Як діти, які волею долі опинилися на війні, стають солдатами.
Про це афроамериканець Ішмаель Біх, який народився і воював у Сьєрра-Леоне, розповідає у книзі Завтра я йду вбивати, пише Руслан Іванов у №12 журналу Корреспондент від 27 березня 2015 року.
Усі військові конфлікти схожі один на одний, чи то в Європі, чи то в Африці. Смерть, голод, страх і невиправдана жорстокість не мають кольору шкіри і національності. А ще – віку, стверджує Ішмаель Біх, автор книги Завтра я йду вбивати. Спогади хлопчика-солдата. Уродженець Сьєрра-Леоне, у минулому дитина-солдат, нині він працює політологом у Нью-Йорку.
У період громадянської війни у своїй країні на початку 1990-х з автоматом у руках 13-річний Біх пішов мститися бойовикам-повстанцям за розстріляну сім'ю. У момент державного перевороту, не отримавши широкої підтримки населення, загони бойовиків, що складалися переважно з військових із сусідньої Ліберії, розправлялися з селянами, а ті йшли добровольцями в урядові війська і жорстоко мстили кривдникам.
Три роки боїв знівечили його дитячу психіку і залишили безліч міток на тілі, визнає Біх. Він не розраховував дожити до повноліття, але доля дарувала шанс. За програмою ЮНІСЕФ Біха разом із сотнями дітей-солдатів відправили в реабілітаційний табір.
У своїх спогадах Біх розповідає про те, як спочатку вчився вбивати, а потім намагався стати звичайним підлітком і спілкуватися без допомоги автомата. Книгу він присвятив своїй загиблій сім'ї і всім дітям Сьєрра-Леоне, у яких відібрали дитинство.
Це гранично відвертий погляд на те, як хлопчаки, які слухали реп і регі, які дивилися американські екшени і стріляли хіба що з рогаток, протягом лічених тижнів ставали закоренілими вбивцями. Тільки через кілька років після реабілітації і переїзду у США Біх усвідомив: ненависть, війна і помста веде лише до нескінченних витків насильства і смерті.
Про те, як війна відбилася на стані суспільства:
Війна зруйнувала всі зв'язки і зробила практично неможливим спілкування між незнайомими людьми. Вірити не можна нікому, навіть 12-річному підлітку.
Про тактику повстанців прикриватися мирним населенням:
Вони [бойовики] не хотіли, щоб населення залишало місто <...>. Захоплюючи міста і села, вони намагалися змусити їхніх мешканців, особливо жінок і дітей, залишитися. Це дозволяло загону довше протриматися в населеному пункті: щоб зберегти життя цивільних осіб, армії доводилося ретельніше готувати операції з ліквідації бандитів, тому зачистки відкладалися на невизначений термін.
Про життя в захоплених бойовиками містах:
Стрілянина не припинялася <...>. Вона стала новим звичним звуковим фоном міста. Вранці родини збиралися на верандах, тримаючи дітей на руках, всі стежили, як бродять по місту великі і малі групи людей з автоматами. Вони грабували, ѓвалтували, вбивали, робили все, що їхній душі завгодно.
Про побут на окупованих територіях:
Незабаром городяни звикли до перестрілок і божевілля, що діється навколо. Люди знову зайнялися своїми повсякденними справами, ходили за продуктами, хоча небезпека загинути від випадкової кулі залишалася. Діти гралися у дворі, вгадуючи, з якої зброї зроблено постріл – з АК-47, G3 або гранатомета.
Про голод в захоплених терористами містах:
Озброєні люди розграбували всі продовольчі магазини і ринки столиці, а через загальну нестабільність ввезення в місто продуктів з-за кордону і з села припинилося.
Про свій перший бойовий досвід:
Я вистрілив у людину і вбив її. В ту саму секунду в моїй свідомості ожили всі ті страшні образи, які я бачив із самого початку цієї війни. Я стріляв, а низка кошмарів проходила перед моїм внутрішнім зором. Кожного разу, зупиняючись, щоб змінити ріжок, я представляв двох своїх мертвих товаришів і з новим завзяттям починав палити у ворога. Здається, я знищив усе, що рухалося.
Про власне сприйняття війни:
Сім'єю для мене був загін, а захисником і годувальником – автомат. Я дотримувався простого правила – «Убивай або будеш убитий», а про решту не замислювався. Минуло більше двох років, як я служив в армії, і я звик до того, що вбивства – невід'ємна частина звичайного, повсякденного життя.
Про психологічну адаптацію до війни:
Я більше не думав про те, що можу померти, а вбивати інших було просто, як води напитися. Під час того першого бою я навчився вимикати свідомість. До того ж мозок і пам'ять перестали зберігати страшні картини, які проходили перед очима. У всякому разі мені здавалося, що я вже не звертаю на них уваги і не веду їм рахунку.
Про ненависть:
Кожного разу, коли я дивився на бойовиків під час тих вилазок, лють скипала в моїй душі, тому що вони були схожі на людей, які грали в карти на руїнах села, де загинули мої батьки. Тому, коли командир віддавав наказ стріляти, я намагався вбити якомога більше ворогів. Але від цього мені не ставало легше.
Про війну як повсякденну роботу:
Іноді прямо посеред перегляду фільму нам наказували вирушити в черговий рейд. Ми поверталися через кілька годин, знищивши купу людей, і продовжували дивитися кіно, ніби відлучалися на прогулянку. У нас було лише три види занять – військові операції, кіно і наркотики.
Про типову військову операцію:
Обстрілюючи село з різних сторін, ми знищували всіх, хто потрапляв на мушку, не давши жодного промаху! Всі хлопчаки до того часу стали чудовими снайперами, а невеликий зріст забезпечував нам перевагу <...>. Ми пройшли вулицями, вбиваючи кожного, хто висовувався з будинку або сараю.
Про те, як війна вбиває всі емоції:
Я знову і знову бачу як я крокую з автоматом Калашникова через кавову плантацію у складі невеликого загону <...>. На околиці плантації наш загін тоді несподівано наштовхнувся на іншу озброєну групу <...>. Ми відкрили вогонь і палили без зупинки, поки не перебили всіх до єдиного «конкурентів». Потім ми діловито обшукали мерців, забрали боєприпаси і провізію. Щось з'їли тут-таки, поруч із трупами, хоча з їхніх ран хльостали ріки крові.
Про наслідки участі в боях:
Кожного разу, коли я відкривав кран, мені здавалося, що звідти б'є кров. Я довго і пильно дивився на струмінь: він поступово світлішав і перетворювався на звичайну воду, і тільки після цього я міг напитися або прийняти душ. Іноді хтось із хлопців раптом вибігав з будинку з криками: «Бойовики йдуть!». Часом я бачив, як хлопчаки молодше за мене сиділи біля каменя і плакали, розповідаючи, що це їхні мертві рідні.
Про місію ООН з реабілітації дітей-солдатів:
Напевно, наївним іноземцям здавалося, що варто вивезти нас із зони бойових дій, як ми відразу перестанемо ненавидіти один одного. Їм і на думку не спадало, що зміна середовища існування відразу не поверне нам нормального ставлення до життя. Ми були небезпечними, озлобленими, навченими на вбивство молодиками.
Про наслідки війни:
Ночами багатьох, як і раніше, мучили кошмари. Одні прокидалися з криками в холодному поту і били себе по голові, щоб прогнати страшні образи, які продовжували терзати колишніх солдатів не тільки уві сні, а й наяву. Інші схоплювалися серед ночі і кидалися душити тих, хто лежав на сусідньому ліжку. Їх відтягали, але вони продовжували бігати і метатися по дому, іноді вибігаючи на вулицю.
Про життя в реабілітаційному центрі:
Через кілька місяців я звик засинати без снодійного. Але навіть після цього я прокидався кожну годину <...>. Прокидаючись у поту, я починав брикатися і штовхати невидимого противника, вибігав на вулицю, падав на футбольне поле, охоплював руками коліна і перекочувався вперед-назад. У мене ніяк не виходило згадати дитинство, як я не старався. Враження війни перекрили все, що було до цього.
Про навчання в школі після реабілітації:
Виявилося, що товариші по навчанню [з числа вивезених мирних жителів] нас побоюються. Вони намагалися триматися від нас подалі, ніби ми з Мохамедом могли схопитися і ні з того ні з сього когось вбити. Якимось чином усі дізналися, що ми були солдатами. Війна не тільки позбавила нас дитинства, але й досі продовжувала калічити наші долі. Її страшний відбиток позначався на усьому, що б ми не робили.
Про те, що допомагало адаптуватися до мирного життя:
Ми [діти-солдати на конференції ООН] намагалися спокійно і без емоцій розібратися, що відбувається в наших країнах і як позбавити дітей страждань <...>. Схоже, рани затягуються, коли говориш про свій біль, розповідаєш про нього світу і шукаєш способи покінчити з причинами, що його викликали.
Про помсту:
Тепер я розумію, що всі люди – брати. З того, що сталося зі мною, я зробив один головний висновок: помста – це зло. Я почав воювати, щоб вижити і помститися за загиблу сім'ю, але швидко зрозумів, що мені доведеться вбивати інших. Сім'я загиблого захоче помститися мені. Одне вбивство піде за іншим, і помсти не буде кінця.
РЕЗЮМЕ
Ішмаель Біх. Народився в Сьєрра-Леоне в 1980 році. З 13 років – член загону урядових військ, які воювали проти бойовиків під час громадянської війни в 1990-х. У 16 років – досвідчений боєць.
Будучи вивезеним з району військових дій за програмою ЮНІСЕФ, пройшов реабілітацію і в 1998 році переїхав до США, де навчався в Міжнародній школі ООН і жив у прийомній сім'ї.
У 2004 році отримав ступінь бакалавра політології. Є членом Наглядової комітету відділу з прав дитини організації Human Rights Watch. Живе в Нью-Йорку.
***
Цей матеріал опубліковано в №12 журналу Корреспондент від 27 березня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.