Цього місяця виповнюється 50 років з дати публікації повісті Олександра Солженіцина Один день Івана Денисовича. Коротка, простою мовою написана історія в’язня, який намагається вижити у ГУЛАГу, вважається нині однією з найважливіших книг ХХ століття.
Все ще темно було, хоча небо зі сходу зеленіло й світлішало. І тонким, злим потягувало зі сходу вітром. Гірше немає за цю хвилину – йти вранці на розвід. У темряві, у мороз, із черевом голодним, на день цілий. Язик віднімається.
У листопаді 1962 року одна повість сколихнула Радянський Союз.
Олександр Солженіцин описав день із життя таборового в’язня, Івана Денисовича Шухова.
Цей персонаж був вигаданим. Але таких як він – громадян, котрі потрапили під каток сталінських репресій, – в країні були мільйони. Сам Солженіцин теж пройшов табори.
Правда про репресії замовчувалась – через цензуру і страх, але твір Солженіцина зміг вийти друком. І країна безповоротно змінилася.
"Ми жили в абсолютній інформаційній ізоляції, а він почав відкривати нам очі", – згадує письменник і журналіст Віталій Коротич.
Життя таборів було темою, "до якої не можна було звертатися навіть в думках, – каже він. – Я читав і перечитував повість і думав тільки про те, який він хоробрий. В нашій історії було багато письменників, але не було нікого настільки хороброго".
Один день Івана Денисовича з’явився менше ніж за десять років після смерті Сталіна. Дозвіл на публікацію дав Микита Хрущов, який хотів використати повість у боротьбі зі сталінським культом особи. Але один твір викликав вал інших.
"Після солженіцинської публікації зупинити це було неможливо, – згадує Коротич. – Негайно з’явилася маса підпільних творів. Багато людей, які відсиділи своє в тюрмах, почали писати спогади.
Тоді ще не було принтерів та комп’ютерів. Друкували самвидав на цигарковому папері – тільки так можна було зробити багато копій за раз. Радянський Союз знищила інформація і тільки інформація. А почалось усе з Одного дня Солженіцина".
У справі записано, що Шухов сів за зраду батьківщини. І свідчення він дав, що справді-таки, здався в полон, бо хотів зрадити батьківщину, а повернувся з полону за завданням німецької розвідки. Яке ж це було завдання - ані Шухов не зміг придумати, ані слідчий. Так і лишили - просто завдання.
У контррозвідці били Шухова сильно. І розрахунок був у нього простий: не підпишеш - бушлат тобі дерев’яний, підпишеш - хоч поживеш іще трохи.
Ортодоксальні комуністи спробували загнати джина назад у пляшку. Микиту Хрущова усунули, десталінізацію згорнули, а Солженіцина в 1974 році заарештували й вислали з країни.
Та Радянський Союз це не врятувало. Після того, як він розпався, злочини Сталіна було розкрито в повному масштабі.
Анатолій Мордашов показує мені 13 масових захоронень на околиці Москви. Могили тягнуться на цілий кілометр.
Те, що відбувалося тут, на Бутовському полігоні в 30-х, більше ніж півстоліття трималося в таємниці.
Між серпнем 1937 р. і жовтнем 1938 р. НКВС стратило тут 20 760 людей. Тим, хто жили неподалік, казали, що це просто стрільби.
Тут розстрілювали радянських працівників і селян, спортсменів і науковців, службовців та інженерів. Їх оголошували ворогами народу. І такі полігони у сталінські часи були по всій країні.
Мордашов каже, що тепер, коли Росія знає правду, вона повинна завжди пам’ятати про ці події.
Але Росія вже почала їх забувати.
Я відвідав одну із московських шкіл, щоб поспілкуватися з 16-річними учнями. Сталіна вони ще не проходили. Один день Івана Денисовича входить до шкільної програми, але лише троє з усього класу читали цей твір. Отже, що їм відомо про Сталіна?
"Не знаю, подобається мені він чи ні – я просто мало про нього знаю", – каже один учень.
"За Сталіна люди знали, що зможуть закінчити інститут і знайти роботу, що зможуть прожити – вважає інший. – А тепер люди навіть у цьому не впевнені, не знають, буде у них робота чи ні".
Третій учень каже: "Я вірю, що Сталін реально хотів зробити з СРСР сильну і впливову країну. Він був великою постаттю. Але якоюсь темною".
Під час цієї розмови у мене з’явилося відчуття, що ми обговорюємо особу з віддаленого минулого – когось на кшталт Олівера Кромвеля чи Івана Грозного. Але ж Сталін помер менше ніж 60 років тому.
Згідно із нещодавнім дослідженням, 48% росіян вважають, що Сталін відіграв в історії їхньої країни позитивну роль. І лише 22% переконані, що негативну.
Вдова Солженіцина, Наталя Дмитрівна, звинувачує в тому, що країна відвернулася від минулого, лідерів сучасної Росії, зокрема Михайла Горбачова та Бориса Єльцина.
"Вони не провели десталінізації, – каже вона. – На державному рівні ніхто і ніколи так і не назвав комуністів злочинцями, а Сталіна – тираном, який пішов війною на власний народ. А тепер для слів надто пізно".
"Уся Східна Європа спробувала покінчити з комунізмом після розпаду СРСР: Польща, Німеччина, всі, – каже Коротич. – Але не ми. Росії потрібен був свій аналог Нюрнберзького процесу. А його не було. І поки ми не почнемо обговорювати проблему комунізму на тому рівні, який 50 років тому встановив Солженіцин, ми й далі будемо жити у цій напіврадянській країні, яка хоче бути частиною цивілізованого людства, але боїться власної історії".
Джерело: ВВС Україна