Сорок років тому Європу будували ті, хто воював на Західному фронті Другої світової. Сьогодні ж посилюється роль тих, хто переніс тяготи фронту Східного, а по тому – 40 років комуністичної влади.
Сорок років тому Європу будували ті, хто воював на Західному фронті Другої світової. Сьогодні ж посилюється роль тих, хто переніс тяготи фронту Східного, а по тому – 40 років комуністичної влади.
Щороку 1 листопада на польську столицю опускається моторошна тиша. Варшава порожніє. Це День всіх святих, або День мертвих. У сутінках всі вирушають на цвинтар.
З настанням темряви кладовища вкриваються килимами з оранжевих і червоних вогнів – це свічки, що миготять у вологому осінньому повітрі.
На Військовому цвинтарі Повонзки поховано багато тих, хто боровся і вмер за свою країну від початку XIX століття, зокрема загиблі під час Варшавського повстання і Другої світової війни.
Ніде більше в Європі мертві не промовляють так красномовно; ніде більше мертві так не присутні в сьогоденні.
Коли 10 колишніх комуністичних країн Східної Європи подали заявки на вступ до ЄС, Британія підтримала їх однією із перших.
Консервативні прем’єр-міністри Маргарет Тетчер та Джон Мейджор вважали, що розширення Європи допоможе зупинити поглиблення її інтеграції: пригальмує зростання політичного впливу Брюсселя та розмивання суверенітету окремих держав.
Усе обернулось інакше.
"Пані Тетчер вірила, що люди, які вирвались із радянської імперії – з Варшавського пакту, не захочуть знову повертатися під сильну центральну владу, цього разу вже Брюсселя, – каже лорд Керр, колишній посол Британії у ЄС. – Тож їй здавалося, що після приходу східних європейців Євросоюз буде радше конфедеративним, ніж федеративним; що це буде Європа, яка складатиметься з вільних незалежних національних держав. Так думала пані Тетчер. І помилилася. Чим більшим ставав союз, тим глибше він мусив інтегруватися".
Євросоюз як визвольник
Брюссель і близько не нагадував поляками Москву, а Єврокомісія – радянське політбюро.
"Для нас [приєднання до Євросоюзу] стало вирішальним інституційним підтвердженням того, що ми – європейська країна", – каже міністр іноземних справ Польщі Радослав Сікорський.
"Це статус, якого нас проти нашої волі позбавили дві тоталітарні сили: Радянський Союз і нацистська Німеччина. Для нас Друга світова війна, в якомусь сенсі, закінчилася лише в 1989 році, коли у нас відбулися перші вільні вибори, і остаточно – коли ми вступили до НАТО та ЄС".
Для поляків Європейський Союз – який багато хто в Британії вважає недемократичним, бюрократичним і неповоротким – став визвольною силою, дав їм змогу увійти до сім’ї захищених та демократичних націй. Вперше за кілька минулих століть Польща почувається в Європі вільно й безпечно.
Вроцлав, місто у Західній Польщі, – уособлення цієї новознайденої європейської ідентичності. В це молоде й енергійне місто увірвався потік німецьких інвестицій, особливо у сектор інформаційних технологій.
На стінах вроцлавського будинку проступають німецькі написи з тих часів, коли місто називалося Бреслау і належало Німеччині
Але і у Вроцлаві, як і скрізь у Польщі, історія виринає на кожному кроці. У центрі міста є будинок, який колись був магазином. З-під шару старої фарби на його облізлих стінах проступають старі написи, зроблені ще німецькою мовою.
До 1945 року Вроцлав не був польським містом. Він належав німцям і називався Бреслау. Після війни близько 500 000 мешканців було переселено звідси до Німеччини, територія якої сильно зменшилася.
Будинки цих людей зайняли півмільйона поляків, яких своєю чергою переселили до Вроцлава з територій, що відійшли Радянському Союзу.
Саме тут лежить новий центр тяжіння Європи. В наші дні він зсунувся на схід. Хоча починали європейський проект ті, хто воював на Західному фронті.
Це була чисто західноєвропейська ініціатива, яка трималася на осі Париж-Бонн.
"Сьогодні коли польські урядовці хочуть з’ясувати щось про Європу … вони їдуть не до Парижа, а до Берліна, – каже Йоахим Біттерліх, колишній радник Гельмута Коля з питань зовнішньої політики. – Для німців це нелегка ситуація, бо після подій 1989–1990 років їм довелося згадати те, про що вони давно вже забули – відповідальність і лідерство".
Відвідайте Вроцлав і ви одразу відчуєте: нині Європу формують ті, хто вижив на значно брутальнішому Східному фронті (включно із німцями), а потім 40 років терпів радянську тиранію.
Радослав Сікорський у 1980-х провів кілька років у вигнанні в Британії, і навіть учився у Оксфорді майже в той самий час, що і Девід Кемерон. Він доброзичливий, дуже приємний англофіл, і щоранку прокидається під програму "Today" на BBC Radio 4.
Пан Сікорський має стійкі правоцентристські погляди і порозумівся би з британськими консерваторами майже в усьому – крім питання об’єднаної Європи.
Тут на нього впливає історія, крізь нього – промовляють голоси минулих поколінь.
Доля Центральної Європи
А до голосу пана Сікорського дедалі частіше прислухаються у Європі.
Рік тому він відвідав Берлін, де виголосив промову, у якій закликав Німеччину стати лідером Об’єднаної Європи і активно просував ідею більш дисциплінованого – і, так, більш централізованого – Євросоюзу; централізованого не для того, щоб підірвати суверенітет окремих держав, а для того, щоб створити потужніші гарантії для свободи в Європі.
"Корінь [сучасної кризи] у Єврозоні лежить у тому, що прийняті угоди не впроваджувались у життя; що правила порушувалися, хоча дотримання їх залежало тільки від доброї волі держав-учасниць – включно з найбільшими, звісно, – каже пан Сікорський. – Тож для того щоб ЄС працював, треба прийняти суворіші правила".
Суворіші правила – це не те, чого чекала Британія від своїх нових партнерів на Сході.
Бо у Британії була інша історія. Британія чи не єдина в Європі не знала принижень військової поразки та іноземної окупації.
Вона вступала до Європейського співтовариства не для того, щоб зберегти свою демократію чи захиститися від старих ворогів.
Але в Центральній Європі вірять у те, що європейська інтеграція допомогла їхнім націям вирватися з обіймів жахливого минулого. Німці та поляки у це вірять.
У обох країнах історія – невидимий гість за кожним конференційним столом; в обох країнах голосами живих промовляють мертві минулих конфліктів.
Я зустрівся із дипломатом на пенсії на ім’я Дітріх фон Киав. Його життя відбиває мінливу долю його країни й Центральної Європи в цілому.
Він виріс у Східній Німеччині. Його батько, офіцер вермахту, був убитий у Польщі в 1939 році. Коли Дітріху було 10 років, його родина втекла, рятуючись від Червоної армії.
Він пам’ятає тодішній страх, приниження від поразки, співвітчизників, які помирали в канавах.
"Ви питаєте, що значить Євросоюз для такої людини, як я? У 1920 році мій батько – він був тоді 17-річним – воював у Фінляндії, захищав фінів від червоних. А я як дипломат вів переговори про вступ Фінляндії до ЄС.
Мій батько був убитий десь у Польщі. У 1945 році землі, на яких стояв наш маєток, перейшли до Польщі. А після подій 1989 року я поїхав до Варшави вести переговори про повернення Польщі в Європу".
Загалом, мешканці Центральної Європи відчувають, що вони не просто вступили до Євросоюзу, а втілили у життя свою долю – продовжили процеси, які перервала війна. Цей погляд повторюють навіть молоді.
У Вроцлаві я познайомився з 26-річним Матеушем Корацьким. Він любить кожну вулицю свого гарного старого міста, кожну його цеглину і кожен карбований камінь, і має екскурсійний бізнес.
"Я належу до першого покоління поляків, яке не повинне боротися за свободу, – каже він. – Це те, що нам дав Європейський Союз. І цього разу ми не хочемо все зіпсувати".
Алан Літтл
Кореспондент BBC News
Джерело ВВС Україна