Фото: Фото Дмитра Ларіна/British Council Ukraine
Фестиваль британського кіно в Україні традиційно збирає велику аудиторію
Нова система державного фінансування українського кіно засвідчила, що головна його проблема полягає в людях, які хочуть його знімати, пише кінокритик Олексій Тарасов у колонці, опублікованій у №45 журналу Корреспондент від 18 листопада 2011 року.
Програма фестивалю нового британського кіно, який стартував
в найбільших містах України, стала найбільш різноманітною за всю його 11-річну
історію. Серед фільмів є Щось не так з Кевіном про погану матір, чий син
перестріляв однокласників і став телезіркою. Є Ірландець про провінційного копа,
який ловить торговців кокаїном, закусивши екстазі з пивом. Є Субмарина про
похмурого школяра, який охороняє хиткий шлюб своїх батьків від зазіхань
містичного гуру з чубчиком. Із закономірними аншлагами в кінотеатрах йде
романтична комедія Дорослі іграшки, заявлена як історія
винаходу вібраторів у вікторіанській Англії. Самі вібратори фігурують у сюжеті
від сили хвилин 20, тоді як решту часу присвячено лікарській етиці, соціальній нерівності
та правам жінок.
У французькому Марселі відбувся фестиваль українського кіно. Його програма складалася переважно з радянської класики, і в залі синематеки Шато-де-ля-Бузін
не було нікого, крім організаторів та офіційних осіб
За десять днів до цього у французькому Марселі відбувся фестиваль
українського кіно. Його програма складалася переважно з радянської класики, і в
залі синематеки Шато-де-ля-Бузін не було нікого, крім організаторів та
офіційних осіб.
У всіх бідах українського кіно завжди було прийнято
звинувачувати Міністерство культури, яке багато обіцяє і нічого не робить, а
якщо робить, то виходить релігійний фарс Владика Андрей (знятий на бюджетні
гроші фільм про Андрея Шептицького, главу Греко-католицької церкви) або ще щось
гірше, з булавою і в шароварах.
Якщо вивчити на сайті Державної служби кінематографії
України список кінопроектів, які повинні були отримати фінансування в останні
кілька років, то там можна виявити і 40-хвилинний фільм Кіри Муратової за
сценарієм Ренати Литвинової, і 12-серійний українсько-китайсько-індійський цикл
Ваша Галя балувана, розроблений Лесем Подерв'янським. Проте всі вони тьмяніють
перед серіалом, що має назву Високі миттєвості України, замальовкою про
"невтішні наслідки ранніх сексуальних стосунків", і проектом під умовною назвою
Про УПА.
Цього року в Мінкульті вирішили дещо підправити: розподіл
грошей, який зазвичай відбувався приховано за зачиненими дверима, перетворився
на відкритий конкурс, організований за принципом талант-шоу. Фактично будь-хто
охочий міг представити незалежним експертам свій кінопроект і претендувати на певну
частку з 70 млн грн. Але на шляху у майбутніх режисерів і продюсерів встала
несподівана перешкода.
Найголовніше – майже ніхто не може сформулювати ідею фільму так, щоб його одразу хотілося подивитися
Безкомпромісні художники, які вчора били себе в груди й
обіцяли завтра підкорити Голлівуд і Канн, в більшості своїй виявилися
невпевненими м’ялами, яким нічого сказати глядачеві. З'ясувалося, що одні конкурсанти
не вміють розмовляти. Інші не вміють читати з папірця. Треті не знають змісту
твору, який вони збираються екранізувати. Найголовніше – майже ніхто не може
сформулювати ідею фільму так, щоб його одразу хотілося подивитися.
Навіть серед переможців конкурсу є більш ніж сумнівні
позиції. Що такого важливого для жителя країни, у якій церква відділена від
держави, у фільмі Алмазний хрест про "життя історичної особи Святителя Луки,
архієпископа Кримського"? Кому спаде на думку дивитися "драматичну історію
недолюбленності української жінки" (проект Люби мене Марини Горбач)? Навіть
якщо це два майбутніх шедевра світового кіно, як автори збираються привернути
увагу до них хоч якогось глядача такими вихідними даними?
Не дуже блискучі підсумки конкурсу можна списати на
відсутність досвіду у всіх дійових осіб. У тій самій Великобританії розуміють,
що в першу чергу потрібно вкладати гроші в освіту, в кіношколи, випускниками
яких стають майбутні кумири мільйонів на зразок Евана Макгрегора і Коліна
Ферта. Але мова зовсім не про те, що (треба ж, яка дивина) справи з кіно у
Великобританії йдуть значно краще, ніж в Україні. Тим більше що у приватній
розмові за келихом червоного самі британці вам скажуть, що індустрію
лихоманить, а тамтешні чиновники не знають, що роблять: у квітні вони закрили UK Film Council
(Британську кінораду), а в найближчі роки на 25% скоротять фінансування своїх
культурних програм. І це за безумовних успіхів національного кіно,
запаморочливих касових зборах Гаррі Поттера і чотирьох статуетках Оскар, які
відвезла з Лос-Анджелеса історична драма Король каже.
Йдеться про те, що досить знімати про архієпископів і
високі миттєвості України, досить екранізувати підручники історії. Зніміть нам
краще фільм про вібратори так, щоб ми пішли на нього в кінотеатр і порадили
потім друзям.
***
Ця колонка опублікована в № 45 журналу Корреспондент від 18 листопада 2011 року.
Передрук колонок, опублікованих у журналі, заборонений.
Відгуки й коментарі надсилайте за адресою [email protected]