Фото біженців із Сирії, що скупчилися на європейських кордонах і залізничних вокзалах, розбурхало дискусії про те, що треба зробит
Фото біженців із Сирії, які скупчилися на європейських кордонах та залізничних вокзалах, не кажучи вже про жахливе фото мертвого хлопчика на турецькому березі, розбурхало дискусії про те, що треба зробити щось більше для втікачів від війни.
Особливо критичні зауваження лунають на адресу країн, які входять до Ради співробітництва арабських держав Перської затоки (Саудівська Аравія, Бахрейн, Кувейт, Катар, Оман та ОАЕ). Їхні кордони міцно зачинені для біженців.
Попри цю критику, не можна казати, що країни затоки цілком ігнорують сирійських біженців і нічого для них не роблять. Щедрість окремих людей інколи вражає.
Особисті пожертви сягають сотень тисяч доларів, і коли працівників певних національних компаній (наприклад Qatar Petroleum) питають, чи не хочуть вони віддати на потреби сирійських біженців частину своєї зарплати, багато хто погоджується.
Загалом країни Перської затоки через різні благодійні організації та приватні пожертви забезпечили близько 900 млн доларів для потреб біженців.
Але конфлікт у Сирії і надалі триває. А відтак, ресурси, виділені на утримання таборів біженців, вичерпуються.
Світ мав би знайти якесь інше розв'язання проблеми і впоратися із пересуванням великої кількості людей ще до того, як втомлені безкінечним конфліктом і перебуванням у таборах без жодних перспектив на якесь інше життя сирійці не почали шукати кращої долі деінде.
Коротше кажучи, надання біженцям харчів і даху над головою у таборах - це розв'язання вчорашньої проблеми. Нині на передній план виходить питання, як знайти місце для життя сотен тисяч осіб. І саме на це питання країнам Перської затоки може бути важко відповісти.
Страх нестабільності
Країни затоки впустили певну кількість сирійців (Саудівська Аравія прийняла близько 500 тисяч від 2011 року) переважно як мігрантів-робітників. Але чіткої політики щодо надання притулку біженцям без якихось спонсорів чи дозволу на роботу у жодній із країн затоки не існує.
Аби пояснити це, треба і глибше розуміти побоювання щодо збереження політичної стабільності всередині цих країн, і ширші питання громадянської ідентичності та того, що означає бути громадянином держави у Перській затоці.
У 2012 році, коли війна із Башаром Асадом дедалі ясніше вказувала на змагання між сунітськими арабськими країнами затоки і шиїтами-союзниками Ірану, у країнах затоки почали поширюватися серйозні побоювання, що вірні пану Асаду сирійці намагатимуться потрапити до цих країн, щоб помститися.
Відтоді почалися більш ретельні перевірки сирійців, які приїздили до країн затоки. Крім того, сирійцям стало важче отримати новий або поновити вже наявний дозвіл на роботу.
Ця політика залишається незмінною, бо Катар, Саудівська Аравія та ОАЕ особливо занепокоєні тим, аби прибічники Асада не нанесли удар.
У країнах затоки впродовж трьох останніх років ідуть розмови про те, як членів підозрюваних у тероризмі осередків тихо виявляють і затримують, проте жодних прямих доказів якоїсь змови прибічників Асада не було надано.
Демографічний баланс
Крім того, навала тисяч сирійців одразу ж поставить під загрозу дуже нетривкий і делікатний демографічний баланс, який намагаються підтримувати країни затоки.
Фото EPA
Трудові мігранти мають залишити країни Перської затоки, щойно вибігає їх дозвіл на роботу
Наприклад, власне громадяни ОАЕ та Катару становлять лише 10% від загального населення своїх країн, переважна більшість мешканців яких - тимчасові трудові мігранти.
Іноземці отримують право на проживання лише в тому разі, якщо вони або їхні чоловік чи дружина мають постійну роботу. Залишатися в країні затоки без роботи неможливо - всі мігранти повертаються додому, щойно їхні контракти завершуються.
Саме так функціонує Перська затока - із постійним обертом мало- та висококваліфікованої робочої сили, що дозволяє арабам, народженим у країнах затоки, зберігати своє домінування без загрози розчинитися між арабами з інших країн або працівниками з південної Азії.
Розмова пошепки
Відтак, сама ідея про прибуття тисяч іноземців без роботи чи конкретної дати, коли вони повернуться на батьківщину, є глибоко некомфортною для усіх країн затоки.
Немає жодного прецеденту (навіть із урахуванням хвилі притоку палестинців у 1948 році), який би за масштабами можна було порівняти із загрозою прибуття тисяч сирійських біженців, і того, як це змінить ідентичність та соціальний баланс у регіоні. І країни затоки просто не мають відповіді на запитання, що постали через кризу із сирійськими біженцями.
Досить важко уявити, як можна побороти ці глибоко вкорінені страхи демографічних змін і загроз для громадянської ідентичності через тиск громадськості чи дипломатичні зусилля, особливо з боку західних країн.
Громадськість дуже мало обговорює те, як змусити правлячі родини у країнах затоки змінити своє ставлення до біженців.
Більше за те, місцева еліта вважає, що усього цього безладу не було б, якби раніше Захід щось зробив би з Асадом та його режимом. Волання західних дипломатів, як виглядає, адресовані глухим.
Майкл Стівенс є дослідником із питань Близького Сходу та директором Королівського об'єднаного Університету (RUSI) в Катарі.
Джерело: ВВС Україна