Літня американка Бренда Майєрс-Павелл, яка багато років працювала повією, розповідає драматичну історію свого життя.
Бренда Майєрс-Павелл почала працювати повією на початку 1970-х, коли була ще дитиною. Нижче вона описує, як втягнулася у "вуличну роботу" і чому через тридцять років присвятила життя тому, щоб допомагати іншим юним дівчатам не потрапити у ту ж пастку. Застерігаємо, що декого ця стаття може неприємно вразити.
Від самого початку життя поверталося до мене не найкращим боком – але я, як могла, старалася його розвернути.
Я виросла у 1960-ті у чиказькому Вест-сайді. Моя мама померла, коли мені було півроку. Їй було лише шістнадцять, і я так і не дізналась, від чого вона померла – бабуся, яка регулярно заглядала в чарку, не хотіла мені казати. За офіційною версією, смерть наступила "з природних причин".
Я цьому не вірю. Хіба у шістнадцять років помирають "з природних причин"? Мене заспокоює думка про те, що Бог вирішив забрати її до себе. Чула, що вона була дуже красива і мала добре почуття гумору. Цьому я вірю, бо і в мене воно прекрасне.
Мене виховувала бабуся. Як людина вона була непогана, подекуди зовсім чудова. Вона читала мені книжки, пекла для мене печиво, готувала найкращу в світі картоплю. Єдиною проблемою була випивка. Часом вона приводила приятелів-п’яниць з бару додому. Коли вона вщент напивалась і засинала, ці приятелі до мене чіплялися. Це почалося, коли мені було чотири чи п’ять років, і повторювалось регулярно. Я впевнена, що бабуся нічого про це не знала.
Вона працювала прислугою у передмісті. У неї йшло дві години, щоб дістатися до роботи, і дві години на дорогу назад додому. Тож я була типовою "дитиною з ключем на шиї" – на мотузці під футболкою я носила ключ, сама ходила у дитсадок і сама потім поверталася додому. Чоловіки по сусідству знали про це, і дехто не гребував цим користатися.
На вулиці неподалік від нашого будинку я часом бачила жінок з пишними зачісками і у блискучих сукнях. Я гадки не мала, що вони роблять. Я думала лише про те, що вони дуже гарні й яскраві; як багатьом маленьким дівчаткам, мені теж хотілося бути яскравою.
Одного дня я спитала бабусю, що роблять ті жінки. Вона відповідала: "Знімають трусики перед чоловіками, а ті дають їм гроші". Я ще подумала: "О, я теж так буду робити!" – адже чоловікам вже траплялося знімати з мене трусики.
Як зараз пригадати, я ще непогано давала собі раду. Одна у хаті, я розважалася у компанії уявних друзів, з якими співала й танцювала. До мене навідувались уявний Елвіс Преслі, уявна Даяна Росс з усією своєю групою Supremes. Думаю, це допомагало мені у житті. Я була досить товариською дівчиною й багато сміялась.
Водночас я постійно відчувала страх. Я не розуміла, чи винна я у тому, що зі мною відбувається. Можливо, це зі мною щось не так, думала я. Хоча я була розумна, поступово закинула навчання. На початку 1970-х я вже геть не вміла казати "ні". Якщо сусідські хлопці казали, що я їм подобаюсь, або щось хороше для мене робили, я ні в чому їм не відмовляла.
У чотирнадцять я вже мала двох діток від сусідів, двох маленьких дівчаток. Бабуся почала казати, що я маю щось заробляти, аби прогодувати цих дітей. У хаті не вистачало їжі, не було майже нічого.
Отже, одного вечора – це була, до того ж, Страсна п’ятниця – я вийшла на ріг вулиць Дивіжен і Кларк і зайняла місце перед готелем "Марк Твен". На мені був костюмчик вартістю 3 долари 99 центів, дешеві туфлі з шкірзамінника і яскрава помаранчева помада, яка, як я вважала, додасть мені трохи віку.
Мені було чотирнадцять, і я проплакала всю ту ніч. Але я це зробила. Мені це не подобалось, але п’ять чоловіків, з якими я встигла зустрітися за ту ніч, показували мені, що і як робити. Вони бачили, що я дуже юна, і здавалося, їм це подобалось.
Я заробила 400 доларів, але не стала витрачатися на таксі. Я поїхала додому на метро і віддала майже всі гроші бабусі, яка не спитала, звідки вони у мене з’явилися.
Наступного тижня я повернулася на те ж місце. Бабуся, схоже, була задоволена, коли я знову принесла додому гроші.
Але на третій раз двоє чоловіків, погрожуючи пістолетами, запхали мене у багажник своєї машини. Вони вчинили так тому, що я "не мала представника" на тій вулиці, як вони це назвали. Але на той момент я бачила лише трохи світла у багажнику, а потім – знову обличчя цих двох чоловіків з пістолетами. Спочатку мене відвезли у відкрите поле і там зґвалтували. Потім – у готельний номер, де вони замкнули мене у шафі.
Все це – типова поведінка сутенерів, мета якої – зламати волю дівчини. Мене тримали там довгий час. Я благала їх випустити мене звідти, бо вже була голодна, але мене випустили лише тоді, коли я погодилася на них працювати.
Деякий час, приблизно півроку, вони торгували мною, як власністю. Додому мене не відпускали. Кілька разів я намагалась втекти, але мене ловили і робили мені дуже боляче. Пізніше мене перепродали іншим сутенерам.
Фізичне насильство було жахливим, але найгірше – це розумове насильство. Вони говорили такі речі, які липнуть до тебе й придушують, які потім не можеш з себе скинути. Сутенери – вправні кати, вони добре вміють маніпулювати
Фізичне насильство було жахливим, але найгірше – це розумове насильство. Вони говорили такі речі, які липнуть до тебе й придушують, які потім не можеш з себе скинути. Сутенери – вправні кати, вони добре вміють маніпулювати. Іноді тебе будять серед ночі, приставивши до скроні пістолет. Інші ж часом прикидаються, що тебе цінують, і ти вже починаєш почуватися Попелюшкою перед зустріччю з Принцом. Солодким і чарівним голосом вони просять: "Зроби для мене лише оце, а потім будуть одні приємності". Ти думаєш: "Ну добре, моє життя і так вже ні до чорта, ще трошки гидоти нічого не змінить". Але приємності так ніколи і не настають.
Люди часом описують проституцію як щось гламурне, елегантне – як у фільмі "Красуня". Насправді все й близько не так. За день повія може прийняти до п’яти клієнтів, зазвичай незнайомців. За рік – це понад 1800 чоловіків, з якими у неї був статевий акт або оральний секс. Це ніякі не стосунки, ніхто мені квітів не приносить, повірте. Вони просто користаються моїм тілом, як туалетом.
До того ж, клієнти часто поводяться жорстоко. У мене п’ять разів стріляли, 13 разів різали ножем. Не знаю, чому ці чоловіки на мене накидалися. Все, що я знаю, – суспільство створило їм для цього комфортні умови.
Вони приходили зі своєю люттю, психічною хворобою чи що там у них було і зривали усе це на повії, знаючи, що я не піду у поліцію, а якби навіть і пішла, ніхто там мене серйозно не сприйме.Взагалі-то мені дуже пощастило. У мене були знайомі – красиві дівчата, які так і загинули на вулиці.
Я відпрацювала повією 14 чи 15 років, перш ніж почала вживати наркотики. Але рано чи пізно, вичерпавши всі свої ресурси, після того як тебе душили подушкою чи різали ножем, твоя система потребує хоч якогось допінгу для мужності.
Я була повією 25 років і не бачила жодного способу з цим порвати. Але одного разу – це було 1 квітня 1997 року і мені було майже 40 – клієнт викинув мене з машини. Моя сукня зачепилася за двері, і він протягнув мене шість кварталів по асфальту. Я здерла всю шкіру з одного боку обличчя й тіла.
Я пішла у чиказьку міську лікарню, і мене негайно завели у кабінет екстреної допомоги. Через мій стан адміністрація викликала поліцейського. Він глянув на мене і сказав: "А, я її знаю! Це шльондра. Напевно, вона побила якогось клієнта, вкрала в нього гроші, а потім отримала по заслугах". Я почула, як медсестра засміялася разом з ним. Вони виштовхали мене з кабінету, нібито я нічого не вартувала і не заслуговувала навіть першої медичної допомоги.
Саме в цей час, поки я чекала наступної зміни, щоб хтось таки подивився на мої травми, я почала думати про все, що сталось в моєму житті. До того моменту я завжди мала якесь уявлення, що робити, куди йти, як зібрати себе докупи. Але раптом ідеї закінчились. Пам’ятаю, я підвела очі і сказала Богу: "Цим людям до мене байдуже. Будь ласка, допоможи мені!"
Бог відповів дуже швидко. Прийшла лікарка, оглянула мене, надала допомогу і порадила звернутися до соціальної служби там у лікарні. Я знала, що до соціальних служб краще не звертатися, але чомусь пішла. Там мені дали квиток на автобус і направили у будинок під назвою "Генезис". Ним керувала прекрасна англійка Едвіна Ґейтлі, яка стала моєю героїнею і вчителькою. Це вона допомогла мені повністю змінити життя.
Там я була у безпеці й мала все, що мені треба. Я не мусила хвилюватись про одяг, їжу чи заробляння грошей. Мені сказали, що можна не поспішати і лишатись тут скільки треба. І я лишилась майже на два роки. Моє обличчя зажило, а разом з ним і моя душа. Я знову стала собою.
На прикладі Едвіни Ґейтлі я дізналася, який глибокий зв'язок може існувати між жінками, скільки довіри, любові та підтримки вони можуть давати одна одній.
Зазвичай, коли жінка зав’язує з проституцією, вона не хоче про це говорити. Який чоловік візьме її за жінку? Який роботодавець запропонує роботу? І спочатку я була така сама. Пішовши з будинку "Генезис", я хотіла лише знайти нормальну роботу, платити податки і не вирізнятися серед інших.
Невдовзі я почала волонтерську роботу з дівчатами з секс-індустрії, а також стала допомагати одній дослідниці з університету з її практичною розробкою. Скоро я усвідомила, що цим дівчатам ніхто не допомагає
Але невдовзі я почала волонтерську роботу з дівчатами з секс-індустрії, а також стала допомагати одній дослідниці з університету з її практичною розробкою. Скоро я усвідомила, що цим дівчатам ніхто не допомагає. Ніхто не повертається до них зі словами: "Ось ким я була, ось хто я зараз. Ти теж можеш змінитися. Ти можеш зцілитися".
Отже, у 2008 р. разом зі Стефані Деніелс-Вілсон ми заснували фонд "Ловець снів" (Dreamcatcher Foundation). Ловець снів – це предмет з побуту американських індіанців, який вони вішають біля дитячого ліжечка. Вони вірять, що він не допускає до дитини нічні кошмари. І ми хочемо робити те саме – відганяти кошмари, ці жахливі події, що трапляються з дівчатами і молодими жінками.
Про нашу роботу розповідає новий документальний фільм "Ловець снів" режисерки Кім Лонгінотто. Ми зустрічаємося з жінками, які досі працюють на вулиці, і кажемо їм: "Вихід є. Ми можемо вам допомогти, якщо ви готові прийняти допомогу". Ми намагаємось розхитати уявлення, яке так міцно їм нав’язується: "Торгівля тілом – твоє єдине призначення у житті. Більше на тебе ніщо не чекає".
Я також проводжу позашкільні клуби для дівчаток – таких, якою я була у 1970-ті роки. Зазвичай мені достатньо побути з дівчиною кілька хвилин, щоб визначити, чи їй загрожує небезпека. Але ззовні ці дівчата дуже різні. Одна може бути дуже тихою, замкненою, не підводити очей, а друга – шумною, нахабною, такою, що постійно шукає неприємностей. Обидві вони потерпають від домашнього насильства, але борються з цим по-різному. Єдина спільна риса – те, що вони нікому про це не розповідають. Лише з часом, усвідомлюючи, що я теж пройшла через те, що проходять вони, вони починають зі мною ділитися.
Наразі ми підтримуємо стосунки з 13 дівчатами, які закінчили школу і вчаться у технікумах, а деякі й в університетах, отримавши стипендію. Вони прийшли до нас в 11, 12, 13 років уже зруйнованими. Але зараз вони прямують до зірок
Наразі ми підтримуємо стосунки з 13 дівчатами, які закінчили школу і вчаться у технікумах, а деякі й в університетах, отримавши стипендію. Вони прийшли до нас в 11, 12, 13 років уже зруйнованими. Але зараз вони прямують до зірок.
Крім роботи безпосередньо з дівчатами, я відвідую конференції і допомагаю науковцям, що досліджують тему проституції. Часом нас знайомлять: "Бренда, ось професор такий-то, фахівець з проституції". Я дивлюся на нього і ледь стримуюсь, щоб не сказати: "Та ну? І де ви отримали кваліфікацію? Що ви знаєте про проституцію? Справжній фахівець – перед вами".
Я знаю, що я не випадково у тій кімнаті, що мені є що додати до їхньої роботи, але часом доводиться їм це пояснювати. Дуже дивно, на мою думку, що в деяких організаціях з боротьби проти торгівлі людьми немає жодного працівника, який би пережив цю торгівлю на власному досвіді.
Існують різні думки щодо проституції. Дехто вважає, що для працівниць було б краще, якби цю діяльність легалізували. Думаю, можна сказати, що у кожної жінки своя історія. Можливо, це нормально для цієї жінки, яка оплачує собі навчання на юридичному факультеті, але ненормально для оцієї, яку використовують з дитинства, яка навіть не знала, що в неї є інші можливості, яка намагалася заробити собі на їжу.
Але дозвольте вас спитати: чи ви б заохочували когось змінити роботу на проституцію? Чи сказали б комусь з подружок чи родичок: "Слухай, а ти розглядала цей варіант? Думаю, це прекрасна кар’єрна можливість для тебе!"
І ще скажу таке: як би все не починалось, скінчиться воно інакше. Можливо, наразі все добре. Студентка юридичного факультету, можливо, скаже, що у неї лише благополучні клієнти, які знаходять її через агентство, що вона працює не на вулиці, а лише у готельних номерах за попередньою домовленістю. Але коли хтось уперше завдасть їй болю – отоді вона повною мірою усвідомить своє положення. Рано чи пізно завжди знаходиться якийсь придурок, за яким у кімнату просочується ще троє чи четверо друзів, всі разом тебе жорстоко ґвалтують, а потім йдуть разом з твоїм телефоном і грошима. І раптом у тебе не лишається ні засобів існування, ні можливості заробити, адже ти вся побита. Такі реалії проституції.
Три роки тому я стала першою жінкою у штаті Іллінойс, у якої було видалено з особової справи всі попередні судимості за проституцію. Це сталося після запровадження нового закону, що лобіювався Чиказьким альянсом проти сексуальної експлуатації (Chicago Alliance Against Sexual Exploitation) – організацією, яка бореться за зняття кримінального тягаря з жертв секс-індустрії. Жінки, що пережили тортури, маніпуляцію та промивання мізків, повинні мати статус потерпілого, а не злочинця.
У цьому світі є хороші жінки і погані, хороші чоловіки і погані.
Зав’язавши з проституцією, я не була готова до стосунків. Але після трьох років зцілення і утримання я зустріла неймовірного чоловіка. Я була дуже перебірлива – як він часто жартує, я ставила більше питань, ніж комісія з дострокового звільнення. Він не засуджував мене за все те, що було до нашого знайомства. Коли він на мене дивився, він цього навіть не бачив – за його словами, він бачив лише дівчину з гарною усмішкою, з якою дуже хотів поєднати життя. Звісно, я теж захотіла поєднати з ним життя. Він підтримує мене у всіх моїх справах. Минулого року ми відзначили десяту річницю шлюбу.
Є життя, після того як тобі казали, що ти – ніщо і ніколи ніким не станеш, що ти й копійки не варта. І я маю на увазі не якісь там крихти, а велике й повноцінне життя
Дочок виховала моя тітка у передмісті, і вони виросли чудовими людьми. Одна – лікар, а друга працює у кримінальній юстиції. Ми з чоловіком нещодавно всиновили мого маленького племінника – і ось, раптом, у 58 років я стала тією мамою, що вболіває за дитину з футбольних трибун.
Отже, я тут, щоб сказати вам: навіть після такого лиха, після таких травм – є життя. Є життя, після того як тобі казали, що ти – ніщо і ніколи ніким не станеш, що ти й копійки не варта. І я маю на увазі не якісь там крихти, а велике й повноцінне життя.
Джерело: ВВС Україна