова чи зібрань. Але раз на чотири-п'ять років сінгапурці обов'язково йдуть на вибори, і кожен раз частка урядових партій у парламенті падає. Якщо у 2011 році цей показник був 60%, то до 2014-го знизився до 45%.
Я думаю, що незабаром Сінгапур вступить на шлях демократизації. Це зробили в 1987-1988 роках Тайвань і Філіппіни. За ними пішла Корея у 1988 році. М’янма і Китай провалили спроби демократизації, але не так давно саме в Азії почався рух неозброєних революцій. Тепер на черзі Сінгапур.
***
Цей матеріал опубліковано в №12 журналу Корреспондент від 27 березня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.