Корреспондент: Сторонній В. Рецензія на фільм про Висоцького

Перша серйозна спроба відтворити на екрані життя найбільш харизматичного російського барда, Володимира Висоцького, за великим рахунком вдалася – якби не він сам і не його обличчя, пише головний редактор Esquire Україна Олексій Тарасов у колонці, опублікованій у №48 журналу Корреспондент від 9 грудня 2011 року.

Поет і наркоман Володимир Висоцький з важким серцем вирушає на гастролі в Узбекистан, залишивши позаду коробку з морфієм і закохану блондинку, яка підмітає на кухні. У Бухарі його чекає аншлаг в задушливому палаці культури та номер-люкс, нашпигований КДБ пристроями для підслуховування в рамках боротьби з лівими концертами. Коли Висоцькому стане зле, блондинка вантажним бортом повезе йому заповітну коробку, яку спробує відняти полковник із сумними очима, який суміщає свої службові обов'язки з таємним схилянням перед генієм поета.

Фільм зовсім не такий поганий, як кажуть про нього ті, хто його не дивився

Так або приблизно так виглядає перша частина фільму Висоцький. Дякую, що живий, який недавно вийшов на екрани, – першої спроби за допомогою художнього кіно показати життя і смерть найбільш харизматичного російського поета ХХ століття – Володимира Висоцького. Причому фільм зовсім не такий поганий, як кажуть про нього ті, хто його не дивився. За звичкою режисера Петра Буслова, який зняв одну з найважливіших російських картин 2000-х, Бумер, у фільмі про Висоцького теж швидко і довго їздять на автомобілях. Яскраві рухомі картинки об'єднує в міру захопливий кримінальний сюжет, з якого дивним чином випадає головний герой.

З невідомих фактів біографії Висоцького нам повідомляють лише те, що він слухав у Мерседесі Боба Марлі і міг випадково вдягнути джинси своєї подружки. У цьому кіно він – зовсім сторонній і завжди начебто ні при чому. Хтось інший турбується, що у Висоцького будуть ломки. Комусь іншому доводиться корумпувати принципових узбецьких лікарів. Сам він тільки витирає піт з чола і один раз поливає себе водою зі склянки.

За дві з половиною години він не вимовляє жодної людської репліки, а кидається рідкісними багатозначними фразами, які можна відразу висікати на мармурових дошках і прикрашати ними будинки.

Молодший син легендарного барда Микита Висоцький, який написав сценарій до фільму, зображує батька Христом з гітарою, навколо якого дрібними бісами метушаться адміністратори, гебісти і лікарі. У цю концепцію гарно вписується історія його воскресіння після восьмихвилинної зупинки серця.

До того ж виконавець головної ролі Сергій Безруков, чиє ім'я не вказали в титрах з рекламних та етичних міркувань, уже грав Ісуса в телевізійній екранізації Майстра і Маргарити і повинен почувати себе як риба у воді. Талановите перевтілення актора в радянського кумира мільйонів складно помітити, оскільки вся увага глядачів прикута до того, що відбувається у нього на обличчі.

На створення цього самого обличчя витратили кілограми гриму і сотні людиногодин за дорогими комп'ютерами. По ходу фільму його форма постійно змінюється, на ньому, як при акті екзорцизму, проступають риси різних відомих артистів, і ефект воно створює лякливий. Увагу від цього мракобісся відволікає цілий хоровод другорядних персонажів, кожен з яких викликає низку здивованих питань.

Чому на ці ролі взяли переважно непрофесіоналів в діапазоні від телеведучого Івана Урганта до музиканта Максима Леонідова? Чому про їхні характери говорять тільки дурні зачіски по моді тих часів?

Втім, головні питання виникають до людей, які колись дали добро на те, щоб перезняти Службовий роман, випустити продовження Іронії долі, розфарбувати Попелюшку, і ось тепер зробили з Висоцького Франкенштейна. Немає нічого злочинного в бажанні заробити нові гроші на старих ідеях і гучних іменах. Весь сучасний Голівуд тримається на сиквелах, ремейках і байопіках, і тільки в цьому місяці в американський прокат виходять картини про Мерилін Монро і Маргарет Тетчер.

Ні праведний гнів Тетчер, ні мрійливе здивування Монро не створювали за допомогою спецефектів, в той час як Висоцький. Дякую, що живий дивиться з екрану диким високотехнологічним атракціоном

Інша справа, що ні праведний гнів Тетчер, ні мрійливе здивування Монро не створювали за допомогою спецефектів, в той час як Висоцький. Дякую, що живий дивиться з екрану диким високотехнологічним атракціоном.

Творці фільму організовують автопробіг по Москві 1979 року, очищеної від рекламних щитів і пробок. Вони нескінченно кружляють на вертольоті над Жигулями-копійкою, котрі їдуть по довгій дорозі через дюни. Зрештою, вони піднімають у повітря музейний літак з емблемою Аерофлоту, причепивши йому під черево камеру, щоб в реальному часі знімати посадку і зліт.

У підсумку – фільм розповідає про чудесне воскресіння великого артиста і залишає від нього самого порожнє місце. За великим рахунком у творців картини вийшло все, крім обличчя головного героя, обличчя – у всіх сенсах цього слова. Дійсно, така дрібниця, з ким не буває.

***

Ця колонка опублікована в № 48 журналу Корреспондент від 9 грудня 2011 року.

Передрук колонок, опублікованих у журналі, заборонений.

Відгуки й коментарі надсилайте за адресою [email protected]