Бобри стали причиною кількох війн, винищення індіанців і заселення Північної Америки.
Корреспондент розповідає, як насправді виглядало те, за що Леонардо Ді Капріо намагається отримати Оскар, пише Наталя Гузенко у №4 видання від 5 лютого 2016 року.
На початку 1823 року з форту Сент-Луїс вийшла військова експедиція, яка попрямувала вгору по річці Гранд-Рівер до місцевості під назвою Йєллоустон. Головною метою цієї військової партії була розвідка території на землях індіанців у Скелястих горах, а також вполювання цінного хутра.
Одним з траперів (так називали мисливців у Новому Світі, від англійського trap – «пастка») у цій експедиції був Х'ю Гласс. Тоді він найнявся на посаду провідника і навряд чи уявляв, чим обернеться його пригода. Потім був бій з ведмедем, шлях завдовжки 300 км до найближчого форту зі зламаною ногою і наодинці, написання відомих мемуарів і, нарешті, їхня екранізація у 2015 році, яка незабаром може принести довгоочікуваний Оскар Ді Капріо, який зіграв роль Гласса.
Експедиція, що потрапила на великий екран, стала одним із завершальних акордів глобального протистояння, яке в Європі назвали «бобровими війнами». Тоді тисячі солдатів, мисливців і переселенців рухалися на захід, витісняючи індіанців, будуючи форти і факторії тільки з однією метою – отримувати боброві шкури, які стали одним з найбільш затребуваних товарів на європейських ринках. У протистояння були залучені такі сильні держави, як Франція чи Англія, які готові були воювати і посилати через океан ескадри тільки для того, щоб контролювати збут хутра.
Сам шлях на захід можна розділити на кілька етапів. Першим було просування до Аппалачських гір на землі Ірокезької конфедерації племен. У той час головним двигуном були французькі війська, які прагнули отримати повний контроль над хутровим промислом у гирлі річки Святого Лаврентія. Вони постійно укладали союзи з різними індіанськими племенами і намагалися нацькувати їх один на одного.
Тоді ж настав зоряний час ірокезів, які змогли підкорити собі значні території і робили постійні набіги на землі сусідів у надії роздобути бобрів. Оскільки це була єдина валюта, за допомогою якої вони могли торгувати з європейцями.
Другий етап почався в середині XVII століття, коли суперництво перейшло на новий рівень і Семирічна війна 1756-1763 років була перенесена в Америку. Британія билася з Францією за володіння Канадою і контроль над багатими на бобрів землями на півночі континенту. Тоді індіанські племена були втягнуті в цей конфлікт і втратили свої землі – незалежно від того, підтримували вони переможців або переможених.
Нарешті, останній етап, який включав у себе й експедицію Гласса, проходив уже під началом молодої держави США. Його дії розгорталися в Скелястих горах, які також були населені індіанцями і бобрами, а отже, мали величезну цінність.
Власне, цей період триває і зараз. У Канаді і США до цього часу існують невеликі факторії траперів, які займаються тим, що полюють на хутрових звірів і продають їхні шкури на заготівельних пунктах.
Зрозуміло, що цей бізнес давно втратив колишній розмах через великі ферми в Америці і Азії, де бобрів спеціально вирощують на хутро. Але все одно сотні людей на Американському континенті щороку все ще вирушають у ліси, щоб зайнятися тим промислом, який привів їхніх предків у незвідані землі і змусив величезні армії битися одна з одною, а також прирік індіанців на повільне вимирання.
Люди з великого дому
Треба сказати, що протистояння за боброві угіддя почалося ще до прибуття в Північну Америку європейців. Приблизно на початку XVII століття племена алгонкінів змогли вигнати з басейну річки Святого Лаврентія ірокезів і почали розширювати свої володіння.
Ірокези відкочували на південь і захід і зайняли вигідне стратегічне положення у вододілі Аппалачів і поступово відновлювалися від удару. Війна цих племен була спровокована суперечками про приналежність бобрових угідь. Тоді у неї були й інші причини, оскільки потреба в хутрі була не такою великою.
Але коли перші французькі, а потім і англійські кораблі кинули свої якорі біля нових берегів, швидко стало зрозуміло, що прибульці дуже цікавляться хутром і готові платити за них своїми товарами, головним чином зброєю.
Ірокези, які на той час створили свою конфедерацію племен і стали називатися «Люди з великого дому», зрозуміли, що можливість підкорити сусідів відкриється тільки тоді, коли вони отримають достатньо рушниць, куль і пороху. До 1640-х років ірокези майже повністю винищили бобрів на своїх землях і почали нападати на сусідів.
Крім того, конфедерація досягла небувалих успіхів у мотичному землеробстві, тому могла дозволити собі утримувати більше воїнів. А враховуючи, що господарство переважно вели жінки, чоловіки племен зосереджувалися тільки на війні і полюванні.
Поступово ірокези витіснили могікан й алгонкінів на північ і захід, щоб контролювати їхні боброві угіддя. У той час французи вперше налагодили торговельні пости на узбережжі і почали відправляти хутро в Європу.
Цікаво, що іспанці, які відкрили Америку і почали вивозити звідти золото і срібло у величезних кількостях, у підсумку отримали тільки гіперінфляцію й ослаблення свого впливу у світі. А Британія і Франція, які зайняли менш привабливі землі, зосередилися на хутрі й оселедцях, наростивши свій добробут.
Справа в тому, що значна частина бобрів у Європі вже була винищена. Хутро йшло з Росії або Азії, тобто через арабські держави, які постійно воювали з європейцями. А Америка надавала поле для вільного заселення і комерції, особливо з огляду на те, що корінні жителі віддавали хутро за безцінь.
З оселедцем була схожа ситуація. Коли кораблі підійшли до банки Джорджес, виявилося, що там є величезна кількість риби, яку також здебільшого вже винищили біля берегів Європи. А попит на оселедця в католицьких країнах з їхніми частими і суворими постами залишався стабільним. Тому торгові факторії й опорні пункти для рибалок росли на узбережжі як гриби.
До середини XVII століття французькі поселенці зрозуміли, що вже здатні самі почати масштабний промисел бобрів. Але ірокези, які тоді перемогли індіанців оджибе і могікан, не хотіли поступатися своїми угіддями.
Спочатку французи спробували домовитися з противниками дипломатичним шляхом. Але потім вирішили, що вигідніше буде просто почати озброювати їхніх конкурентів.
Через кілька десятиліть війна між індійськими племенами охопила більшу частину північного сходу Америки. Гурони і могікани, яких підтримували французи, постійно намагалися витіснити ірокезів. Останні систематично здійснювали набіги на сусідів і французькі поселення, тим самим налаштовуючи проти себе й офіційний Париж, який у підсумку надіслав до Америки регулярну армію.
Тоді ж ірокезів почала підтримувати і Британія, яка вела чергову європейську війну з Францією і воліла послаблювати свого супротивника всюди, де тільки можливо. Але при цьому британці ще недостатньо зміцнилися в Новому Світі, а тому не могли суттєво впливати на хід подій.
У кінці XVII століття ірокези вичерпали свій наступальний потенціал. Занадто велика територія і кількість племен, які доводилося тримати в підпорядкуванні, постійно послаблювали конфедерацію. Французи і їхні індіанські союзники завдали удару і до 1696 року загнали ірокезів на невелику територію в Огайо. Індіанці були змушені відмовитися від масштабної експансії і піти на мир з європейцями.
У 1701 році в Монреалі був укладений договір, за яким ірокези не могли воювати проти Франції, а видобуток хутра переходив під її контроль. Щоправда, через кілька років падіння цін на хутро сильно підкосило цей бізнес на Великих озерах. Водночас на арену вийшла Британія, яка хотіла отримати собі ці багаті на бобрів землі, оскільки знала, що незабаром ціни знову підуть вгору.
Час звіробоїв
Наступне загострення боротьби за боброві землі припало на середину XVIII століття. Тоді в Європі розгорілася Семирічна війна, яка поставила по різні боки Англію і Францію. Тоді ж почали підвищуватися і ціни на хутро у Старому Світі. Справа в тому, що населення там поступово зростало разом з добробутом середнього європейського бюргера, і тому їм потрібно було більше хутра для повсякденного одягу.
Однак більша частина бобрів на території до Аппалачів уже була винищена, тому потрібно було йти далі, щоб забезпечити зростання попиту. Для цього треба було не тільки контролювати прибережні землі, а й мати факторії всередині країни.
Найбільш перспективною територією була Канада, оскільки там зберігалися незаймані ліси. І Франція досить халатно ставилася до охорони цих земель, хоча там і проживало понад 60 тисяч її підданих.
Крім того, Англія могла спертися на сили ополчення, які на той час були сформовані у 13 колоніях. Під час цієї війни обидві сторони активно використовували індіанців, а також європейських поселенців, які жили на прикордонних територіях.
Тоді-то і склалася особлива культура траперства на передових землях, які офіційно могли належати британській або французькій коронам, але при цьому не контролювалися ніким. Ці люди жили переважно з продажу хутра, а також з премій за вовчі вуха або скальпи, якщо йшла війна.
Часто вони збиралися в групи по 30 осіб у факторіях і виходили звідти в далекі походи на кілька місяців. З провізії у них було борошно або галети, сіль і приправи. Решту вони здобували полюванням.
Зрозуміло, що така робота була дуже небезпечною. По-перше, індіанці любили полювати за скальпами прибульців. По-друге, на непроханих гостей нападали дикі звірі. Та й сама природа з її погодними примхами і суворими умовами не бажала просто так віддавати свої багатства. Пізніше трапери стали основними дійовими персонажами в серії романів Фенімора Купера, де оспівувався їхній внесок в освоєння континенту.
Ці люди і стали рушійною силою у війні з Францією, поряд з плантаторами з Вірджинії або Філадельфії. Париж тоді перебував на порозі революції, тому не так багато уваги приділяв справам за океаном.
Перекинувши через Атлантику лише вісім тисяч солдатів, Британія мобілізувала ополчення і змогла завоювати кілька важливих фортів. А потім в битві при Квебеку розгромила французів і за мирним договором 1763 року одержала у володіння всю Канаду.
Саме тоді Британія розгорнула широкомасштабний наступ на північ і захід цієї країни. Сотні траперів щороку йшли все далі, змушуючи індіанців переселятися майже в тундру. Якщо ж корінні жителі вирішувалися дати відсіч, то в справу йшли регулярні війська, які швидко придушували повстання і виселяли місцеве населення в резервації. Бобровий промисел став ще більш масштабним.
А через кілька років капітани і полковники з американської армії, яких британці навчили воювати проти Франції, самі розбили «червоних мундирів» і проголосили створення незалежних Сполучених Штатів Америки.
Сучасні мисливці
До XIX сторіччя територія США розсунулася до Скелястих гір. І виявилося, що бобри, яких майже повністю знищили в Канаді, водяться і тут. Молода держава мало потребу в грошах, тому у Вашингтоні вирішили знову направляти численні експедиції в гори за хутром.
Зрозуміло, що більша частина траперів гинула в походах. Так, у 1817 році зі 117 мисливців, які вийшли в гори, тільки 21 повернувся живим. Але потік охочих не слабшав: до початку золотої лихоманки в 1848 році полювання на бобрів була основною рушійною силою з освоєння Колорадо і кількох інших штатів.
Ця сама причина призвела до війн з місцевими індіанцям, які вже не мали ілюзій щодо блідолицих і відразу вбивали всіх мисливців за бобрами. Саме для цього промислу була побудована система фортів, які стали форпостами для просування через гори і подальшого заселення Каліфорнії.
Згодом у США і Європі почали будувати ферми з розведення бобрів, і тому попит на цінне хутро пішов вниз. Щоправда, у ХХ столітті на території США і Канади залишалися окремі факторії, які викуповували у мисливців бобрів. Навіть зараз у Канаді є близько 20 таких заготівельних пунктів, які можуть купити шкури за високою ціною.
Попит на боброве хутро вже не настільки високий, як у минулому, але, тим не менш, досить стабільний. Відповідно до загального перепису населення у 2006 році, у Канаді більше трьох тисяч осіб займаються тим, що полюють на бобрів і здають хутро. Звичайно, відстріл узгоджується з природоохоронними органами, які видають на це ліцензії.
Крім того, певна частина індіанців, які живуть у резерваціях, також займаються цим промислом – як робили їхні предки ще до того, як європейці прибули до берегів річки Святого Лаврентія.
***
Цей матеріал опублікований в №4 журналу Корреспондент від 5 лютого 2016 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованими на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.