Не дивлячись на сьогоднішній карантин у зв’язку з коронавірусом, та нинішнє дистанційні викладання дисциплін для учнів, не слід забувати про невпинне наближення чергового навчального року.
Залишається сподіватись, що пандемія піде на спад, а отже – навчальний процес повернеться до свого звичного формату і ритму. Однак, на сьогодні, як і багато років поспіль, залишається відкритим і актуальним питанням: за якими освітніми програмами здобуватимуть освіту українські учні?
Зокрема, чи зможуть заклади загальної середньої освіти обирати для впровадження нетипові освітні програми, зокрема "Розвивальне навчання", "Росток", "На крилах успіху", "Інтелект України", за якими ще в минулому навчальному році працювали сотні шкіл в Україні.Спробуймо розібратися детальніше.
Українське законодавство формально гарантує автономію закладів загальної середньої освіти у питаннях вільного вибору будь-якої освітньої програми. А от чи створені реальні можливості щодо їх упровадження? Як показує сьогодення – практично ні.
Доплата за "безкоштовну" освіту
Тут, принагідно, варто навести приклад української початкової школи. Для неї сьогодні існує 10 освітніх програм: дві з них — типові, затверджені Колегією Міністерства освіти і науки України, і 8 — нетипових, що мають необхідні дозволи на застосування від Державної служби якості освіти, як це визначено законодавством. Однак, на офіційному сайті Міносвіти оприлюднені лише типові освітні програми. Чи не є це виявом дискримінації по відношенню до нетипових програм?
Водночас, маємо ситуацію, коли Міністерство освіти і науки України "де-факто" визнало нетипові освітні програми – платними. Власне, такий висновок напрошується після ознайомлення із листом виконувачки обов’язків міністра освіти Любомири Мандзій, датованим 4 квітня 2020 року. У документі так звані "платні" освітні програми, а відтак, очевидно, варто розуміти, що це усі освітні програми, крім тих, які фінансуються державою, включено до переліку прикладів дискримінації в освітній сфері за майновою ознакою.
Варто зазначити, що автори листа чітко не роз’яснили, які програми належать до платних. Не зустрічаються такі пояснення і в українському законодавстві. Немає його і в інших нормативних документах, спрямованих на регулювання освітнього процесу. Тож визначати, яка програма "платна", тобто дискримінаційна, очевидно, мають керівники закладів загальної середньої освіти, педагоги, батьки?...
Упродовж останніх двох років 8 нетипових освітніх програм активно використовуються в українських школах. До речі, вони ні копійки не сплачують за їх використання, оскільки розробники ніколи не ставили подібної умови. Єдине, за що доводиться платити батькам або благодійним фондам – за додаткові навчальні матеріали, зокрема, зошити на друкованій основі, довідники, атласи, аудіо- та відеоматеріали, матеріали для проведення природничих дослідів.
І тут логічним є запитання: а чому за це доводиться платити? Адже нетипові освітні програми визнані державою. Відповідь очевидна. Тільки тому, що держава фінансує винятково видання шкільних підручників, що розроблені під затверджені та визнані нею ж типові програми. Підручники, звісно, вагома частина. Але ж усе інше (зошити на друкованій основі, атласи, контурні карти, посібники для вчителів тощо) друкується на комерційних засадах. А відтак доводиться шукати кошти….
Тож, на сьогодні навіть визнані типовими програми можна лише умовно назвати безкоштовними. Враховуючи це, чи справедливо розглядати нетипові освітні програми, як дискримінаційні за майновою ознакою?
Від декларування до втілення
Ймовірно, включаючи до переліку прикладів дискримінації нетипові освітні програми, переслідується прихована мета: дискредитувати програми, створені недержавними інституціями. Задля чого? Аби убезпечитися від додаткових державних витрат на освіту. Зрозуміло, що фінансувати видавництво навчальних комплектів лише за двома освітніми програмами економніше, аніж забезпечити друк матеріалів за десятком таких програм. Але як же бути з реалізацією права вибору батьків і педагогів освітньої програми, законодавчо закріпленому в Законі України "Про освіту"?
Тому, насамперед, посадовцям слід відмовитись від таврування на кшталт "платна" освітня програма. Адже, як ми уже зазначали, навіть програми, які сьогодні мають державне фінансування, безкоштовними можна назвати лише умовно. Більш того, навішування ярликів може дискредитувати саму виконувачку обов’язків міністра освіти Любомиру Мадзій, яка ставить власний підпис під подібними листами.
По-друге, питанням, яке потребує негайного врегулювання, є усунення штучних обмежень в освітній сфері щодо реалізації права на вільний вибір освітньої програми. Перший логічний крок у цьому напрямку – перестати ділити програми на нетипові й типові, безкоштовні чи платні.
Другим кроком має стати готовність МОН вже у 2022 році передати закладам загальної середньої освіти субвенції на закупівлю навчально-методичних комплектів під обрану ними освітню програму за умови, якщо вона затверджена на державному рівні . Це не тільки дозволить педагогам і батькам самостійно обирати освітню програму, а й унеможливить навіть найменші підозри в підігруванні посадовцями Міносвіти тим чи іншим видавництвам, які залучені до освоєння державних коштів.
Втім, чи налаштовані у Міносвіти відмовитися від монополії у питанні друку навчальних матеріалів до освітніх програм – покаже час. Так само, як і готовність до сприйняття альтернативи, новаторства та права на якісний освітній процес.
Автор: Василина Хайруліна, кандидат педагогічних наук, член-кореспондент Академії педагогічних наук України, директор Українського колежу імені В. О.Сухомлинського з 1988-го по 2016 рік.