70 років тому на лінкорі Міссурі був підписаний акт про капітуляцію Японії.
Він завершив Другу світову війну і почав довгий період окупації цієї країни Америкою, пише Наталя Гузенко у №35 журналу Корреспондент від 4 вересня 2015 року.
На початку вересня на мавзолей найбільшої площі у світі – пекінської Тяньаньмень – піднімуться два лідери, щоб прийняти гігантський парад, який ознаменує 70-річчя завершення Другої світової війни і капітуляції Японії.
По суті, китайський парад мали приймати зовсім інші лідери, а не глава КНР Сі Цзіньпін і президент РФ Володимир Путін. Але Сполучені Штати, які зробили найбільший внесок у перемогу над Японією, не захотіли надсилати на урочистості своїх представників, щоб не злити Токіо. Адже Японія зараз стала одним з найвідданіших партнерів США у регіоні Тихого океану.
Але 70 років тому, 2 вересня 1945 року, все було зовсім інакше. Дві країни готові були вести війну до повного виснаження або знищення супротивника. Америка вже встигла скинути на японські міста дві атомні бомби, у відповідь Токіо хотів застосувати проти армії США бактеріологічну зброю і масовані нальоти камікадзе, щоб убити як мінімум 1 млн американських солдатів і підірвати бойовий дух загарбників.
Наприкінці липня 1945 року в Білому домі вважали, що війна може протривати ще два роки і коштувати колосальних втрат. Але атомні бомбардування і масований наступ радянських військ у Китаї підірвали волю японського народу до опору і привели до капітуляції.
На борту лінкора Міссурі був підписаний акт про капітуляцію Японії. Японська сторона постійно говорила про те, що в державі має зберегтися монархічне правління, але союзники вимагали прийняття конституції та демократизації. Крім того, американці хотіли, щоб найвище військове керівництво понесло відповідальність за злочини під час бойових дій.
Ці умови викликали шквал обурення серед найвищих офіцерів японської армії. Вони навіть зробили спробу перевороту і намагалися захопити заяву про капітуляцію. Але країна, понівечена війною, не підтримала змовників.
Держави, які перемогли, повелися з Японією досить м'яко. На Токійському трибуналі смертні вироки за військові злочини отримали тільки шість осіб. Решта була засуджена на різні тюремні терміни, причому більшість з них звільнилася через кілька років.
Навіть більше, багато людей, які очолювали монархічний уряд часів війни, повернулися в політику. Так, нинішній прем'єр Японії, Сіндзо Абе, – онук Нобусуке Кісі, який був у війну міністром торгівлі, а потім, уже у переможеній Японії, очолював виконавчу владу.
У період, коли союзники вирішували, як облаштовувати Японію, вони вже відчували перші зародки холодної війни і тому кожен хотів схилити Країну Вранішнього Сонця на свій бік
За наполяганням генерала Дугласа Макартура в країні зберегли монархію, нехай і номінальну, як символ національної гордості. Історики вважають, що в період, коли союзники вирішували, як облаштовувати Японію, вони вже відчували перші зародки холодної війни і тому кожен хотів схилити Країну Вранішнього Сонця на свій бік.
День 2 вересня 1945 року залишився в історії як дата завершення Другої світової війни. За іронією долі, найбільш масштабні урочистості в нинішньому році відбудуться в комуністичному Пекіні за участю Росії. Хоча 70 років тому Москва відправила на підписання капітуляції лише свого представника при штабі Макартура генерала Кузьму Дерев'янка, а комуністичні партизани тоді й не думали воювати з японцями.
До останнього острова
На початку 1945 року здавалося, що Японія зможе утримати американський флот подалі від своїх кордонів і змусить США підписати мирний договір. Ще на початку війни на Тихому океані, у грудні 1941-го, в Токіо не приховували, що не зуміють перемогти Америку.
Там хотіли захопити якомога більше островів з ресурсами в Азії і поступово помиритися з Вашингтоном, але на своїх умовах. Навіть після того як американці оговталися від першого удару в Перл-Харборі і почали вибивати японців із захоплених територій на Філіппінах й у Кораловому морі, японське командування не залишало надію на мир.
Але в березні 1945-го американські війська почали десантну операцію на Іводзімі. Цей невеликий острівець був форпостом оборони внутрішнього простору метрополії, і його падіння означало, що наступним під удар потрапить сам Японський архіпелаг.
І перед генералом Курібаясі було поставлено завдання будь-якими способами утримати острів, хоча його сили серйозно поступалися американським, не кажучи вже про повне панування останніх у повітрі. Генерал прийняв рішення спиратися на систему величезних дотів і печер, переобладнаних під склади й арсенали.
Атака на Іводзіму почалася 19 лютого. До цього флот три дні постійно обстрілював позиції японців. Унаслідок постійних бомбардувань й обстрілу на острові вигоріла вся рослинність, а сам він покрився товстим шаром попелу.
За таких умов американські морські піхотинці кілька тижнів вибивали японців із замаскованих прихистків й укріплених точок. Коли вони захопили найвищу точку острова, гору Сурібаці, результат битви був вирішений наперед. Тоді ж США зважилися зробити ставку у майбутніх війнах на морську піхоту, для якої ця битва була пробою сил.
Втрата Іводзіми для Японії збіглася також із затопленням гордості флоту – лінкора Ямато. Цей корабель з основною артилерією калібру 460 мм, здатний надсилати снаряди на рекордну дальність, вийшов на допомогу військам Курібаясі і недалеко від Іводзіми зіткнувся з американським флотом. Моряки США не стали вступати з ним в артилерійську дуель, а зробили серію потужних авіаударів по кораблю.
У підсумку після рейду, в якому брали участь 227 літаків, і 13 влучень торпед корабель вибухнув. Загинула майже вся його команда – понад 2 тис. осіб. Разом з кораблем на дно пішла і надія імператорського флоту переломити хід війни.
Але навіть тоді Токіо розраховував домогтися миру на своїх умовах. По-перше, він посилено готував найпівденніший острів архіпелагу, Кюсю, до відбиття американського десанту. Планувалося, що армія використає 3 тис. літаків-камікадзе, щоб топити десантні судна на підході, а мобілізоване місцеве населення почне проти загарбників масову партизанську війну. У генеральному штабі вірили, що, втративши до 1 млн солдатів, Вашингтон не наважиться йти далі.
Крім того, на заході, у Маньчжурії, поки було все спокійно. СРСР і Японія ще в 1941-му підписали пакт про нейтралітет і справно його дотримувалися протягом усієї війни в Європі. У Москві боялися, що Токіо, як союзник нацистського Берліна, спробує розпочати вторгнення до Сибіру в найскладніший для Рад час – битви за Сталінград у 1942-му.
Але Токіо непорушно дотримувався пакту, хоча Москва весь час тримала біля кордонів Манчжурії 40 боєздатних дивізій. Навесні 1945 року японці сподівалися, що ситуація там не зміниться, тим більше що основні ресурси і запаси бактеріологічної зброї були зосереджені саме на материку.
Самураї не здаються
Але в липні ситуація різко змінилася. Союзники, розгромивши Німеччину, зібралися на мирну конференцію в Потсдамі і постановили продовжувати війну з Японією до її капітуляції. Тоді ж стало зрозуміло, що радянська армія, на той момент одна з найбільш боєздатних у світі, незабаром вторгнеться в Маньчжурію.
У Токіо вважали, що Радам не вдасться швидко подолати всі лінії оборони, а американський десант захлинеться через великі жертви і союзники відступлять. Японці відмовилися навіть розглядати умови капітуляції.
Але вже 9 серпня СРСР розпочав бойові дії проти Японії. За кілька днів радянські війська розбили і оточили велику частину озброєних сил противника на материку. Також були втрачені запаси бактеріологічної зброї, яка там розроблялася.
Справа в тому, що уряд Японії вже готувався ставити такі боєголовки на підводні човни і направляти їх до американських міст, щоб поширювати там небезпечні хвороби. Ця зброя створювалася вже кілька років у Манчжурії під час експериментів над полоненими китайцями. Смертоносні пробірки берегли для останнього удару, який потрібно буде завдати, коли ситуація стане безвихідною.
Навіть втративши засоби відплати, Японія озброїла понад 5 тис. човнів-самогубців і чекала американського десанту. Але 6 серпня армія США скинула ядерну бомбу на Хіросіму. Внаслідок вибуху загинуло понад 60 тис. осіб. Ця страшна цифра не стала рекордом – трохи раніше від бомбардування Токіо звичайними запальними снарядами померли понад 100 тис.
Але коли через кілька днів другий ядерний заряд був скинутий на Нагасакі, стало зрозуміло: Америка може знищити японські міста, навіть не вдаючись до десанту. І головна ідея партизанської війни стала неактуальною. Над країною нависла загроза капітуляції.
Її проголошення було заплановане на 12 серпня. Але в ніч перед цим кілька високопосадових офіцерів ввели вірні їм збройні сили в імператорський квартал і оточили його. Вони заарештували кількох службовців радіомовної станції, розташованої там, щоб перешкодити проголошенню капітуляції. А генерала Морі, який відмовився приєднатися до повстання, застрелили з побоювання, що він повідомить про заколот генералу Сідзуїті Танаці, який на той момент був найвпливовішою людиною в армії і міг відмовити солдатів від протистояння.
Наступні кілька годин змовники шукали текст акту про капітуляцію і велику державну печатку, щоб знищити їх. Але в цей час міністр імператорського двору з печаткою ховався у таємній підземній кімнаті, і його не змогли знайти. Сам палац був занурений у морок, оскільки дотримувалися припису світломаскування: будь-який яскраво освітлений об'єкт міг стати ціллю авіації союзників.
Не знайшовши документ, змовники кинулися на місцеву радіостанцію і зажадали дати їм вихід в ефір. Але й тут їх чекала невдача – ніхто не знав, як користуватися складною апаратурою.
До ранку в імператорський квартал прибув генерал Танака, який відразу став умовляти солдат припинити заколот. Тим часом лідери заколоту на конях їздили по Токіо і розкидали листівки проти капітуляції. Коли вони повернулися до палацу, їхні солдати вже склали зброю, і їм не залишалося нічого іншого, крім як у найкращих самурайських традиціях накласти на себе руки.
Того дня імператор таки зачитав текст акту про капітуляцію, і війна юридично закінчилася. Правда, деякі частини продовжували опір, а частина високопосадових офіцерів зволіли застрелитися, але не здатися ворогові. До початку вересня, розуміючи, що війна програна, понад 500 осіб вбили себе. Але загальної картини це не змінило – Японія була знекровлена і хотіла миру за будь-яку ціну.
Історичний корабель
Спочатку акт про капітуляцію хотіли підписати в імператорському палаці, але відмовилися від цієї думки. Японські військові могли б не стерпіти такого приниження і напасти на представників союзників. До того ж у США ще велися суперечки про те, чи варто залишити монархію в цій країні, і тому було вирішено зайвий раз не піднімати це питання. Інші ж офіційні будівлі в Токіо були або зруйновані, або пошкоджені.
Спочатку дату історичного підписання призначили на 1 вересня, щоб дні початку і завершення Другої світової війни збіглися
Представники США зажадали, щоб делегація Японії прибула на борт лінкора Міссурі в Токійську бухту. Спочатку дату історичного підписання призначили на 1 вересня, щоб дні початку і завершення Другої світової війни збіглися. Адже саме 1 вересня 1939 року Німеччина напала на Польщу.
Але потім стало зрозуміло, що ніхто не знає, як провести настільки великий корабель у бухту. Справа в тому, що за роки війни її неодноразово бомбили і на дні лежали остови потоплених кораблів, а частина акваторії взагалі була замінована. При цьому все робилося поспіхом, і мало хто знав, де саме поставили міни.
Увесь день 1 вересня пішов на пошуки лоцмана, здатного дати чітку картину того, що відбувається в бухті. Тільки на світанку 2 вересня кораблю вдалося підійти до берега. На нього ж прибула і делегація японського уряду з текстом акту про капітуляцію.
Від США документ підписав генерал Макартур, від СРСР – генерал Дерев'янко, представник радянського командування при американському штабі. До цього передбачалося, що капітуляцію повинен приймати маршал Олександр Василевський, який командував бойовими діями в Маньчжурії, але в останній момент Москва відмовилася від цієї ідеї.
Історики вважають, що японський театр військових дій був не особливо важливий для СРСР, який уже зосередився на майбутньому протистоянні зі США і тому не бажав надсилати на підписання маршала. Капітуляцію підписали представники ще семи країн, які мали колонії на Тихому океані або вели бойові дії з японцями.
На довгі роки Токіо позбавлявся права мати свою армію і мав перебувати під захистом флоту США. Фактично це була окупація. Втім, холодна війна, що насувалася, зробила американську присутність не такою важкою. У Вашингтоні хотіли отримати сильну і розвинену Японію біля берегів комуністичного Китаю і послабити вплив Москви на цей регіон.
Зараз у Токіо все частіше говорять про те, що настав час відродити військову могутність і навіть отримати ядерну зброю. Мабуть, тоді вже ніхто не зможе примусити Японію до ганебної капітуляції.
***
Цей матеріал опубліковано в №35 журналу Корреспондент від 4 вересня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.