Пакистанський телеведучий Ваджахат Хан в інтерв’ю Ірині Соломко розповів про те, як він виживає в найнебезпечнішій для журналістів країні світу, і чим його держава схожа на Україну. Матеріал розміщено у №19 журналу Корреспондент від 17 травня 2013 року.
Ваджахат Хан, 35-річний журналіст, продюсер NBC News в
Пакистані, працює в країні, яку організація Репортери без кордонів вже не
перший рік називає найнебезпечнішою для представників мас-медіа: працівників
ЗМІ тут вбивають регулярно. Більшість гинуть на півночі країни – в зоні на
кордоні з Афганістаном, контрольованій місцевими племенами, а також ісламськими
радикалами з руху Талібан.
Хан багато разів опинявся в цьому неспокійному місці і
залишився живий. Навіть більше, він висвітлював хід війни американців проти
талібів в Афганістані і нещодавно отримав право робити репортажі про хід
бойових дій НАТО в регіоні.
Сміливість, яка зробила Хана літописцем операцій проти
талібів, не залишає його і зараз: на телеекранах він вільно обговорює внутрішню
політику, критикуючи навіть всемогутню "касту недоторканних" – військових, які
зосередили у своїх руках реальну владу в державі. На життя Хана чинили замах,
йому регулярно погрожують, але він продовжує роботу.
До Києва Хан приїхав на запрошення Фонду ефективного
управління Ріната Ахметова для участі у конференції Майбутнє якісної
журналістики в епоху цифрових технологій.
Корреспондент зустрівся з журналістом, більше схожим на денді,
ніж на військового репортера, за кілька годин до його відльоту на батьківщину.
- Ви – представник країни, де в політиці та економіці вже
не перший рік існують серйозні проблеми. У чому причина тривалої кризи?
- У Пакистані все дуже схоже на Україну з її поділом на
захід і схід, на націоналістів і проросійських комуністів. Такий самий поділ
гризе і мою країну. У Пакистані завжди були серйозні структурні проблеми, він
завжди був на межі. Єдиний об’єднувальний фактор – це армія. [Країна є федеративною республікою, у
якій цивільні уряди регулярно позбавляються влади в ході військових
переворотів.] Сьогодні це найбільше військове формування у світі, оснащене
ядерною зброєю. За чисельністю воно відступається тільки американській,
китайській та російській арміям. У нас більше військових, ніж у Великобританії.
Ця величезна структура не просто об'єднує країну, але й забезпечує індустріальний
і адміністративний розвиток, впливає на зовнішню політику.
- Дискусії про те, чи може азіатська і мусульманська
держава бути демократичною, не припиняються. Ви самі бачите свою країну
демократичною?
- Ваша країна має традицію революції, вона у ваших душах.
Ми бачили це на початку 1990-х, а потім і на початку 2000-х. У вас щось
відбувається тільки тоді, коли люди виходять на вулиці.
Пакистан не просто мусульманська держава, що має ядерну
зброю, – це конституціональна країна. Конституція – в наших душах. Це відразу
стає зрозуміло, навіть якщо подивитися на те, як країна була створена. Якщо
[лідер визвольного руху Індії Махатма] Ганді вийшов на вулиці й організував
голодний протест, то Пакистан отримав незалежність і був створений за круглим
столом переговорів. [Під час розділу Британської Індії в 1947 році утворилися
Індія і Пакистан.] Тому Пакистан – це країна зі здоровим демократичним духом
дебатів.
Через кілька тижнів у нас відбудуться демократичні вибори
[пройшли 11 травня]. Це знакова подія. Ми очікуємо, що вперше цивілізованим
шляхом відбудеться передача влади від одного цивільного режиму до іншого.
По суті, ми повторюємо шлях Туреччини, яка ще два десятки
років тому мала такі ж складнощі, як і ми, але вибрала свій демократичний шлях
і пройшла його. Чому це сталося? Тому що від управління державою усунули
військових.
Як би там не було, військові відіграють важливу роль в
управлінні моєю країною. Але вже є розуміння, що це потрібно змінювати.
- Як вам працюється в державі, яка не перший рік лідирує
в списку країн, найбільш небезпечних для роботи журналістів? Наскільки мені
відомо, в минулому році на вас теж було скоєно замах.
- Це непросте запитання. Парадоксальність ситуації
полягає в тому, що в Пакистані дуже високий рівень свободи слова. У нас багато
вільних ЗМІ, вони агресивні і динамічні. І, незважаючи на все це, в Пакистані
досі існують закриті території, куди журналістам потрапити неймовірно складно.
І коли вони опиняються там, то гинуть.
- Що це за території?
- Це зони, куди звичайні пакистанці намагаються не
потрапляти, – там живуть племена. [Північно-західний регіон країни – Федерально
керовані племінні території, – що межує з Афганістаном і контролюється Талібаном.]
Це своєрідні буферні території між військовими США та Афганістаном.
- Там високий рівень злочинності, там не визнають
верховенство влади.
- Так, в певному розумінні це самоврядні території.
Племена споконвіку намагалися забезпечити собі свободу. Їм це вдавалося
незалежно від того, хто був при владі. Так було сотні років. Але останнім часом
ці території стали розсадником тероризму, торгівлі зброєю і наркотиками. Саме
тому журналістам, які хочуть писати про це, там не раді – з ними не церемоняться
і вбивають. Найбільше журналістів гине саме там.
- Кілька років тому влада Пакистану дозволила журналістам
носити зброю для самозахисту. У вас є пістолет?
- Я подорожую зі своїм другом – південноафриканським мастіфом
[велика порода собак]. Він моя найкраща зброя. (Сміється.) Іноді він навіть
ходить зі мною на прес-конференції і чекає на вулиці. Але зброї у мене немає, я
її не люблю. Думаю, це смішна норма. Я не хочу мати таке право, я хочу мати
право робити свою роботу. І відповідальність уряду – захистити мене.
- Хто і чому вам погрожує?
- Наприклад, тиждень тому був заарештований [генерал,
екс-президент Пакистану] Первез Мушарраф. Це гучна подія, раніше у нас людей
такого рівня не заарештовували. Реакція була різною – хтось підтримував, хтось
засуджував.
Я дотримуюся думки, що це важлива подія. Я вийшов в ефір
і згадав, що завжди казала моя бабуся, – про те, що в Пакистані є три категорії
людей: багаті, бідні і військові. Але після арешту Мушаррафа можна сказати, що
їх залишилося дві: військові позбулися своєї недоторканності. Це була резонансна
заява, яка становила загрозу тій третій категорії людей. Я відразу почав
отримувати погрози.
- Зараз роль журналіста в суспільстві зростає, він зі
спостерігача стає активістом?
- Безумовно, журналістика, як і інші галузі, повинна
проходити трансформації. У всьому світі йдуть внутрішні дискусії щодо ролі та
впливовості ЗМІ. Не так давно в Індії, наприклад, журналісти за допомогою
соціальних мереж змусили главу поліції провести прес-конференцію і відповісти
на запитання про резонансне зґвалтування чотирирічної дівчинки. Це було велике
досягнення, важливе послання для суспільства. Вони [журналісти] спрацювали
більше як активісти.
Для себе в цій дискусії я відповідь вже дав: я хочу бути
журналістом. Але однозначної відповіді на запитання, ким ми стаємо в сучасному
суспільстві, немає. Внутрішня дискусія триває.
***
Цей матеріал опубліковано в №19 журналу Корреспондент від 17 травня 2013 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.