Корреспондент. Точка зору. Післямова до історії з Ургантом

Дурний жарт Івана Урганта й інформаційне цунамі, що пішло за ним, – відображення не стільки комплексів українців, скільки невігластва і зарозумілості росіян, пише Євген Кисельов, журналіст, директор компанії Національні інформаційні системи, що виробляє новини для телеканалу Інтер, у колонці, опублікованій у №16 журналу Корреспондент від 26 квітня 2013 року.

Як у Москві, так в Києві минулого тижня не було браку в коментарях з приводу невдалого жарту Івана Урганта у програмі Смак: "Порубав зелень, як червоний комісар – жителів українського села".

Звичайно, частково мають рацію ті, хто каже: впевнений в собі народ не став би ображатися на невдалий жарт – знизали б плечима і пішли далі. А публічна образа – прояв прихованих комплексів. Але ті, хто так каже, мають рацію лише частково. Все ж українці в певному сенсі молода нація – у них за плечима лише неповних 22 роки національної незалежності. Такі речі, як національна самосвідомість, національна самоідентифікація, національна гордість, у безлічі українців тільки формуються, тільки прокидаються.

Тільки дуже добре знаючи українську історію, зокрема історію Голодомору 1929-1933 років, можна зрозуміти, що в Україні будь-які жарти з приводу трагічної долі селянства так само недоречні, як жарти з приводу голокосту в Ізраїлі

І найголовніше. Тільки дуже добре знаючи українську історію, зокрема історію Голодомору 1929-1933 років, можна зрозуміти, що в Україні будь-які жарти з приводу трагічної долі селянства так само недоречні, як жарти з приводу голокосту в Ізраїлі, – навіть якщо вивести за дужки незавершену суперечку істориків і політиків, чи був Голодомор геноцидом українського народу чи жорстока сталінська колективізація не зважала на національності. Зауважу: я особисто сильно сумніваюся в тому, що Йосип Віссаріонович, як колишній нарком у справах національностей, який чудово розбирався у відповідних питаннях, не знав, що через історичну специфіку саме селянство є становим хребтом української нації.

Сумніваюся я і в тому, чи знають у Росії українську історію хоча б добре освічені, досить ерудовані люди? А якщо навіть і знають, то в якій версії? Насмілюся припустити, що винятково у "великодержавній", де, приміром, зведені в абсолют Переяславська рада 1654 року та рішення гетьмана Богдана Хмельницького про союз з московським царем, яке згодом стало відзначатися як "возз'єднання" України та Росії, хоча як багатьом сучасникам, так і історикам наступних століть ця подія уявлялася лише тимчасовим тактичним ходом старого хитрого гетьмана. Де гетьман Іван Мазепа – лише зрадник царя Петра – і так до наших днів ...

Сумніваюся я і в тому, що багато хто в Росії пройде, наприклад, такий експрес-тест з історії України, не заглядаючи у Вікіпедію:

1. Воювали коли-небудь між собою росіяни і українці?

2. Всі чули прізвище Петлюра, але хто він був такий?

3. Де провів роки Другої світової війни лідер українських націоналістів Степан Бандера, якого в Росії звично зображують бандитом, нелюдом, гітлерівським посіпакою і колабораціоністом?

Для багатьох в Росії пошук відповідей в інтернеті приніс би багато несподіванок.

Епізод з Ургантом – відображення іншої проблеми, яку я описав би як підсвідомо зверхнє ставлення російських інтелектуалів до України. Вони ніяк не можуть собі
усвідомити, що Україна не Росія, що це інша країна

Епізод з Ургантом – відображення іншої проблеми, яку я описав би як підсвідомо зверхнє ставлення російських інтелектуалів до України. Вони ніяк не можуть собі усвідомити, що Україна не Росія, що це інша країна, яка давно вже відкололася від колишнього імперського материка і повільно – часом дуже повільно і невпевнено! – але все далі і далі відпливає від нього, країна з іншою ментальністю, іншими традиціями. Історично вона набагато тісніше пов'язана з Європою і набагато слабкіше – з Азією. Татаро-монгольське панування і кріпосне право вплинуло на неї у значно меншому ступені.

Вона по-іншому влаштована політично, економічно, соціально, культурно, релігійно.

Тих самих католиків в Україні майже 5 млн – менше, ніж православних, але ця меншість дуже численна. Що ж до політики, тут взагалі колосальні розбіжності. Вкотре повторю: складно уявити собі, щоб у Росії майже половина депутатів парламенту представляла опозицію – не декоративну, а цілком реальну? Щоб ця опозиція була настільки ж серйозним чином представлена ​​в безлічі обласних законодавчих зборів, а в деяких з них володіла більшістю? Щоб її представники мали можливість виступати в прямому ефірі в політичних дискусійних програмах на основних телеканалах?

Щоб влада робила все можливе, щоб всіма правдами і неправдами відтягнути вибори столичного мера, бо в столиці кандидат від партії влади приречений на поразку і ніякими хитрощами цю ситуацію не виправити? Щоб президент країни з усім своїм величезним адміністративним ресурсом міг розраховувати на переобрання тільки у впертій боротьбі і лише у другому турі – якщо пощастить? Що навіть ті українці, які говорять і думають по-російськи, в більшості своїй є українськими патріотами, переконаними прихильниками незалежності, євроінтеграції і абсолютно не хочуть назад – в обійми нової Російської імперії?

Зарозумілість виявляється навіть у дрібницях. Мої найбільш ліберальні, найбільш демократичні московські друзі встають на диби, коли чують, як я – вже за давньою
київською звичкою – вживаю прийняте тут політкоректне словосполучення "в Україні"

Зарозумілість виявляється навіть у дрібницях. Мої найбільш ліберальні, найбільш демократичні московські друзі встають на диби, коли чують, як я – вже за давньою київською звичкою – вживаю прийняте тут політкоректне словосполучення "в Україні", і з деяким викликом заявляють: "в Україні" – так по-російськи не кажуть! Хоч убий, але ми завжди будемо говорити "на Україні". Я особисто в цьому наполегливому запереченні очевидного відчуваю психологічну неготовність визнати Україну повноцінною окремою країною.

Й останнє. Який піп, така й парафія. Свого часу газета Коммерсант розповіла, як навесні 2008 року на зустрічі з тодішнім президентом США Джорджем Бушем у Бухаресті президент РФ Володимир Путін при свідках став з роздратуванням розповідати йому приблизно таке: "Ти ж розумієш, Джордже, що Україна це навіть не держава! Що таке Україна? Частина її територій – це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами!". Характерно, що багато українських політиків, замість того щоб обуритися, стали навперебій стверджувати, що президент Росії не міг сказати нічого подібного. Хоча Кремль навіть не намагався нічого спростовувати.

Щось схоже трапилося і через кілька років – уже в присутності телекамер. Віктор Янукович невдовзі після своєї перемоги на президентських виборах 2010 року приїхав до Москви і на зустрічі з Путіним виголосив трохи пафосну тираду, зміст якої зводився приблизно до такого: "Ми привезли вам, Володимире Володимировичу, хорошу звістку: у нашій країні відтепер встановилася політична стабільність", на що Путін зі своєю фірмовою інтонацією відповів: "Краще б сала привезли".

Ось і український МЗС тоді обурюватися не став. І щось мені підказує, що таке, на жаль, сталося не востаннє.

______________________

Оригінал колонки був опублікований на сайті російської радіостанції Эхо Москвы www.echo.msk.ru

***