Головна
 

НГ: Політика Києва як бізнес-модель

5 березня 2007, 10:49
0
38

Нова політична система України, правила якої ще не є визначеними, ставить цілий ряд питань, відповіді на які далеко не очевидні, пише генеральний директор Міжнародного інституту політичної експертизи Євгеній Мінченко в статті, опублікованій російською Независимой газетой.

Ключова інтрига політичного процесу в Україні - перехід до парламентсько-президентської республіки. Парламентська коаліція в складі Партії регіонів, соціалістів і комуністів бореться  за повноваження з президентом. При цьому усе обертається навколо закону про Кабінет міністрів. Президентське вето на цей закон було переборено завдяки голосам Блоку Юлії Тимошенко (БЮТ), в обмін голосів депутатів, від коаліції за закон про опозицію в першому читанні.

Президент намагається підсилити дублюючі структури уряду - Секретаріат президента і Раду національної безпеки і оборони України (РНБОУ). Цікаво, що РНБОУ очолює представник групи "Індустріальний союз Донбасу" (ІСД)Виталий Гайдук.Також з ІСД пов’язують двох заступників глави Секретаріату президента - Арсенія Яценюка і Олександра Чалого.

Базовими структурними елементами української політики є політико-економічні клани. Велика частина з них має регіональне походження, однак єдині колись кланові структури в процесі розвитку, конфліктів і взаємодії з іншими групами почали розпадатися. Причому чим раніше той або інший клан досягав могутності, тим швидше відбувалася диференціація.

Наприклад , всесильний у перші роки президентства Леоніда Кучми "дніпропетровський клан" почав розвалюватися під час прем’єрства Павла Лазаренко, який нині відбуває термін у США. Від групи Лазаренко відділилась група Тимошенко-Турчинова. Також дніпропетровське походження мають "трубна група" зятя Кучми Віктора Пинчука, група "Приват" Коломойського-Боголюбова, група "ТАС" Сергія Тигипка (у минулому один з менеджерів "Привату"), група Деркачів.

Так званий київський, або динамівський, клан (Віктор Медведчук, брати Суркіси), політичним лицем якого була Соціал-демократична партія України (об’єднана) - СДПУ(о), пройшов шлях від напівопозиційної політичної сили до статусу однієї з партій влади. При цьому з середовища СДПУ(о) вийшов цілий ряд опозиційних "режиму Кучми" політиків (Богдан Губський, Петро Порошенко, Олександр Зінченко).

Цей факт, так само як і частота переходів представників бізнесу з однієї партії в іншу, демонструє, що насправді партії в Україні практично ніхто з представників еліт не розглядав як ідеологічні утворення, а винятково як політтехнологічні бізнеси-проекти. Ці партійні бізнеси-проекти існували доти, доки знаходилися спонсори, і йшли в небуття після їх відходу (приклади - "Трудова Україна", "Команда озимого покоління", партія залізничників "Відродження" і т.д.). Переважна більшість українських політиків досить прохолодно ставиться до політичних принципів. Наприклад, Петро Порошенко - кум Віктора Ющенка, почав свою кар’єру в СДПУ(о), потім був одним із засновників "Партії регіонів" і входив у її керівні органи. Потім створив свою партію "Солідарність", після чого ввійшов у "Нашу Укараїну". Тепер його називають як одного з спонсорів проекту "Народна самооборона" колишнього міністра внутрішніх справ Юрія Луценка.

Трохи пізніше на політичну сцену вийшов донецький клан, однак ціною підтримки з його боку президента Кучми на виборах у Верховну Раду 2002 р. стало призначення на посаду прем’єр-міністра донецького губернатора Віктора Януковича. І це демонструє, що значимість тієї або іншої регіональної еліти визначалася не стільки її економічною силою, скільки можливістю керувати електоральною поведінкою мас.

"Донецькі", у свою чергу, також розпалися на декілька груп. Основою клану є група "СКМ" ("Систем кепітал менеджмент") Рината Ахметова, однак навколо неї об’єдналися більш дрібні групи - брати Клюєві, "стародонецькі ", група "Енерго", "Стірол" і т.д. Особняком тримається група ІСД (Сергій Тарута, Віталій Гайдук), а також керівник ММК ім. Ілліча Володимир Бойко.

У період Кучми влада являла собою федерацію різних політико-економічних кланів, які одержували на відкуп окремі регіони або відомства (наприклад, Нацбанк, який дістався групі Гетьмана, до якої належав Віктор Ющенко).

Віктор Ющенко

У політико-економічної еліти України кілька варіантів подальшого розвитку країни. Варіант перший - глобалістичний, який припускає "розчинення в Заході". Серед ідеологів цього напрямку - президент Віктор Ющенко і ряд членів його команди (Юрій Єхануров,Роман Безсмертний, Роман Зварич, Давид Жванія і т.д.).

Фактичною метою цього проекту є ослаблення економічної бази опозиції (олігархічних імперій). Тому для Ющенка такий важливий прихід у країну іноземного капіталу, який політично менш амбіційний, ніж вітчизняний бізнес. Природним зовнішньополітичним курсом для Ющенка є вступ у НАТО і ЄС. Для представників цієї групи характерне ототожнення європейської і євроатлантичної інтеграції. Критерієм успішності вважається "міжнародне визнання", яке  виражається в прискореному вступі в міжнародні організації. При цьому найчастіше змагання з "старшим братом" - Росією - на швидкість йде на шкоду економічній ефективності, як, наприклад , у ситуації з вступом у СОТ.

Не маючи можливості пред’явити серйозні успіхи в економіці, команда Ющенка претендує на роль морального лідера "нових демократій".

Зараз основною економічною опорою Ющенка є група ІСД (Сергій Тарута і Віталій Гайдук). При цьому президент України відсунув "дорогих друзів" Петра Порошенко, Миколу Мартиненко (глава комітету Верховної Ради України з питань ТЕК), Давида Жванію, які раніше виступали в ролі основних бізнесів-партнерів. У політиці Віктор Ющенко спирається на цілий спектр націонал-демократичних організацій. Але в нього дуже серйозні проблеми всередині "Нашої України": значна частина цієї партії починає переорієнтуватися на Юлію Тимошенко. Ці процеси прискоряться після укладання угоди з Тимошенко про координацію дій у парламенті.

Юлія Тимошенко

У політичній практиці "залізної леді" України представлений інший варіант розвитку країни - популістський авторитаризм. Юлія Володимирівна - найбільший постмодерністський політик України, здатний забезпечувати населенню безперервне шоу. Ідеал Тимошенко - держава, і вона на чолі як головний розво олігарх. Її коник - ручне управління економікою. Для ринку жахливо виглядає безсистемність і непередбачуваність екс-прем’єра України. Разом з тим можна припустити, що Тимошенко і її бізнес-політичною командою рухають дві цілі: перша - відтворення інфраструктури для ведення великомасштабного бізнесу, без чого накопичені раніше капітали залишаються лише "скарбом" з мінімальними рентними доходами, і друга - повномасштабна влада, яка дозволяє реалізувати амбіції. Прем’єрство як амбіція виглядає цілком логічно, тому що тільки керівництво всією економікою дозволяє займатися інфраструктурою великого капіталу, підбором і перерозподілом потрібних запланованих активів, забезпеченням політичних умов для подальшого політичного росту.

Для Тимошенко характерна система "економічного фаворитизму", коли як фаворит виступає то одна, то інша бізнес-група. Бізнес сприймається як дійна корова для реалізації популістських ініціатив. В зовнішній політиці - це багатовекторність, дипломатія, гра на протиріччях. Але при цьому Юлія Тимошенко - єдиний український політик, який психологічно готовий до міжнародної ізоляції, автаркії. Так що полюси її політики - від гіпертрофованого Кучми до поміркованого варіанта Олександра Лукашенка.

Існує гіпотеза, що в Тимошенко залишилася значна частина капіталу Павла Лазаренко, її колишнього бізнес-партнера. Різні експерти оцінюють особистий статок  Тимошенко в сотні мільйонів доларів і навіть називають суми 1-2 млрд. дол,. однак документальних доказів цього поки немає.

Тимошенко хоче повернутися на газовий ринок. Для неї це як перша любов: колись вона дуже щільно працювала з "Ітерою", будучи керівником Єдиних енергетичних систем України, а потім віце-прем’єром з ТЕК. Крім того, у неї є інтереси в сільськогосподарському бізнесі. Вибудовується агропромисловий холдинг під її чоловіка.

Віктор Янукович і "донецькі"

Антиподом стратегії Тимошенко є олігархічний варіант розвитку. Носіями цієї ідеології є представники великого експортно-орієнтованого бізнесу, такі як глава холдингу "СКМ" Ринат Ахметов, Віктор Пинчук і компанія "Інтерпайп", Володимир Бойко - глава металургійного заводу-гіганта ім. Ілліча, група "помаранчевих" олігархів у "Нашій Україні", і т.д. Першочергове завдання , з погляду великого бізнесу: забезпечення безпеки бізнесу від "накатів" силового апарата держави. Програма-максимум: політика підтримки "національних чемпіонів" - великих корпорацій як локомотивів розвитку країни.

Найбільш успішною в політичному плані з представників великого бізнесу виявилася група Рината Ахметова, яка стала ядром Партії регіонів. Стратегія Ахметова і значної частини "донецьких" припускає створення системи державного протекціонізму великому бізнесові під гаслом "Що добре для "СКМ" - добре для України". При цьому "донецькій групі" властива тяга до монополізації, як у бізнесі, так і в політиці. У ході виборів у Верховну раду в 2006 р. це відобразилося в "витоптуванні" "Партією регіонів" електоральної галявини Південно-Сходу.

Варто зазначити, що для бізнесу Ахметова і його компаньйонів, які мають серйозні активи за межами країни, характерна висока залежність від визнання на Заході, особливо в США, від західних фінансових інститутів. Так що в зовнішній політиці стратегія цієї групи припускає продовження кучмівської "багатовекторності" з деяким ухилом в бік Заходу, незважаючи на декларацією "Регіонами" проросійськості.

Лідером антикризової коаліції, у яку ввійшли "Партія регіонів", соціалісти і комуністи, є Віктор Янукович. Якщо аналізувати кадровий склад кабінету міністрів нинішнього прем’єра України, то там чимало представників сходу країни, але немає переваги представників якоїсь однієї бізнесу-групи. Пост міністра навколишнього середовища займає Василь Джарта, людина з оточення Рината Ахметова. Останній також одержав контроль над "Укрзалізницею" (Залізниці України), вугільними шахтами, які  знаходяться в державній власності. Зараз він претендує на приватизацію Укртелекому.

Але при цьому в уряді представлена група братів Клюєвих (старший брат Андрій віце-прем’єр ПЕК). Це відносно нова група, досить амбіційна і агресивна. Потім "нові донецькі" - керівник секретаріату прем’єр-міністра Сергій Левочкін і глава Держкомтеле радіо Едуард Прутик. Ця команда персонально орієнтована на Януковича. Є в Кабінеті міністрів і "стародонецькі " - в особі Миколи Азарова і Володимира Рибака. А також ряд професіоналів, які перейшли в спадщину від попереднього уряду Януковича. Серед них Юрій Бойко - міністр палива і енергетики, якого взяли не за приналежність до якогось клану, а за професійні якості і наявність гарних контактів з едитами Росії з країнами Центральної Азії, у першу чергу Туркменією.

Ще одна важлива публічна фігура - спікер Верховної Ради Олександр Мороз. У нього в оточенні декілька великих бізнес-груп. Серед них виділяється Володимир Бойко, який, володіючи Маріупольским металургійним комбінатом ім.Ілліча , входить у десятку найбагатших і найвпливовіших людей України. Соціалісти делегували своїх представників у міністерство транспорту і зв’язку, МВС і держмайно. Цікаво, що українська компартія не стала висувати своїх кандидатів у міністри, і за її квотою в уряді опинилися представники бізнесу.

Представленість в уряді Януковича ранніх бізнесів-груп і секторів економіки дає можливість Україні піти по новому шляху інноваційно-транзитному. Ця стратегія припускає використання вигідного транзитного положення України і активну гру на зовнішніх ринках. Відмінність олігархічного шляху - акцент на підтримку не окремих компаній, а конкурентноздатних кластерів економіки, політика державних інвестицій в освітню сферу і інноваційні розробки. Ідеологи цієї стратегії - у першу чергу проектні менеджери, які мають досвід роботи в приватному бізнесі і у державних структурах (міністр палива і енергетики Юрій Бойко, лідер партії "Віче", відомий юрист Інна Богословська). Проте, прихильників цього варіанту можна знайти і у списках Партії регіонів, і в рядах Соціалістичної партії.

Інноваційно -транзитний сценарій припускає включення в міжнародний поділ праці з максимальним використанням промислового потенціалу, вихід на енергетичні ринки на вигідних для України умовах. Україні пропонується стати мостом між Росією, Центральною Азією і Європою. Природно, що успішна реалізація такої стратегії має на увазі нейтральний статус України, часткову інтернаціоналізацію корпоративних активів і залучення до великих транснаціональних компаній з гарним реноме як європейського, так і російського походження.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Loading...

Корреспондент.net в соцмережах