Академік Національної академії наук України, директор Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАНУ, доктор економічних наук, професор Елла Лібанова розповіла про демографічні зрушення в Україні.
Відчуття безпеки
- Елло Марленівно, внаслідок війни перед Україною постав комплекс демографічних проблем. Які з них найважчі?
- Найважча проблема зараз - це надмірна смертність. На жаль, сьогодні гинуть тисячі молодих, повних сил українців, гинуть діти і вагітні жінки. Компенсувати ці втрати неможливо - й з огляду на унікальність кожної особистості, і на неможливість компенсації цих втрат за рахунок підвищення народжуваності. Навряд чи після Перемоги рівень народжуваності підвищиться, скажімо, до 2,2-2,3 дітей у розрахунку на одну жінку, якщо згадати, що до війни цей показник коливався на рівні 1,2-1,3, а в жодній з європейських країн він не перевищує 2,0.
Що ми маємо і, сподіваюсь, можемо зробити - це злам міграційних процесів. По-перше, треба максимально сприяти поверненню наших співвітчизників з-за кордону. По-друге, працювати над тим, аби припинився масштабний відплив українців до інших країн у пошуку кращої долі. Мови не може бути про будь-які заходи заборони чи обмежень, йдеться виключно про створення прийнятних умов життя. Але не менш важливим завданням є повернення до нормального життя внутрішніх переселенців.
- За останніми дослідженнями, 70-80% біженців збираються повернутись в Україну. Ви довіряєте цим даним?
- Я дуже обережно до них ставлюся. Не треба переоцінювати ці результати - не тому, що соціологи щось не так роблять, а тому що люди не завжди щиро відповідають на такі питання. До того ж, і плани можуть змінюватись.
Безумовно ті, у кого в Україні не зруйноване житло, хто розуміє, що матиме роботу - скоріше за все повернуться, якщо війна не триватиме кілька років. В іншому випадку прогноз гірший: у людей за кордоном з’явиться своє нове життя.
- Безробіття зараз сягає 40%, багато людей втратили житло. Чи є дані, скільки у нас безхатьок?
- Цифра постійно змінюється: росіяни ж невпинно гатять по містах і селах. А щодо безробіття - то, по-перше, не всі офіційно реєструються: скажімо, чоловіки, які втратили роботу, можуть працювати таксистами на своїх машинах. До того ж, ситуація покращується: кількість безробітних на одне робоче місце зменшується. Це дуже гарна ознака, вона говорить про поступове відновлення бізнесу.
Проте люди потроху прибувають із-за кордону, хоч навіть до Києва не всі ще повернулися. І якщо декілька тижнів тому тут було цілком безпечно, то наразі ситуація докорінно змінилася. Сподіваюсь, всі ці жахи скоро минуться. Але, хоча я і не бачу масового відпливу киян, ті, хто не встигли повернутися, скоріше за все, ще певний час перебуватимуть подалі від столиці.
- Вважаєте, це панічні настрої?
- Коли я була в евакуації, виїжджала з онуками до Ужгороду, мені там було страшніше, ніж у Києві, попри наявність щоденної роботи. І багатьом моїм знайомим також.
- Чому?
- Бо там ти весь час у новинах. Безперечно, я не маю статистично значущих підтверджень, але спостереження, на рівні кейсу, свідчать: ті, хто у Києві, почуваються якось спокійніше, і чернігівці так почуваються, і харків’яни. Дуже багато залежить від настрою, психотипу, можливості опанувати відчуття.
Зміцнення зв’язків
- Відомо, що Європа не проти прихистити наших гарних фахівців…
- Й навіть не дуже хороших, і навіть не лише фахівців. Адже хто поїхав за кордон? 90%, за результатами досліджень - це містяни. Сільські мешканці, переважною мірою, якщо й виїжджали, то в межах України. Левова частина з тих 90% - харків’янки та киянки з дітьми та онуками, які мають значно вищий рівень освіти, ніж у середньому по Україні.
До того ж жінка, яка звикла очікувати допомоги батька або чоловіка, не ризикне їхати самотужки до іншої країни, та ще й з дітьми, не маючи чітких перспектив. Отже, виїхали самодостатні, які вірять у свої сили, здатність адаптуватися, знайти роботу і житло, підприємливі, освічені. І чому ж старіючий Європі не бажати їх прихистити назавжди? Більше того, всі тамтешні фахівці у школах й університетах говорять про дуже високий рівень підготовки наших дітей, особливо з "важких" дисциплін - фізики, математики, хімії тощо.
- Що Україна може цьому протиставити?
- Подивіться статистику: за перші найтяжчі два тижні війни до України повернулося майже 200 тисяч чоловіків. Точно знаючи, що назад виїхати не зможуть. Повернулися - аби боронити Батьківщину. Тобто, їх відчуття українськості, родинності дуже сильне. І 200 тисяч - це не виняток, а радше масове явище. Тому я сподіваюсь: люди будуть повертатися, якщо їм буде куди. Боюся, що не всі 80%, про які говорять результати опитувань, але повернуться.
Наше завдання сьогодні - підтримувати з ними зв’язки, особливо з дітьми, які навчаються у школі. Зі студентами важче, вони, гадаю, найменше повертатимуться. А ось за дітей шкільного віку можна боротися. Мама має бути переконана в тому, що її тут чекають: роботодавець хоче знову бачити її на роботі, сусіди про неї згадують, друзі сумують. Вона має знати, що зруйноване житло, інфраструктура будуть відновлені. Не має ані на хвилину відчути себе відторгнутою від України.
Я прекрасно розумію, що економічно ані суспільство, ані держава біженцям зараз допомогти не в змозі. А ось морально - можна. Неправильно лишати дітей без викладання української мови, історії, просто без спілкування з однокласниками, вчителями.
Колись країни Середземномор’я пережили масову еміграцію. То, наприклад, у грецьких аеропортах тоді висіли банери: "Повертайся, Греція чекає на тебе!". Не треба недооцінювати такі речі. Можна для подібних програм задіяти соцмережі, YouTube, цим має опікуватись Міністерство культури. Можна на рівні громад зробити спеціальні чати. Люди мають знати, що у Бучі побудували дорогу, відремонтували школу, відкрили амбулаторію. Адже коли ти виїхав, ти не розумієш, чи є тут життя. Треба робити побутові, звичайні, дешеві речі.
Налагодження життя для ВПО
- Є ще внутрішні переселенці. У яких регіонах їх більше, що держава має для них робити?
- Ясно, що на Заході більше всього, на Львівщині - вона за територією велика, має більший промисловий потенціал.
Тут, по-перше, треба зайнятись навчанням переселенців. Адже ми говоримо про повоєнну розбудову економіки України. Треба налагодити зв’язок із бізнесом, частина якого релокувалася до Західної України, можливо й з тими, хто продовжує працювати у своїх регіонах. Визначити, які фахівці їм потрібні, проводити навчання цих людей. Якщо це стосується жінок, можна отримати на ці програми кошти за кордоном під прапором гендеру.
Потрібно допомогти дітям зі школою, тому що там вкрай важка ситуація: у тому ж Ужгороді школи працюють у дві зміні, по тижню online або offline, бо просто немає де розмістити діточок.
Цим людям потрібно спростити умови проживання: людина не має жити навіть у готелі, санаторії, має перебувати у квартирі. Тобто, ми маємо працювати над тим, аби ці люди, хоч і у тимчасовому житлі існували більш-менш нормально. Не можна повторювати помилок 2015 року, створюючи "будинки концентрації внутрішніх переселенців". Там оці панічні атаки неминучі, вони будуть один одного накручувати. Практично всім переселенцям потрібна підтримка психологів.
- А які регіони внаслідок війни можуть обезлюдніти?
- Я боюся за Сумщину та Чернігівщину. Харківщина теж близько до цього, але там є Харків, дуже потужний центр. А от на півночі цих двох областей, не надто щільно заселених і до війни, таке може бути. Для того, аби цього не сталося, потрібні інструменти для убезпечення людей та компенсації ризиків для бізнесу.
- Щось на кшталт спеціальних економічних зон?
- Можливо. Треба вивчити досвід Ізраїлю, як він на своїх територіях намагається людям компенсувати грошима ці ризики. Тут треба шукати політичні рішення, як ми взагалі будемо розвивати на території України об’єкти виробничої та публічної інфраструктури. Це не так економічне рішення, як політичне.
Ірина Носальська