Усяка Росія в своєму історичному розвитку досягає точки, коли їй стає цікава тільки Україна. А Україна, здається, сьогодні живе і бореться вже і для того, щоб ми засоромилися злиднів і безглуздостей нашої політичної псевдожізні.
Нині я знову чую похмурі голоси, що нагадують, скільки крові й сліз приносять революції, будь-які революції, - пише Станіслав Бєлковський в російському Московском комсомольце.
Як ці кляті революції ввергають свої країни в хаос. Як вони пожирають своїх дітей, а найпаче - отців. І якби революції, як понеділки, взяти й скасувати... Навіщо вони, питається, і кому взагалі потрібні?!
Мені видається, тут ми маємо справу з не зовсім правильною постановкою ключового питання.
Як казала моя шкільна вчителька біології Таїсія Максимівна Нікольська, «наукове, дарвінівське питання - чи не "навіщо, для якої мети", а "чому, з якої причини"?». Сьогодні я не можу назвати себе послідовним дарвіністом, особливо з урахуванням зростаючого (з віком) тяжіння до креаціонізму, тобто точки зору, що все живе створив Господь Бог, причому в найкоротші терміни. Але в тому, що стосується аналізу революцій, я б із Таїсією Максимівною погодився.
Відомий сучасний мислитель Нассим Талеб (американець ліванського походження), що прославився книгами Чорний лебідь і Антикрихкість, правильно зауважив: проблема Ізраїлю не в тому, що звалився лояльний йому єгипетський режим Хосні Мубарака, а в тому, що премудрі євреї не змогли вірно оцінити ймовірність такого падіння і тому не підготувалися.
Те ж стосується і сьогоднішньої України. Можна скільки завгодно розмірковувати, що насильство породжує насильство, і вихід ситуації з-під контролю не вигідний нікому, взагалі нікому. І це правда. Але важливіше зрозуміти, чому сталося те, що зараз відбувається, і чому воно мало трапитися.
Віктор Федорович не оперує геополітичними категоріями. Він, мені здається, не знає значення слова «геополітика», бо не відчиняв словник на букву «г», щоб не поначитуватися зайвого.
Нині точиться багато розмов про якийсь геополітичний конфлікт, в який вплутався президент України Віктор Янукович. Мовляв, він вирішив кинути Європу і піти під заступництво путінської Росії. Ось тут, власне, і почався скандал. Напевно, підживлюваний тими країнами і силами, які такий геополітичний вибір Януковича не поділяють.
А як на мене, все це пусте. Віктор Федорович не оперує геополітичними категоріями. Він, мені здається, не знає значення слова «геополітика», бо не відчиняв словник на букву «г», щоб не поначитати зайвого.
А щоб зрозуміти, як і чим спонукувана людина і лідер, який спровокував нинішню політичну кризу в Києві, - все той же Янукович, - треба згадати, звідки цей лідер пішов, де, як і коли він навчився думати. І приймати рішення.
Віктор Федорович - людина непростої долі. Його мати померла, коли йому було всього два роки. Вже (або, якщо завгодно, ще) в 17 років Янукович вперше був засуджений на 3 роки позбавлення волі - за участь у грабежі в складі якогось злочинного угруповання Півнівка. У 20 років, у 1970-му, сів повторно, тепер на 2 роки - за побої. Згодом судимості з нього зняли, причому за клопотанням двічі Героя Радянського Союзу, льотчика-космонавта Георгія Берегового. Майбутнього президента України і космонавта пов'язувало рідне місто Януковича - Єнакієве, де Береговий провів частину дитинства-юності.
Але хоч би як виглядала формальна сторона справи, всі ці драматичні перипетії не могли не залишити виразного сліду в душі В.Ф. Можливо, саме рання в'язниця породила в ньому глибинний, нутряний страх, який і сьогодні, багато в чому, рухає ним при прийнятті важливих і найважливіших рішень.
Після кримінальної молодості Янукович взявся за розум і порівняно швидко зробив солідну кар'єру. У 1997-му він стає губернатором Донецької області, одного з головних промислових і одночасно криміналізованих регіонів України. За відгуками більшості свідків та українських експертів, на цій посаді він добре проявив себе як модератор регіональної еліти. Щоправда, це занадто розумно сказано, а якщо простіше - В.Ф. був "розводящим" між різними кланами і групами впливу, що ділили Донецьку область, які в той час навчалися воювати і домовлятися без допомоги вогнепальної зброї.
Можливо, саме рання в'язниця породила в Януковичі глибинний, нутряний страх, який і сьогодні, багато в чому, рухає ним при прийнятті важливих і найважливіших рішень
У 2002-му він стає прем'єр-міністром з прицілом на президентську посаду. Є багато версій, чому Леонід Кучма зробив ставку саме на Януковича. Одна з них свідчить, що призначення В.Ф. мало зірвати намічений тоді альянс між «донецькими» (зокрема, в особі олігарха Ріната Ахметова) і ніби - опозиційним кандидатом у президенти Віктором Ющенком. Інша - анітрохи не суперечить першій, - все одно В.Ф. ніхто всерйоз не сприймав. Він покликаний був стати не повноцінним, а церемоніальним президентом у парламентській республіці з прем'єр-міністром Кучмою.
Стратеги Банкової вулиці (де знаходиться в Києві адміністрація президента), мабуть, вирішили, що для виконання ролі номінального правителя людина з двома судимостями підійде ідеально. І з тих пір багато, насамперед - власні соратники традиційно схильні були вважати Януковича дурнішим, бездарнішим і слабкішим, ніж він є насправді.
Після Помаранчевої революції 2004 року його майже зовсім списали в утиль. Звідки він повстав, щоб привести Партію регіонів до перемоги на парламентських виборах у 2006-му. Але й тоді близькі партнери В.Ф. побігли домовлятися з «помаранчевими», щоб створити коаліційний уряд без Януковича-прем'єра. У результаті вони отримали-таки саме Януковича-прем'єра. Тільки протримався він недовго - до грудня 2007-го. І потім, у 2009-му, йому запропонували 10-річний пакт про розділ країни і влади з Юлією Тимошенко. Пакт передбачав, що В.Ф. стає... правильно, номінальним президентом без повноважень. А «помаранчева принцеса» - звичайно, повноцінним прем'єр-міністром з реальною владою. Янукович до останнього робив вигляд, що пропозицію приймає. Але у вирішальний день-момент сходив до церкви і вийшов звідти просвітлений: угоди не буде, я піду на загальнонародні вибори і стану президентом по-справжньому.
Так і сталося. У 2010-му. А українські еліти недооцінили, який запас ненависті до себе вони створили в Януковичі за всі минулі роки. І як він повинен був відігратися, як яскраво показати, що це він буде розпоряджатися долями всіх - не навпаки!
Три з половиною роки В.Ф. тестував Україну: чи зможе він правити по-царськи, в режимі «що хочу - те й роблю»
Три з половиною роки В.Ф. тестував Україну: чи зможе він правити по-царськи, в режимі «що хочу - те й роблю». Продовжив базування російського Чорноморського флоту на 25 років - зійшло з рук. Посадив Юлію Тимошенко - катастрофи не сталося. У 2012-му сформував новий уряд, майже цілком складається з прямих ставлеників його сім'ї, - почув у відповідь лише глухе бурчання, без наслідків.
Але торік він вплутався у справу, яка виявилася йому не до снаги. У судомних пошуках грошей для порятунку предбанкротного українського бюджету (а яким ще може бути бюджет, якщо уряд працює в інтересах однієї-єдиної родини?) Він почав лавіювати між Росією та Євросоюзом, намагаючись розвести і кинути, якщо називати речі своїми іменами, обидві сторони. Не будемо забувати: у тому середовищі, де В.Ф. формувався з молодих нігтів, кинути і розвести фраєра - це не погано, а солодко й почесно.
Коли старенька Європа відмовилася озолотити Україну, Янукович зірвав підписання угоди про Асоціацію з ЄС і кинувся умаслювати Володимира Путіна. Аргумент його був простий, як все тюремне: якщо я негайно не отримаю великий кредит і знижку на газ, моя влада впаде, а це сильно зіпсує Кремлю і особисто ВВП передолімпійський настрій.
Московські гроші і знижку він отримав. Але будучи зовсім не геополітиком і взагалі не стратегом, не врахував одного: є заповітні області буття, в які не можна вступати брудними чобітьми. Провернувши аферу з обіцяною і не підписаною Угодою про Асоціацію з ЄС, В.Ф. замірявся на головну національну парадигму своєї країни: Україна - не Росія. Бо якщо Україна не йде до Європи, нехай навіть повільно й майже віртуально, її самостійне національно-державне існування втрачає сенс. Просто відмирає її життєве завдання.
І ще - Янукович переоцінив терпіння свого народу. Зробивши типову помилку індуктивіста: якщо дощ йшов вчора і позавчора, він піде і завтра. Так з'явився і багатосоттисячний Євромайдан, і радикальний, з кров'ю, протест вулиці Грушевського.
Він хоче просто тягнути гуму в розрахунку, що серце само собою заспокоїться, і крива кудись виведе
Зараз страх не дає В.Ф. рухатися ні вперед, ні назад. Ні розчавити повсталий народ танками, ні піти на реальні поступки опозиції. Він хоче просто тягнути гуму в розрахунку, що серце само собою заспокоїться, і крива кудись виведе. Але стратегічно він вже програв.
Фарш неможливо провернути назад. У політиці можна грати проти кого й чого завгодно, але не проти історії. Питання сьогодні лише в тому, як і на яких умовах Віктор Янукович у цю історію піде.
Я пишу цей текст о шостій ранку. Не тому, що зовсім не спиться, а тому, що завжди треба стежити за свіжими новинами з Києва. Великих новин із Москви я не чекаю.
Така ось історія.
***
У рубриці Огляд преси статті із закордонних ЗМІ про Україну публікуються без купюр і змін. Редакція не несе відповідальності за зміст даних матеріалів.