Жителі невизнаного Придністров'я пам'ятають конфлікт з Молдовою початку 1990-х, люблять Росію і мають пластикові гроші.
«На, дивись! Український паспорт, ясно тобі? Український! Треба ще щось показувати?» – грубіянить на кордоні України з невизнаним Придністров'ям жінка років сорока, пише Ольга Замірчук у №49 журналу Корреспондент від 11 грудня 2015 року. Нав'ючена картатими сумками з соліннями, кров'янкою і салом, вона мнеться з ноги на ногу і дивиться повз молоденького прикордонника.
Він стенає плечима і каже: «Не треба починати тут! Все добре. Проходьте».
Жінка у відповідь ще щось бурчить, перекидає через плечі сумки і в буквальному сенсі слова перебігає кордон. За нею на українській митниці серед «прикордонних пішоходів» стоїть і Корреспондент. Ми їдемо в Придністровську Молдавську Республіку (ПМР) – країну, якої немає.
ФСБ не дрімає
«Ваш паспорт, будь ласка», – звертається до нас уже на митниці ПМР чоловік у піксельній формі кадрових російських військових. Нас розділяє скло будки. У нього – бейдж з написом Федеральна служба безпеки й автомат.
«А що, ФСБ вже на і митниці стоїть?» – запитую я, простягаючи паспорт.
"Мета візиту? Коли плануєте залишати Придністров'я і до кого їдете? Назвіть точну адресу», – ігноруючи наше запитання, відповідає ефесбешник.
З того часу як в Україні почалася АТО, а в Придністров'ї пішли дивні чутки, ніби українська армія збирається навіщось захопити ПМР, на кордоні та обох митницях серйозно посилили контроль. Представники ФСБ тут теж з'явилися навесні 2014-го, коли на Донбасі почалася неоголошена війна.
Тих, хто надокучив обом сторонам, – на кшталт жінки, яка нахамила українському прикордоннику – на митницях особливо не оглядають. «Прикордонних пішоходів» теж практично не розпитують – зазвичай пішки кордон проходять тільки місцеві. Вивертають сумки, задають питання і мало не під лупою розглядають документи, як правило, тільки у тих, хто їде на рейсових автобусах.
Після короткого допиту про цілі візиту і місце нашого перебування в невизнаному Придністров'ї, ефесбешник разом з паспортом протягує нам папірець, що нагадує чек.
«Це міграційний листок. Не загубіть. Коли будете повертатися – покажіть його на митниці. Гарного часу в ПМР!» – каже силовик, поправляючи свій бейдж ФСБ.
Найближчий населений пункт до ПМР з боку України – Кучурган. З боку Придністров'я до Одеської області найближче Первомайськ. Там розташована зупинка маршруток, які їдуть в усі великі міста невизнаної республіки – столичний Тирасполь, Рибницю, Дубоссари. А також в Бендери – місто, за яке під час придністровсько-молдовського конфлікту велися найзапекліші бої.
Щоб у Молдові знали
Дорога від Первомайська до Бендер займає не більше години. Невизнане Придністров'я довге, але за загальною площею зовсім крихітне – трохи більше 4 тис. кв. км. Для порівняння: територія Київської області у сім разів більше.
По дорогах, убитих часом, ми проїжджаємо міста і села ПМР – майже всі вони зберегли свої молдовські назви. Однак після конфлікту з Кишиневом на початку 90-х, у невизнаній республіці відбувся серйозний соціальний поділ. Тут практично немає середнього класу: є тільки ті, хто живе більш ніж скромно, і ті, хто колись скористався війною і «підім'яв» під себе місцеві заводи та фабрики.
Фото ЕРА
Хоч Росія і не визнала Придністров'я офіційно, її все одно тут люблять
Між Тирасполем і Бендерами – 10 км дороги. Понад 20 років тому на цій ділянці велися криваві бої. Сторони в першу чергу боролися за саме місто Бендери, яке було тоді великим промисловим центром і важливим транспортним вузлом. Також зіткнення відбувалися за контроль над мостом через Дністер, що веде зі столиці невизнаної ПМР у Бендери.
Поступово наша маршрутка наповнюється народом. Багато людей заходять у селах за Тирасполем. Колись жителі цих селищ об'єднувалися у так звані придністровські партизанські загони, які понесли в період бойових дій початку 90-х найбільші втрати.
Наразі ж мешканці сіл ПМР нікому особливо не потрібні: у маршрутці по дорозі до Бендер вони розмовляють про те, як погода зруйнувала їхні теплиці і тепер не буде овочів на продаж. А ще – про те, як у сім місяців привчають дітей сидіти на горщику, тому що памперси – це захмарна розкіш. І про те, як сусідка Ніна виїхала працювати до Москви, розбагатіла і тепер купує собі помади.
На під'їзді до Бендер стоять кадрові російські військовослужбовці. На них – болотна піксельна форма і начищені до блиску берці. Люди з маршрутки, здається, не помічають їх, а Корреспондент вивертає голову, щоб трохи краще розглянути військових з РФ. Пасажири нас відразу «вираховують».
«Тільки приїжджі можуть так розглядати хлопчаків», – звертається до нас літній чоловік із заднього сидіння. Він поправляє на голові поїджену міллю хутряну шапку і з великою гордістю починає розповідати нам про російський блокпост.
«Бендери – це ж анклав Придністров'я на території Молдови, з іншою частиною республіки місто з'єднує тільки міст через Дністер, – пояснює він. – Тому тут з 92-го підвищений режим безпеки».
За словами пасажира, блокпости російського миротворчого контингенту розташовані на всіх виїздах з Бендер, а зараз ми проїжджаємо найбільший з них.
«Гармата російського бронетранспортера, як бачите, спрямована в бік Кишинева – щоб у Молдові знали, що ми в будь-який момент готові їм дати відсіч», – усміхається старий.
Румунська снайперша
Самі Бендери, треба сказати, досить миле містечко. За атмосферою воно віддалено нагадує невеликі, але затишні українські міста на кшталт Чернігова або Черкас. Люди тут нікуди не поспішають, машин небагато, а ефект суєти створюють хіба що старенькі, а тому галасливі тролейбуси й автобуси.
Околиць у міста практично немає – заїжджаючи в Бендери, майже відразу потрапляєш у вир подій. Тут і зупинки транспорту, і ринок, й одна з головних місцевих визначних пам'яток – меморіал загиблим в придністровсько-молдовському конфлікті 1989-1992 рр.
На гранітних плитах викарбувані імена тих, хто підтримав на початку 90-х від'єднання Тирасполя від Кишинева і загинув у боях за незалежність Придністров'я, так і не визнаного світом. З одного боку меморіалу написано: «Дякуй долі, що ти живий. І низько вклонися за це полеглим». А з іншого боку висічено: «Ви пали в Бендерах. Але ви не забуті! Вас пам'ятають не тільки гранітні плити ... ».
Фото Ольги Замірчук
Придністровські документи за кордоном не визнають, тому місцеві жителі змушені отримувати російські
Місцеві жителі розповідають, що в червні 1992-го, коли в битві за місто буквально за пару днів загинули сотні людей, Бендери контролювалися і молдовськими, і придністровськими силами. Кажуть, що саме з цього міста почалися втручання Росії в конфлікт Тирасполя і Кишинева.
За однією версією, молдовські військові літаки тоді помилково завдали ударів по базах 14-ї російської армії, яка досі стоїть у ПМР. Однак безпосередні учасники тих кривавих подій запевняють, що сили Придністров'я в особі, нібито, простих чоловіків і жінок звернулися до 14-ї армії за допомогою. Тому що розуміли: у Молдови є бронетехніка й авіація, а у сил ПМР немає практично нічого.
У червні 1992-го в Бендерах ішли вуличні бої з бронетранспортерами, танками, гранатометами і стрілецькою зброєю. Більше за інші від зіткнень постраждала вулиця Суворова. Тут у стінах багатьох будинків досі залишилися вибоїни від куль і снарядів. Їх місцева влада домовилася не прибирати – щоб майбутні покоління пам'ятали, чого вартувало придністровцям відбити Бендери.
Найбільші ушкодження залишилися на будинку № 3 на вул. Суворова. Завсідники тутешнього двору кажуть: у 92-му тут у сусідніх під'їздах сиділи представники різних сторін. Найбільш приголомшлива – і, можливо, вигадана – історія вуличних боїв за місто оповідає про те, як повстанців з ПМР відстрілювала румунська снайперша.
«Вона сиділа тут, прямо на даху нашого будинку № 3. До цього часу невідомо, скільки хлопців вбила ця тварюка. Придністровські військові чомусь не відразу змогли вирахувати, де ховається снайперша: вона залягала на даху, а потім, ніби з нізвідки починала палити. Якось один із солдатів побачив снайпершу і намагався дістати її з кулемета. На одній зі стін будинку до цього часу залишилися сліди куль», – розповів Корреспонденту житель Бендер.
Маленькі люди
Більшість людей, яких Корреспондент зустрів у невизнаному Придністров'ї, спілкуватися з пресою, тим більше українською, не бажали. Кажуть, що кілька місяців тому один з українських телеканалів зняв у Тирасполі невтішний сюжет про ПМР – і тепер за всіма, хто коментує що-небудь у ЗМІ, пильно стежить місцева ФСБ.
52-річний житель Тирасполя Василь – єдиний, хто погодився на довгу розмову. Звичайно ж, не фотографуючись і не називаючи прізвище. У 1992 році він із сім'єю виїхав з Придністров'я працювати в Україну – спочатку до Одеси, потім до Києва. З дружиною і сином він 15 років поневірявся по орендованих квартирах і змінних роботах.
Потім сім'я вирішила повернутися в рідні краї: в Тирасполі все-таки вже була своя трикімнатна квартира. Перший час жили на гроші, зароблені в Україні, потім стали шукати роботу.
«З цим у нас завжди були великі труднощі, але зараз стало ще гірше. Якщо у тебе немає родичів або друзів, то можеш вважати, що і роботи теж не буде. Приміром, я, архітектор за освітою, зараз продаю будівельні матеріали», – розповідає Василь.
І без того непросту ситуацію із заробітками посилило і недавнє податкове нововведення.
«Навесні цього року уряд вирішив, що населення заробляє дуже багато грошей, – іронізує Василь. – І просто так, на рівному місці, був прийнятий закон, що бюджет повинен поповнюватися за рахунок народу. Тому тепер у всіх, хто працює на держпідприємствах, забирають 30% зарплати. Кажуть, що коли-небудь ці гроші повернуть, але всі ж розуміють, що цього ніколи не станеться. Причому в дійсності можуть забирати і 50-60% від заробленого».
Придністроські паперові гроші
За словами жителя Тирасполя, непогана зарплата в його місті – 3 тис. придністровських рублів (1 руб. ПМР – це приблизно 2 грн.).
«Після урізання 30% залишається 2,1 тис. руб., віднімемо 900 руб. за комунальні послуги в опалювальний сезон, і у нас залишається 1.200 руб., – наводить розрахунки наш співрозмовник. – Кіло морської риби на ринку коштує 50-69 руб., картопля і морква – по 6-7 руб. за 1 кг, повноцінний обід у кафе – мінімум 100 руб. Загалом, грошей, що залишилися, ледве вистачає на їжу».
А нещодавно в республіці з'явилися пластикові гроші. Вони схожі на жетони з київського метро.
«Влада запевняє, що гроші зроблені для сліпих, і ніхто чомусь не каже, що наші паперові гроші просто нема за що друкувати», – пояснює Василь.
Пластикові гроші схожі на жетони
Придністровець розповідає, що пенсіонери ПМР виживають за рахунок надбавок за ветеранство, завдяки допомозі молодшого покоління або просто розраховують на власне господарство. Останній варіант зустрічається найчастіше – приміром, батьки Василя у свої 80 з гаком років тримають курей і качок, вирощують овочі та зелень на городі та фрукти в саду.
Проблеми в республіці і з медициною – наприклад, сестру Василя два роки «труїли гормонами», поки вона не поїхала лікуватися в Одесу. Зате в ПМР працює програма партнерства з РФ.
«Росія нас досі не визнала, зате виділила кругленьку суму на оновлення комунальних автопарків, ремонт шкіл і лікарень. Тому недивно, що в ПМР бояться «бандерівців» і так сильно хочуть приєднатися до Росії», – пояснює Василь.
Втім, наш співрозмовник запевняє: в республіці є і ті, хто хоче просто спокійно жити, без усяких приєднань.
«Я ось, наприклад, не хочу бути ближче до Москви. Але хто запитує мою думку? У Придністров'ї ми всі – просто маленькі люди», – підсумовує Василь.
***
Цей матеріал опублікований в № 49 журналу Корреспондент від 11 грудня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованими на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.