Росія і Китай створюють власний політичний та економічний союз.
Правда, в цьому альянсі РФ ризикує опинитися у невластивій їй ролі молодшого брата, пише Павло Сивокінь у №20 журналу Корреспондент від 22 травня 2015 року.
Парад на День Перемоги у Москві став не тільки останнім подихом радянської естетики, а й важливою демонстрацією того, що в Євразії формується нова політична вісь, здатна змінити карту континенту. Головною новиною параду став той факт, що праворуч від президента Володимира Путіна стояв голова Китаю Сі Цзіньпін.
Політики невпинно розмовляли про щось, при цьому часто усміхаючись. Китайські канали, які передали тільки частину церемонії, постійно показували свого лідера – решта на його фоні виглядала статистами.
І дійсно, глава Китаю став головним гостем у Москві, враховуючи, що президенти і прем'єри більшості західних країн проігнорували парад. Крім китайського лідера, навіть глави держав Азії не зважилися злити США і приїжджати на урочистості.
Тому Кремлю не доводилося вибирати, кого запрошувати на трибуну і чим пишатися. Адже пишні заходи покликані були показати не тільки військову та економічну міць Росії, а й продемонструвати, що вона прорвала дипломатичну ізоляцію.
Настільки трепетна дружба між лідерами Росії та Китаю повинна привести до того, що в серпні Путіна запросять до Пекіна на парад перемоги з нагоди завершення Другої світової війни на Тихому океані. Особливої важливості цього заходу надає те, що в Китаї відзначають цей день як свято перемоги над японським мілітаризмом. Раніше західні лідери не вирішувалися відверто псувати відносини з Токіо і їздити на ці урочистості. Але в Росії заявляють, що Путін там буде.
Два паради показують, що зближення, що окреслилося між Москвою і Пекіном ще до подій в Україні, набуває реальної основи і в Євразії формується нова вісь політичної сили
Два паради показують, що зближення, що окреслилося між Москвою і Пекіном ще до подій в Україні, набуває реальної основи і в Євразії формується нова вісь політичної сили.
«Головний союзник РФ у Європі, Німеччина, залишила спроби вигородити Москву в українському конфлікті, і люди, які виступали за співпрацю Росії з ЄС, втратили свою владу. У Кремлі тепер дивляться тільки на Схід», – каже Корреспонденту колишній командувач військами США в Афганістані, генерал Стенлі Маккрістал.
За словами генерала, ще недавно сторони дивилися одна на одну з підозрою, але тепер у них занадто багато спільного, і тому союз уже почав оформлятися.
Інше питання в тому, що Росія в цьому союзі поки що займає слабше становище. Торік Китай став країною з найбільшим ВВП за паритетом купівельної спроможності. Навіть зараз його економіка зростає приблизно на 7% на рік – і це багато експертів називає кризою.
Союз з Росією дасть Піднебесній широкий доступ до її ресурсів і зміцнить китайські амбіції в Тихому океані. Сама ж РФ отримає союзника, який дивитиметься на неї трохи зневажливо
Крім того, союз з Росією дасть Піднебесній широкий доступ до її ресурсів і зміцнить китайські амбіції в Тихому океані. Сама ж РФ отримає союзника, який дивитиметься на неї трохи зневажливо, – про це вже говорять окремі експерти.
У глобальному розрізі світ остаточно відходить від однополярної системи і рухається до ситуації, коли його долі вирішуватимуться у Вашингтоні та Пекіні, а іншим країнам доведеться пристати до однієї зі сторін.
Від Лісабона до Шанхая
У період президентства Дмитра Медведєва в Москві спробували відродити ідею спільної Європи за участю Росії. Тоді навіть з'явилися думка, що з часом РФ зможе поступово інтегруватися в економічну систему Євросоюзу, тим більше що понад 6 тис. німецьких підприємств вже співпрацювали з Москвою. Тоді ж ішли переговори про стратегічну співпрацю з НАТО й обмеження наступальних озброєнь, в тому числі і ядерних.
Навіть війна в Грузії у 2008-му не завдала серйозної шкоди відносинам між ЄС і Росією, адже незадовго до цього Путін сформулював тезу про «велику Європу від Лісабона до Владивостока». Тоді це виглядало досить привабливо.
«Це не дивно, оскільки до 2013 року понад 50% товарообігу Росії припадало на Європу, а Брюссель отримував 30% всіх енергоносіїв зі сходу», – каже Джеффрі Маккофі, аналітик Центру стратегічних і міжнародних досліджень.
На думку Маккофі, тоді Німеччина першою була готова підтримувати Москву в прозахідних починаннях і стримувати режими країн колишнього СРСР, які хотіли вступити до ЄС. Наприклад, Грузія навіть за умови просування реформ не могла отримати конкретних обіцянок щодо термінів інтеграції.
На економічному фронті Росія прискорено будувала нові газопроводи в Європу, оскільки розраховувала вийти на ринки ЄС безпосередньо, минаючи неслухняну Україну. Проекти Північного і Південного потоків повинні були створити ще тісніший зв'язок Москви і Брюсселя, вигідний усім.
При цьому східний фактор у політиці Росії залишався на другому плані. До Китаю, який вже тоді став найбільшим споживачем газу у світі, не було побудовано жодного стратегічного газопроводу, і Пекін волів купувати енергоносії в Туркменістану.
Але у 2012-му ситуація різко змінилася.
По-перше, Європа сильно розчарувалася, коли Путін вирішив знову стати главою держави, а не висунув на пост прозахідного Медведєва. Звичайно ж, Медведєв не був повністю незалежним політиком, але все-таки значна частина російських чиновників у період його президентства були налаштовані на економічне співробітництво та інтеграцію з ЄС. Навіть Путін виступав за постулат єдиної Європи. Але після перевиборів 2012 року ці ідеї пішли в минуле.
По-друге, протести в Москві російська влада сприйняла як підступи іноземних агентів. І з цього моменту відносини між партнерами все більше погіршувалися.
Одночасно «новий» президент заявив, що східні регіони Росії розвиваються повільно, але в майбутньому повинні стати стимулом для зростання економіки всієї країни. Їхня економіка буде орієнтована на схід – Китай та інші держави Азії. Шанхайська організація співробітництва, яка раніше виконувала номінальні функції, стала проводити конференції кожні півроку. І скрізь Путін і Сі Цзіньпін підписували документи про взаємодію.
Потім почалися події в Україні, і міжнародне співтовариство відвернулося від Росії, яка вперто підтримувала сепаратистів на Донбасі. Навіть Німеччина, до останнього прихильна до своїх союзників у Кремлі, відступила і ввела санкції проти Москви. Іноземні аналітики визнають, що зараз саме Берлін найбільш активно виступає за постачання зброї Україні. І єдине, що стримує німців, – позиція американського президента Барака Обами.
У Китаї до цього часу голова партії провів централізацію влади й отримав повну владу над державою. До нього тільки Мао Цзедун міг похвалитися таким абсолютним контролем: після «великого керманича» політики в Пекіні намагалися розподіляти повноваження між кількома обраними людьми.
Але тепер китайська система влади стала ближче до авторитаризму. Крім того, Пекін негативно сприйняв революцію в Україні. КНР боїться таких «кольорових революцій» і бачить у них спробу Заходу впливати на окремі країни. Особливо цей страх посилився після протестів у Гонконзі влітку 2014 року. Тоді, на думку американських експертів, влада була готова вивести на вулиці армію, але студенти розійшлися самі.
Іншими словами, дві держави вже давно відчували певне тяжіння, і тому альянс від Петербурга до Шанхая вже нікого не здивував.
Виграшний бік
Експерти схильні вважати, що від цього союзу більше вигод отримає Пекін.
По-перше, це дипломатичне визнання. Останнім часом лідер Китаю став певним посередником між США і Росією. До того ж Вашингтон все більше часу приділяє регіону Тихого океану і хоче у 2015-му запустити там зону вільної торгівлі з оборотом понад $ 10 трлн на рік. На кількох самітах з цього питання Китай завжди виступав посередником між країнами.
Крім того, Пекін офіційно не підтримав політику Москви в Україні, і тому його не приписали до союзників Росії. По суті, він залишається єдиною великою державою, яка хоче зберегти нейтралітет у цьому питанні.
По-друге, дипломатичне зближення привело і до економічної вигоди. Торік Китай став найбільшим торговим партнером Росії – їх загальний товарообіг склав $ 95 млрд. У 2015-му сторони розраховували довести його до $ 100 млрд, але завадило падіння цін на нафту.
Переважно РФ продає в КНР свої сировинні ресурси в обмін на промислові товари. Апогеєм цієї співпраці стало підписання в травні 2014-го договору про будівництво газопроводу Сила Сибіру загальною вартістю $ 10 млрд. Ця труба мала вивести російські енергоносії на ємний ринок Китаю.
Нарешті Росія, після того як західні інвестори стали залишати її, розраховує на гроші Китаю. За останній рік приплив коштів з КНР зріс на 45% – у російському уряді навіть обговорюють можливість переведення значної частини своїх валютних ресурсів в юані.
Також Китай хоче отримати від Росії нове озброєння, оскільки його відносини із сусідами стають усе більш напруженими. Це змушує провідні країни регіону посилено озброюватися. Приміром, перед парадом лідери КНР і РФ підписали договір про продаж протиракетних комплексів С300.
«Це не найновіше озброєння. У цьому році в Росії буде зданий в експлуатацію комплекс С400. Але для Китаю це прорив в обороні, оскільки інші держави не хотіли продавати йому такі системи», – розповідає Корреспонденту Стівен Бланк з Американської ради із зовнішніх відносин.
Росія ж, уклавши союз з найбільшою світовою економікою, може не побоюватися іноземних санкцій і зміцнити свій вплив. Особливо враховуючи, що на європейському напрямку Москва зазнала поразки, а її власний інтеграційний проект, ЄврАзЕС, залишається номінальним об'єднанням, куди Кремлю вже багато років хочеться вдихнути життя.
Нерівний союз
У Кремлі розуміють, що Китай перевершив їхню країну за економічними показниками і військовою потужності.
Експерт: Ставлення до Росії у китайської номенклатури зневажливе. Багато хто вже говорить, що Москва колись платила данину Монгольській імперії
«Ставлення до Росії у китайської номенклатури зневажливе. Багато хто вже говорить, що Москва колись платила данину Монгольській імперії, а договори, які встановили кордони між країнами, потрібно переглянути», – пояснює Корреспонденту Джі Чжен Янг з Коледжу Трійці (Великобританія).
Лідери КНР розуміють, що не можна допустити, щоб ці ідеї зірвали майбутній альянс. Адже Росія, захищаючи свої інтереси і гордість, уже не побоялася жорстко виступити проти США. І якщо китайці не будуть поводити себе обережно, ніщо не перешкодить Кремлю виступити і проти них. На думку Джі Чжен Янга, Сі Цзіньпін поки що стримує такі настрої, але в Пекіні багато хто дивиться на Москву як на молодшого партнера.
Що стосується східних територій РФ, навколо яких колись ішли суперечки, то тепер Пекін більше цікавить експансія в інших районах Тихого океану – поблизу Японії і В'єтнаму. Там КНР хоче підняти свій престиж і захопити води, багаті на ресурси.
Тому ідеї відокремлення від Росії Примор'я поступово зійшли нанівець, а міграція китайського населення туди різко знизилася після того, як Пекін почав інвестувати кошти в розвиток власних континентальних провінцій. Китайці хочуть освоїти землі в рамках своїх кордонів і тільки потім думати про експансію на схід.
З іншого боку, сторони вже неодноразово стикалися в питанні впливу на Середню Азію. Китай хоче втілити там транспортний проект вартістю $ 40 млрд, відродивши давній Великий шовковий шлях і завоювавши статус лідера регіону. Поки що Москва не вирішила, як саме вона хоче підключитися до цього будівництва, хоча розуміє, що не зможе конкурувати з Пекіном.
Таким чином, конфлікти між двома країнами ще можливі. Але в цілому Москва дивиться на Схід, в той час як її відносини із Заходом погіршуються з кожним днем. Якщо ситуація не зміниться, то незабаром союз Росія – Китай стане реальністю.
***
Цей матеріал опублікований в № 20 журналу Корреспондент від 22 травня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованими на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.