Головна
 

Рух пішов. Як змінився Київ за два роки

Корреспондент.net, 26 травня 2016, 07:22
0
1799
Рух пішов. Як змінився Київ за два роки
Фото: АР
За останні два роки у житті Києва почалися зміни

Напередодні Дня Києва Корреспондент вирішив вивчити на прикладі столиці, як змінилося за останні два роки життя нашої країни.

Євромайдан, війна на Донбасі, економічна криза. За останні два роки ми, здається, прожили ціле життя. І дуже змінилися, пишуть Євгенія Супричова та Владислав Лазарев у №19 журналу Корреспондент від 20 травня 2016 року.

Чи під силу нам зараз усвідомити всі зміни, що відбулися з нами? Звичайно, ні. Для цього потрібні роки. Але побачити деякі зміни все-таки можна. Наприклад, уважно придивившись до життя столиці. Адже, в ній, немов у дзеркалі, відбивається все, що відбувається в країні.

Бессарабка: Євромайдан зламав традиції

Захмарні ціни, політичний бомонд, дамочки в хутрі, які дегустують біля прилавків «генеральське сало» ...

«Особливий рецепт! У нас завжди тільки перша свіжість», –продавці на Бесарабці послужливі, але не підлабузнюються. Вони торгують тут династіями. Знають собі ціну і мають підхід до «особливої» публіки.

«Ваш син уже прилетів з Англії? Ось його улюблена запіканка – побалуєте домашнім!»

Цей образ головного ринку країни знайомий усім жителям України. Але останнім часом він зазнав змін: Євромайдан ламає традиції.

Дамочок у хутрі тепер не видно. Поблизу ринку паркує велосипеди різношерста столична молодь. Минає ряди з товарами і гальмує поблизу розташованих по периметру ринку точок вуличного фастфуду.

Меню тут незвичайне: в одній подають еклери з раками, в інший виноградні равлики з різними соусами. Трохи далі – кухня для веганів. Куди ж зникли представники «сонячного Азербайджану» з шаурмою? Їх потіснили колишні топ-менеджери великих компаній. Навіть більше, білі комірці самі стоять за прилавком.

«Цікаво, так? Мої знайомі між собою мене обговорюють: «Чим вона тепер займається? Та на базарі стоїть!» –сміється одна зі співвласниць точки фастфуду БУТЕРBROD SUMASBROD Світлана Левіт. Видно, жінка звикла грати в першій лізі: манери, хватка, манікюр. Але таким легіонерам зараз доводиться нелегко: компанії урізують бюджет, йде скорочення штатів.

«Таке вже було у 2008 році. Тоді люди поїхали в Таїланд, на Гоа. Просто щоб перечекати, –підключається до розмови подруга Світлани і партнер по бізнесу Аліса Шкуро. –І цього разу спрацював умовний рефлекс: знову криза – знову на Таїланд».

Фото Дмитра Ніконорова
Біля Бесарабки останнім часом відкрилося кілька креативних точок вуличної їжі 

Напруживши мізки, зрозуміли, що цього разу там треба або оформляти ПМЖ з урахуванням економічних перспектив України, або повертатися і щось вирішувати. Горбатитися на меншу зарплату і за двох – не варіант. Вирішили відкривати свою справу. І несподівано потрапили у струмінь: у Києві низка кулінарних стартапів. Це, як не дивно, затребуване. Так, люди збідніли. Вони більше не гуляють по ресторанах. Але вони все ще можуть дозволити собі віддушину у вигляді «чогось особливого». Крафтового шоколад, натуральний березовий сік – люди в чергах штовхаються.

«Ми були одними з перших, хто відкрив свою точку на Бессарабці. Зайшов випадково, озирнувся і подумав – нічого собі! Бессарабка – самий центр, божевільна оренда. Виявилося, все просто: за мою точку 4 тис., й адміністрація з розпростертими обіймами, – згадує власник точки фастфуду Раки&еклери Едуард Жамокачян. – Слідом за нами стали з'являтися інші: зараз вже черги, на одне місце п'ять охочих – і всі з авторською кухнею».

- Невже так просто? Як щодо поборів міліції, санепідемстанції ...

- Так їх усіх розігнали, – широко усміхається Жамокачян. – Зараз відкрити бізнес легко. І якщо це «правильний» бізнес – тоді все виходить.

Така ось трансформація дауншифтингу. Мовляв, криза – саме час зайнятися мрією. Можливо, це вистрілить і принесе гроші, можливо – ні. Але в будь-якому випадку це допомагає коротати дні до кращих часів. Тим більше що у київських дауншифтерів з'явилася колективна мрія: збираються зробити з Бессарабки щось на зразок ринку La Boqueria в Барселоні. Туди люди ходять не стільки за покупками, скільки на дегустацію авторської вуличної їжі. Інша справа, що корінні мешканці Бессарабки про таке й не чули. Та й в цілому перебувають в шоці від того, що відбувається. Спочатку сприймали вегетаріанців за сектантів: всі в косичках, дохлі якісь за фермерськими мірками.

«Дохлі не дохлі, але вони рятують ринок. Ще рік тому адміністрація планувала його закривати. Наші покупці поїхали – весь Печерськ стоїть порожній. У нас теж відразу 40% місць спорожніло. Що робити? Ясно, керівництво буде раде будь-яким новачкам, – міркує Валентина на рибному лотку. – Ну а ми ... Як вам сказати. Дурницю цю в рот не беремо. Хоча Миколайович начебто пробував потайки. Так? Ходив до них? – жартома погрожує кулаком сусідові. – Але в цілому без війни: вони нас не чіпають – ми їх намагаємося не зачіпати».

Так, креативна публіка і торговці існують в одному місці, але не перетинаються. Банально не знаходять точок дотику. Так, поки балакали з молочниками, підійшла парочка з боку веганської їжі.

- А у вас сир є знежирений?

- Нежирний? Спробуйте, – стрепенулися торговці.

- Тут нуль відсотків? – цікавляться покупці прискіпливо.

- Як нуль?

- Ну а скільки?

- 10-12%, – з викликом дивиться на них молода торговка. Тримає марку. А якщо кому не до смаку «нормальна їжа» – вирушайте в супермаркет. Парочка приблизно все так і зрозуміла – швидко ретирувалися.

Водночас на іншому кінці ринку народ жує еклери. Місця фактично немає, представники креативного бомонду сперлися на м'ясні ряди. А там м'ясники вирішили хильнути по одній під кінець робочого дня. Потім ще по одній – пішов балаган: колоритний суржик, гучний сміх. Любителі еклерів поглядають з цікавістю. М'ясники теж кидають цікаві погляди. Вивчають, придивляються. Вони вже бачили, що з ринком зробила революція, але от щодо еволюції ... «Тут давай, Михайловичу, ще по одній!»

Коворкінг: переплюнемо Цукерберга

Острівець «сталінського ампіру» – Виставка досягнень народного господарства. Здається, в нашу епоху тотальної декомунізації все це безнадійно застаріло. Справжні патріоти повинні відчувати в таких місцях гострий дискомфорт, як колись комуністи в церквах. Але що зробили комуністи? Вони перетворили храми на музеї атеїзму. І єврооптимісти пішли тією ж доріжкою – вони облаштували свою базу саме на ВДНГ. Орендували павільйон, сховали під гіпсокартон «кукурудзу – царицю полів». Вийшов інтелектуальний космодром із запуску нових проектів.

«Ми просто подумали: досить говорити про те, яким ми хочемо бачити Київ. Ми самі здатні змінювати своє місто. Є такий міжнародний майданчик, називається Indiegogo. Там можна описати свою ідею і будь-хто може підтримати її фінансово. Так ми назбирали $ 10 тис. і зробили ось цей хаб», – каже координатор Kyiv Smart City Hub Мирослава Громова.

Ремонт закінчили буквально вчора. У приміщенні ще пахне свіжою фарбою, ідеї творців  хабу теж ще як слід не висохли. В цілому задумка така: після того як іноземці скинулися на стартовий капітал, повинні підключитися «громадяни хабу». Той, хто здав на проект $ 100, отримує «прописку» і право голосу під час прийняття рішень (зараз на ВДНГ вже 60 громадян).

Фото Дмитра Ніконорова
В одному з павільйонів колишньої ВДНГ створили Kyiv Smart City Hub

Головне завдання: знайти волонтерів, які могли б розробити необхідні проекти, потім підключити бізнесменів. І нарешті переконати владу прийняти цю допомогу. Будівництво мостів, зрозуміло, не потягнуть. Але чому не створити для цих рідних чиновників електронний документообіг, заразом і людям користь – не доведеться бігати по різних управліннях за м'ятими довідками. На перший погляд, утопія, але в хабі вже оселилися перші резиденти. Так звані Агенти змін. На чолі дизайнер Ігор Скляревський. Лисий, у лівому вусі невелика сережка, трохи застуджений. Волонтерський стаж – три роки.

«Коли я побачив, яку навігацію в місті зробили до Євро-2012, зрозумів, що так далі не можна. Спеціально дізнавався, хто розробив. Виявляється, у нас є цілий НДІ Дизайну та ергономіки. Це якесь геронтологічне товариство, звичайно. Тоді спробував якось вийти на владу, запропонувати їм свої послуги. У 2013-му не пробився. У 2014-му стало простіше. З Київпастрансом ми не спрацювалися, а ось з метрополітеном непогано, – каже Скляревський. – Ми на волонтерських засадах розробляли для них карту у вагонах метро (вона була і раніше, але нечитабельна, а тут саме настав час «додруковувати наклад» – у Скляревського з'явилася можливість реалізувати ідею).

На розробку карти у команди дизайнерів пішло сім місяців. Вони робили тестові карти, вивчали відгуки, потім переробляли. Відправляли проекти на рецензію найкращим дизайнерам світу. У підсумку винесли вердикт – вийшло. Але в цілому навігації в метро не вийшло, до того ж, на думку Скляревського, від початку. Взялися переробляти.

- У нас команда з шести осіб, всі ми до останнього часу працювали в міжнародних компаніях і робили міські проекти ночами. Виходить дуже довго. У підсумку вирішили зробити проект своїм основним місцем роботи, звільнилися з компаній. Фінансування? Всі зацікавлені люди можуть фінансувати наш проект. За останні п'ять місяців нам перерахували 90 тис. грн.

- Чимало ...

- Серйозно? Це половина моєї місячної зарплати, коли я працював у міжнародній компанії. А нас шість осіб, і кожен отримує, скажімо так, більше за прожитковий мінімум.

Кажуть, талановиті люди трохи не від світу цього, але не до такої ж міри. І головне, період загострення припав точно на розпал економічної кризи.

- Та я знаю. Але переді мною постав вибір – або знову їхати в Сан-Франциско, і тоді тут залишається європейська Уганда, або звільнятися і міняти цю країну.

- Але як ви збираєтеся існувати? Чи сподіваєтеся на фінансування проектів від влади?

- Від влади грошей не беремо принципово. Ви ж знаєте, як у нас проходять тендери – це непрозоро, завжди звинувачення «взяли – розпиляли», а у мене все-таки є репутація. Плюс якщо ти працюєш під керівництвом якогось чиновника, він думає, що просто може диктувати тобі рішення. А нам потрібна незалежність. Тому будемо і надалі дарувати владі свої проекти. У всьому світі такі розробки коштують місцевому бюджету мільйони, але у нас особлива країна. Поки що план такий: спробуємо фінансувати себе самі, шукати комерційні замовлення, гранти.

Дружини дали дизайнерам на всі ці експерименти рівно рік. Або у них вийде вийти на колишній фінансовий рівень, або будуть ночувати в метро в обнімку зі своїми схемами. Такі справи. У нашій країні бути волонтером – теж випробування. Але одні готові ризикнути, інші вже створили «космодром». Все, що потрібно від команди Кличка, – не опиратися. Щоправда, існує ризик розбалувати, стануть приймати подарунки як належне.

Андріївський: душа болить і серце стогне

Торговці на Андріївському знають наперед: влада змінюється, отже, почнуть ділити історичні пам'ятники. Остання революція не стала винятком. Припустимо, поруч з галереєю Творчiсть раніше був цілком колоритний пустир, а тепер особняк в чотири поверхи. Обнесений парканом – не пройти, зате з труби майорить український прапор. Стало бути, з «патріотичних міркувань» вибудували.

«Що цікаво, звів депутат мого району. Виходить, кому скаржитися на свавілля? Йому ж, – завідуюча галереєю Валентина Михайлівна неспішно піднімається з-за столу. – Бачите, які тріщини у мене пішли по стінах. А йому хоч би що. Хотів галерею взагалі знести – йому парковка потрібна на цьому місці. Так я набралася нахабства – подзвонила своєму старому клієнтові з прокуратури. Кажу, замовте за нас слівце. Він замовив, поки що не чіпають».

До розмови дослухається відвідувачка галереї.

- Вибачте, – каже. – А приймаєте роботи на реалізацію?

- Та ви що! – відмахується Валентина Михайлівна. – Ви бачите, у мене не оновлювався асортимент з 2013 року. Нічого не беруть! І головне, вже не пишуть. У художників творча криза, – багатозначний кивок у мій бік. – Уже не знають, що б таке зобразити. А раніше які часи були ...

«Золотим» часом на Андріївському вважаються часи Кучми. Тоді народ розумівся на мистецтві. На алеї, де базуються художники, мало не щовечора була пиятика. Так уже заведено: продав роботу – пропив гонорар. Пригощали колег, випадкових перехожих.

«Дивишся, котиться вниз по узвозу товариш. Ну відразу зрозуміло – продав. Тепер ніхто не котиться. Чи є там взагалі хто?» – висовується в вузькі двері Валентина Михайлівна.

«Там» говорять про те саме – раніше хоч підстраховка була у вигляді чиновників середньої руки, ті охоче задаровували начальство картинами. Але ця мода пішла. Та й взагалі на Андріївському давно вже не згадувалися «перші особи».

«Ці» купують тільки те, що їм консультанти радять, – розливає по маленькій один з художників. – Те, що в тренді, вони ж самі нічого не вибирають. Бояться, знаєш, цього, – міщанський смак, що там на Андріївському можна знайти ... А хто шукав для душі, тепер без грошей. Хоча, може, на День Києва піде?»

Художники вичікувально втупилися в порожнечу, дослухаючись до інтуїції. Хороших новин не надійшло, а тому – не цокаючись ... І все ж Андріївський готується до Дня міста на свій манер. Звісна річ, очікується великий ярмарок – торговці з'їжджаються з усіх областей.

«Пам'ятаєш, як тут і намети розбивали, і просто «найманці» ночували – тримали місця за двадцятку, – до торговців підійшов чоловік у кімнатних капцях, очевидно, житель сусідніх будинків (благо товкучки немає, розмова тече спокійно). – Вони ж завжди у мене товар залишали. І цього разу приїдуть. Кажуть, що на перехресті стануть – там їм Благоустрій уже місце продав. Але я ось що думаю: це ж начебто твоє місце на ярмарках?»

Торговець антикваром моментально скинув дрімоту – звичайно, це його місце. Завжди так було! Що означає, Благоустрій заочно продав місця? Та плювати, стане – і все. Але ж і приїжджі теж стануть – у них оплачено ...

«Виходить, конфлікт між вами, – переминається з ноги на ногу чоловік у капцях. – Може, міліцію підключити?»

«Так немає більше міліції. Приїде поліція, а що вони розуміють у наших справах? Скажуть, розбирайтеся самі. Таке враження, що спеціально стравлюють», – торговець антикваріатом явно роздратований. Видає значну тираду з приводу місцевої влади. Мовляв, сволота, як ніби не знають, як на Андріївському йдуть справи. Ніби й не знають, що місце – «це єдине, що має ціну, єдине, що вічно».

Влада змінюється, але за місце треба триматися. Його непросто отримати – необхідно почекати, підкупити, обдурити. Розкинути мережу інтриг – на це часом ідуть роки. І ось зараз, чому вони стоять тут у дощ? Адже зрозуміло – виручки не буде. Але важливо позначити свою присутність, щоб ніхто з «шакалів» навіть думати не смів. Тому кожен показово бадьориться: так нічого – продаю по інтернету, нормально йдуть справи.

Але справи стоять – і це позначається на загальних настроях. Немає вже того благодушного гумору, що випромінювали ситі торговці, пішла звична атмосфера легкості. Письменники часто називають Андріївський душею міста. Стогне душа, стискається, бігає по закутках, булгаківських місцях і творчих майстернях у пошуках бальзаму.

Транспорт: «ми старий світ зруйнуємо ...»

Київ – це не тільки культові місця. Це і просто робота, і громадський транспорт. Адже там теж відбуваються чудові речі. Їдеш собі додому на тролейбусі 25-го маршруту Петрівка – Виноградар. У тролейбусі натовп, всі дихають у спину. Біля самих дверей розташувалася «вольниця» - видно, громадяни три години як на волі і саме час відсвяткувати. В одній руці коробка із суші, у другій – пластиковий стакан з пивом. Сьорбаючи, сперечаються з кондуктором. Мовляв, які гроші, батьку? Ви взагалі що з цією країною зробили? Хлопці оформили, так би мовити, довірчий сліпий траст – і що вони тепер бачать? Сідали «при купонах», вийшли – та сама тяганина.

«Чи заперечуєш?» – беруть за грудки кондуктора.

Той категорично згоден, намагається не провокувати. По суті ситуація не новина, новина – реакція киян. Менталітет такий, що зазвичай просто абстрагуються – підтискають губи, влаштовують обструкцію. Але Майдан, схоже, вніс свої корективи.

«Чуєш, руки прибери. А якщо твоє пиво когось обіллє, я тебе просто вб'ю на місці», – несподівано видає вже немолодий чоловік, піднімаючись із сидіння.

Слово за слово. Назріває мордобій.

«Зупинка ... Швидше б зупинка ...» – психуєш про себе. Бійка в громадському транспорті – це означає, що будь-кому «прилетить». І ось нарешті «двері відчиняються». Моментально вилітаєш, а слідом за тобою очікувано вилітають коробки суші, потім пиво і самі «винуватці торжества». Розляглися на асфальті, але швидко отямилися – пішли на штурм тролейбуса, висмикнули мужика. Тягнуть на асфальт. Народ видивляється – «наступна зупинка ...». Раптом прокинулися:

- Та зачекай! Відчини! Його ж убивають! – б'ються об скло пасажири.

Водій різко гальмує – з усіх дверей на зупинку висипається «підмога».

«Та зачекай ти – він за нас!» – помітно шепелявлячи, кричить один з «борців за справедливість». Але в цьому звалищі вже не розбереш. І ось несподівано, здавалося б, пересічний громадянин на зупинці дістає пістолет – стріляє в повітря. Німа пауза – травматичний або бойовий? Можливі обидва варіанти. Сам громадянин начебто відсторонено дивиться в нікуди – він просто позначив свої наміри. Народ на зупинці слухняно розповзається, тролейбус від'їжджає. Пасажири довго мовчать.

«Ні, ну головне, навіщо ви полізли з цими квитками! – нарешті не витримав один з пасажирів, втупившись на кондуктора. – Що ви взагалі до нас лізете? Ви коли оновлювали склад? За газ плати, за воду плати. За все підвищують – нічого не ремонтується».

«А що, неправда?» – подала голос огрядна жінка із задніх рядів. Сусідка підтримала. І ось тролейбус уже гуде. Кондуктор, який і без того не вийшов ростом, тут і зовсім якось зменшився в розмірах – згорнувся калачиком біля вікна і не подає ознак життя.

«Та ну його на хрін!» – видихнув на кінцевій, і з того часу на маршруті його більше ніхто не бачив. З'явився інший кондуктор – з гумором. Водії кажуть, зараз на маршрутах тільки такі і виживають. Все-таки кондуктор – представник системи, і це треба враховувати.

«По суті, він же найдоступніша і найбільш вразлива частина цієї системи. І система більше не захищає своїх. Вона, скоріше, їх «підставляє», – філософствує молодий пацан у шкіряних штанях, який за якимось дивним збігом обставин вирішив заробляти водієм трамвая.

Ну так ... Це раніше на всіх кондукторах і співробітниках ЖЕКів була невидима броня у вигляді авторитету цієї самої системи. Можна було грубіянити у своє задоволення, адже за тобою «і правда, і сила, і вся міць державної махіни». А тепер за тобою одна неміч. Єдина броня «рядового гвинтика» – лояльність, позитив. На виході – підвищення якості сервісу. Оскільки росте самосвідомість.

Вокзал: злодюжки і ... війна

Станція метро Вокзальна. Двері вагона метро відчиняються, з них виривається потік тих, хто поспішає з рюкзаками і сумками всіх мастей. По боках ніхто не дивиться. Але один молодий хлопець раптом застигає посеред натовпу – з помітним подивом розглядає бронзові медальйони, що прикрашають пілони. На них основні віхи комуністичної історії України. Ось вождь світового пролетаріату з товаришами, воїни з транспарантом Слава Червоній армії – армії визволительці, й алегоричні фігури сестер-республік (росіянка обіймає українку). «Ленінопад», що охопив країну після Євромайдану, сюди ще не дістався. Поки що народна декомунізація звелася до того, що Іллічу намалювали маркером оселедець і довгі козацькі вуса.

Втім, змін на Привокзальній і так більш ніж достатньо.

Пару яток знесли. Вільне місце відразу зайняли люди з табличками: Автобуси. Луганськ. Донецьк. Крим. Москва. Стало менше мінял і нелегальних торговців.

Оскільки в МВС вирішили скасувати транспортну міліцію, за порядком на вокзалі стежать кілька поліцейських патрулів і військові з пов'язками ЗСУ. Тут також є місцева охорона. А порядку немає.

- Не пошкодуйте 30 грн, підіть у платний зал, – каже один з поліцейських пасажиру. – Ми в чотири ока стежимо, але все одно сумки крадуть.

- І багато?

- 30-40 за зміну. І це тільки у нас – на Південному вокзалі. Одиниці ловимо на гарячому. Але нічого, в грудні у нас все буде по-іншому. Подробиці розповісти не можу, але буде інша система пропуску сюди.

Бродяг на вокзалі не видно, але місцеві продавці розповідають, що стікаються вони сюди ближче до півночі: «З поліцією у кішки-мишки грають. Їх з одного місця проженуть, вони в інше прокрадутся. Ночують в електричках, якось у них пробираються. І о шостій ранку влаштовують «планерки». Простіше кажучи, опохмел. Тут і бійок, і грабежів, і поножовщини вистачає. Видно, що люди приїжджають сюди в пошуках роботи і поступово скочуються на дно».

Офіційна статистика говорить, що кількість злочинів на вокзалі в порівнянні з минулим роком зросла приблизно в півтора рази. Орудують не лише злодії, грабіжники, а й «клофелінники».

Біля одного з привокзальних кафе ми ловимо уривок розмови:

- Куди тільки менти дивляться? Одного нашого тут пригостили чашкою кави, прийшов до тями без мобільного і грошей.

Тим часом поліцейські проблем зі зростанням рівня злочинності не бачать. Вони оточили військового з пов'язкою «начальник патруля» і жадібно слухають його розповіді з АТО.

- Видали нам кожному дві гранати, два «ріжки» і дві банки консервів. Щоб ви розуміли, патронів нам вистачило б хвилин на 20 ...

Трохи осторонь на поліцейських поглядають військові в поношеному камуфляжі. В одного на голові «мазепинка».

- Тут мене один отакий зесеушник запитує: «Чому не по формі»? Ну я його швидко послав, кажу: «У мене дід у такій воював».

- Що, правда про діда?

- Ні ... Дід у мене в НКВС служив. Прадіда розкуркулили, і він синові сказав: щоб вижити – треба йти в чекісти.

- До мене теж причепилися. Кажуть: «Пив». Відповідаю: «Ні». Хоча випив, звичайно. А як не пити? Я заступник командира взводу. Мені ось пацани з полігону дзвонять, кажуть: «Забери нас. Нас тут баландою труять. Помиї, а не їжа». А що я можу зробити? Навіщо їх взагалі на той полігон з АТО відправили? Гроші відмивають на дорозі, на утриманні?

На другому поверсі вокзалу в минулому році з'явився зал для АТОшників. Волонтери огородили невеликий кут маскувальною сіткою, прикрасили прапорами. Тут можна посидіти зі своїми, скоротати час за переглядом ТБ, безкоштовно поїсти і випити чаю. Волонтери навіть зараз працюють і вдень, і вночі – війна теж триває.

Ми знову виходимо на Привокзальну площу. Нас обганяє хлопець, на бігу він скаржиться комусь по мобільному: «Ти прикинь, поїзд Москва – Київ зустрічають піснею: «Як тебе не любити Києве мій». Вони б ще хліб-сіль окупантам винесли ... А можливо, їх так тролять?!»

Усі революції проходять під гаслом Ми старе зруйнуємо вщент і побудуємо новий світ. Але в дзеркалі Києва глобальних змін поки що не видно. Столиця живе еклектикою. У нас залишився старий каркас від колишньої влади, але "парадом" командують інші менеджери. Їх важко назвати міцними господарниками. Або вузькими спеціалістами.

Припустимо, глава МВС [Арсен] Аваков не має юридичної освіти. У нього не було досвіду роботи в правоохоронній системі, він діє, підкоряючись якимось своїм внутрішнім інстинктам. І він часто помиляється. Добре, що визнає. Так, в одному з інтерв'ю обмовився, мовляв, розігнавши в один момент все ДАІ Миколаєва, дещо погарячкував.

На той момент ще не була створена поліція і на дорогах виник абсолютний хаос. Інша справа, що визнає, коли вже пізно заперечувати. З транспортною поліцією поки що не розгорівся скандал, але це, швидше, питання часу. Розігнали продажних привокзальних ментів – чудово! Їх місце зайняли поліцейські і міліція з районного управління, але при цьому за останній рік злочинність підскочила в півтора рази. Це за принципом: я наклав п'ятнадцять швів – не розумію, чому вивалилася селезінка! Може, не так наклав, не туди – і не такі? Та сама ситуація в питаннях інвестицій та управління міським господарством.

Цікаво, що в різноманітних опитуваннях на тему "Що вас турбує в сучасній Україні найбільше?", крім корупції і зростання тарифів, з'явився ще один пункт – "некомпетентність влади". Чи означає це, що Україна – країна дурнів? Ні, інакше з чого б американцям наймати наших фахівців IТ-сфери? Запрошувати в далеке Сан-Франциско українських дизайнерів? Та все просто – у нас розуму палата. Інша справа, що ці вузькі фахівці все ніяк не проб'ються в центр управління польотами. Хоча в принципі це питання  мала вирішити революція. На жаль ...

Втім, наші розумники не відступають. У них від початку була мрія про європейську столицю – вони до цього йдуть. На тлі війни, економічної розрухи. Йдуть партизанськими стежками, харчуючись корінням. Так, вони знають, що далі фасаду не пройдуть. У кращому разі їм дозволять побілити-пофарбувати, зробити карту метро.

Бізнесмени нової хвилі теж сповнені надій: намір створювати Європу "тут і зараз". Цю активну меншість гріє мрія. А ось більшість так і не знайшлася в сучасному хаосі.

Торговці Бессарабки, Андріївського ... запитаєте, які у вас плани на життя? Не дадуть відповіді.

Багато з них влилося в четверту хвилю еміграції: Польща, Італія, Канада. І перечікують до "кращих часів". Мабуть, це зараз найбільш популярний слоган в Україні. Волонтери допомагають "до кращих часів". Заробітчани їдуть "до кращих часів". Єврооптимісти йдуть по краю прірви без найменшої страховки "до кращих часів". Запас міцності ще приблизно на рік-два. А там вже або пан, або пропав ...

***

Цей матеріал опубліковано в №19 журналу Корреспондент від 20 травня 2016 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.

ТЕГИ: транспортКиїв
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua
Загрузка...

Корреспондент.net в соцмережах