Готовність українців пристосуватися до будь-яких, хай навіть найбільш безглуздих і злочинних правил життя, які диктує їм влада, стала головною проблемою під час побудови власної держави, пише Віталій Портников, головний редактор телеканалу ТВі, у колонці, опублікованій у №33 журналу Корреспондент від 24 серпня 2012 року.
Не так давно грузинський президент Михайло Саакашвілі,
який брав участь у поминальній службі за загиблими в ході конфлікту 2008 року,
звернувся до своїх політичних опонентів з гнівним закликом дистанціюватися від
контактів з російським керівництвом. "Розумію, що вам може не подобатися
цей уряд і Саакашвілі, – сказав президент, – але чорт забирай мене і всіх:
невже не повинно бути різниці між [російським лідером Володимиром] Путіним і
вами? Він же Путін, а ви грузини!".
Держава, про яку я мріяв, так і не виникла – з'явилася лише бездушна оболонка, схожа на засохлий кокон, з якого, здається, ніколи не вилетить метелик
Я згадав про цю емоційну тираду, коли обмірковував цей
текст, який припадає на чергову річницю української незалежності. Починаючи з
24 серпня 1991 року, коли вийшла моя перша стаття, присвячена проголошенню
нової держави, я написав уже 20 таких текстів. За ці роки з палкого молодого
чоловіка, який з подивом і радістю спостерігав з галереї Верховної Ради УРСР за
проголошенням незалежності, я перетворився на чоловіка середніх років, який переконався,
що навіть найчистіші наміри можуть бути перекручені і перекреслені громадською
байдужістю. А держава, про яку я мріяв, так і не виникла – з'явилася лише
бездушна оболонка, схожа на засохлий кокон, з якого, здається, ніколи не
вилетить метелик.
Я не приховуватиму, що для мене українська державність є
питанням особистісного виживання. Я мріяв про цю країну в шкільні роки, коли
мої однолітки були зразковими радянськими людьми, які за першої ж можливості
відмовлялися від рідної мови і походження і забували про Україну буквально у вестибюлі
Київського вокзалу нашої тоді ще спільної столиці. Весь свій творчий порив я
збудував на тому, що я є саме українським журналістом – і це починаючи ще з
радянських часів, з моєї роботи в Москві, коли найзручніше і найвигідніше було
б перекваліфікуватися у російські ліберали – а ще краще в консерватори – і
згадувати про своє українське дитинство з поблажливою усмішкою, що вічно
спостерігається нами на фізіономії чергового ревнителя слов'янської єдності.
Але це не подобалося моїй совісті, почуттю справедливості і співчуттю до
народу, серед якого я виріс. Народу, який заслужив право на свою державність,
як і будь-який інший народ. І якщо не буде справжньої української держави, не
буде і журналіста Віталія Портнікова з його ідеалами, читацьким колом,
глядачами, уявленнями про цінності ... Я сам буду як засохлий кокон, який не
дочекався свого метелика. І це сумна правда. Але не вся.
А вся полягає в тому, що я єврей. У трьох годинах льоту
від Києва є країна, в якій я завжди почував себе вдома – і в своїх дитячих
мріях, коли двері держави Ізраїль були зачинені для нас радянським режимом, і
коли я нарешті отримав право на побачення з домом своїх батьків. Я не уявляю
собі світу без України, але я не уявляю його і без Ізраїлю. Навіть більше, я
ламаного гроша не дам за своє життя, безпеку і почуття власної гідності у
світі, де не буде Ізраїлю.
Я не розумію українців. Адже у них, крім України, нічого немає і не буде. Не побудують вони її, втратять – і навіки стануть прислугою в чужому домі (навіть і
на своїй землі), як уже були практично всі роки свого національного існування, аж до 1991-го
Мій народ жив без національного уряду 1.000 років – так,
це були роки великого духовного злету, але це були і роки приниження, зневаги і
смерті. Саме тому я – зізнаюся в цьому чесно – не розумію українців. Адже у
них, крім України, нічого немає і не буде. Не побудують вони її, втратять – і
навіки стануть прислугою в чужому домі (навіть і на своїй землі), як уже були
практично всі роки свого національного існування, аж до 1991-го.
Невже почуття особистісної гідності може так трагічно не
збігатися з національною? Невже немає розуміння того, що саме в цій країні – а
не в жодній іншій – полягає їхнє майбутнє і перспективи їхніх дітей та онуків?
Перспективи не просто багато жити і ситно їсти, але і почувати себе людиною.
Я ніколи їх не розумів до кінця. Не розумів, коли
проходив довгими коридорами редакції газети Правда, де на кожному другому
кабінеті була прикріплена табличка з українським прізвищем – а в самому
кабінеті переховувався черговий великоруський шовініст. Не розумів, коли з
синьо-жовтим значком першого з'їзду Народного Руху їхав, щасливий, додому в
трамваї – і пасажири дивилися на мене як на дивовижну тварину. Не розумів, коли
мої знайомі і колеги, які ще вчора співали дифірамби [президенту] Леоніду
Кравчуку, дружно підтримали обраного на дачі [у тодішнього лідера РФ] Бориса
Єльцина президентом України Леоніда Кучму і стали брехати самим собі й людям
про те, як Україна піднімається з колін. Не розумів, коли половина тих самих
людей опинилася в обозі Віктора Ющенка, щоб через кілька років істерик і розчарувань
перебігти до Віктора Януковича. Не розумів, коли ніхто з них не пішов у
відставку, коли почалася вся ця вакханалія – фактичний
демонтаж України.
Самі думки про гроші, посади, привілеї – причому в головах цілком розумних, успішних людей, які ніби і не розуміють, що гублять свою власну державу! Цей
колабораціонізм, ця готовність пристосуватися, ця квіслінговщина – вона живе в еліті і живе в народі
Самі думки про гроші, посади, привілеї – причому в
головах цілком розумних, успішних людей, які ніби і не розуміють, що гублять
свою власну державу! Цей колабораціонізм, ця готовність пристосуватися, ця
квіслінговщина – вона живе в еліті і живе в народі. Це як трясовина, яка
засмоктує нас усіх і не дає можливості побудувати країну.
Ізраїльський досвід вчить: не можна побудувати країну на
болоті, особливо на болоті душі. Це болото потрібно осушити – навіть якщо вам
це не під силу і загрожує фінансовими втратами. Але, чорт вас забирай, – ви ж
українці!
***
Ця колонка опублікована у № 33 журналу Корреспондент від 24 серпня 2012 року.
Передрук колонок, опублікованих у журналі, заборонено.
Відгуки та коментарі надсилайте за адресою [email protected]