Фото: АР
Путін грає на руку українським націоналістам
Справжня боротьба розгортається в соціальних мережах і в засобах масової інформації.
Зараз у Криму розгортається найдивніша війна, яку я бачила за свої 30 років. Командувач ВМС України Денис Березовський фактично дав клятву на вірність Росії, а юридично - «народу Криму» - цьому невизначеному утворенню, яке представляє його проросійський лідер Сергій Аксьонов, пише видання The New Republic.
Аксьонова не визнає уряд у Києві, проте визнають жителі Криму. Таким чином, юридично зараз існує два Чорноморських флоти - український і російський, які зараз все більше схожі на відроджену версію старого радянського флоту.
У цих обставинах виконувачу обов'язків міністра закордонних справ України (чиє ім'я ви скоро забудете, оскільки завтра ним стане хтось інший) нічого не залишається, окрім як оголосити про можливість «демілітаризації всього чорноморського регіону». Але все це здається реальністю лише в інтернеті.
Тим часом, держсекретар США Джон Керрі назвав події в Криму «безпрецедентним актом» агресії, що взагалі-то сміховинно, враховуючи те, держсекретарем якої країни він є. Канцлер Німеччини Ангела Меркель по-жіночому намагається сподобатися всім, а президент США Барак Обама взагалі утримується від проголошення зрозумілих фраз, обмежуючись загальними словами. Його приклад наслідують і інші західні політики, від яких хотілося б почути щось інше, крім банального «ми глибоко стурбовані». Рада Безпеки ООН засідала двічі, але не видала світові нічого, за винятком тупого бюрократичного жаргону. А західні керівники найрізкіші свої заяви зберугають для Твіттера. Досить дивно, що вони не роблять це на анонімних форумах.
А в суботу Росія, представлена її більш ніж сумнівним президентом Путіним і верхньою палатою парламенту, показала світові, що вона готова негайно направити свої війська до Криму для «захисту населення». Насправді Росія просто узаконила той факт, що двома днями раніше озброєні люди у військовій формі без розпізнавальних знаків почали розгулювати по Криму. Імовірно, це були російські військовослужбовці. Єдиний пам'ятний момент з приводу цих непізнаних громадян в камуфляжі полягає в тому, що місцева молодь та сім'ї з маленькими дітьми радісно фотографувалися разом з ними. Ось так поводиться місцеве населення: відверто не так, як чинять люди під час "кривавої окупації".
Ніхто не змушував їх виходити на вулиці з російськими прапорами. Як ніхто не змушував протестувальників «Євромайдану» виступати проти російської мови і проти «російського худоби зі сходу» замість того, щоб боротися за євроінтеграцію.
Водночас напіввизнана офіційна влада в Києві не пропонує ніяких реальних кроків обмежуючись усе тим же «глибоким занепокоєнням». Щоправда, їй вистачило присутності духу, щоб накласти вето на останній закон про мову, який міг позбавити російську мову офіційного статусу в тих регіонах, де його носії (а це більше половини України) становлять понад 10 відсотків населення. Прийняття цього закону відразу після перемоги «Євромайдану», а точніше, скасування колишнього закону про мову стала тією обставиною, яка додала легітимності дивним діям Росії в Криму.
Справжня боротьба розгортається в соціальних мережах і в засобах масової інформації. Кожен вважає своїм обов'язком висловити свою «унікальну думку» з цих питань, яка набула геополітичного характеру. Російська опозиція розкололася на тих, хто за втручання Росії в Україну, і на тих, хто проти. Члени організації «Правий сектор», що отримала перемогу на Майдані, не приховують того, що є спадкоємцями Української повстанської армії, яка під час Другої світової війни боролася на стороні Осі. Вони пообіцяли розправитися з росіянами і закликали на допомогу Доку Умарова. Хто такий Доку Умаров? Він очолює чеченське ісламістський терористичний рух. Глава Чеченської Республіки Рамзан Кадиров, цей добре відомий «миротворець» і «борець за права російськомовного населення», відповів на погрози «Правого сектора» власними погрозами.
По обидві сторони російсько-українського кордону ходять чутки про призов до армії, і всі до хрипоти сперечаються про те, кому насправді належить Крим, і на чию користь більшовики провели адміністративні кордони. Родичі припинили розмовляти одне з одним. Всі пішли воювати на першу «гарячу» російсько-українську війну в Твіттері та Facebook. Я називаю це першою «гарячою» війною, тому що «холодна» війна почалася відразу після появи на пострадянському просторі інтернету. Для мешканців інтернету немає сьогодні важливіше питання, ніж як правильно говорити і писати: «на Україні» (це таке регіональний вираз) або «в Україні» (в цьому виразі більше геополітичної незалежності). Є й інші протиріччя і суперечки: чи є український самостійною мовою, чи це діалект; хто протягом тисячолітньої спільної історії кого зраджував, і як часто; чи був Київ «матір'ю міст руських». Адже які тільки диспути не виникають в одній загальній родині.
Але на реальній війні на сьогодні загинуло нуль людей (а на «мирному» Майдані - більше ста). І є надія, що рахунок втрат на цій цифрі зупиниться. Проте в історії людства вже була одна «фальшива війна», як називають дії Німеччини на Західному фронті з 3 вересня 1939-го по 10 травня 1940 року. І чим далі розвиваються події, тим більше у мене виникає «глибоких стурбованостей» з приводу цієї «фальшивої війни» 2.0. Путіна з якоїсь причини порівнюють з Гітлером, хоча це найбільша помилка всіх тих, хто бореться проти російської мови і проти Росії. Якщо наводити історичні аналогії, то Путін, звичайно ж, ближче до Сталіна. Багатьом сталіністам, що живуть у Росії, таке порівняння підлестить. Інші жахнуться. Можливо, Росію чекають великі геополітичні перемоги, але вони навряд чи принесуть щастя її громадянам.
Путін і всі російські «яструби» вже стали найуспішнішими творцями українського націоналізму за всю двадцятирічну історію незалежності України. Ніщо так не збуджує кабінетних фанатів Української повстанської армії часів Другої світової війни, як останні заяви численних кремлівських пропагандистів про те, що немає ніякої української мови, і що саме існування України є помилкою. Війна ще не почалася, а Росія вже несе втрати на економічному і політичному фронтах. У Європі 21-го століття немає місця класичній війні з пострілами і вибухами. Але є місце для політичної ізоляції, для нищівних поразок у ЗМІ і для великих витрат на піар після того, як інвестиційний клімат змерзне до мінусових температур.
У рубриці Огляд преси статті із закордонних ЗМІ про Україну публікуються без купюр і змін. Редакція не несе відповідальності за зміст даних матеріалів.