20 вересня у Національному художньому музеї в Києві відкривається перша масштабна виставка художників-сімдесятників Тихий протест 70-х. На її підтримку на сайті Корреспондент.net проходить спецпроект, в рамках якого українці діляться спогадами про життя в 70-х роках.
Розповідає Роза Семенівна Михайленко, 74 роки, пенсіонерка. У 70-х -
заввідділом Палацу культури міжколгоспбуду, Полтава.
"Початок 70-х - знаковий час у нашій сім'ї. Дочка пішла до школи,
народився син. До цих подій ми готувалися, вирішили зробити ремонт. Знайома
шепнула, що в маленькому магазинчику на ринку є тканина, знижена в ціні, тому
що зберігалася десь на сирому складі. Ми побігли, купили тканину і обтягнули
нею стіни: вітальню - штапель у великих екзотичних квітах, дитячу - ситцем в
дрібну квіточку. Коли про це дізналися сусіди, двері до нашої квартири
закриватися перестали: всім хотілося подивитися. Тут потрібно сказати, що ми
були дуже дружні з сім'ями, які жили по сусідству: бігали один до одного за сіллю,
за склянкою молока, за парочкою яєць. І ось ми вирішили зібрати найближчих
друзів на вечір з нагоди закінчення ремонту. Напередодні застілля відправили
чоловіків на риболовлю - в Перегонівку Кобиляцьког району. Риби зловили багато,
особливо відзначився наш знаменитий рибалка Микола Федорович Работін (у
студентські роки - воротар одеського Чорноморця), що зловив коропа вагою в 6
кілограм. Вечеря вдався на славу: їли рибу зі смаженою картоплею, хтось приніс
пляшку вина. Місця в квартирі було мало, танцювати було ніде, зате ми
переспівали всі пісні - часів вітчизняної війни, студентські та навіть якісь
хуліганські. Гості ходили по нашому Версалю, мацали стіни, заходили в 5-метрову
кухню і дивувалися електрозапальничці - великій рідкості в 70-х.
Фото надане організаторами проекту
Подорож до Ленінграда
Читайте також у рамках
проекту Тихий протест 70-х:
Такі домашні свята траплялися нечасто, тому що весь час я присвячувала роботі у
Палаці культури. Новий рік, 31 грудня до 23:00 проводила вечір старшокласників,
вранці 1-го січня - свято для малюків, в 16:00 - для школярів 5-7 класів. Я вже
не кажу про свято 8 Березня - особливий день, коли проходили районні та міські
вогники і, звичайно ж, піонерські вітання. Привітання знаходилися під особливим
контролем, вимоги до виступників були найвищі. Перед глядачем могли з'явитися
тільки дуже миловидні діти з дзвінкими голосами, дівчатка з гарними бантами, і,
не дай бог, щоб хто-небудь з них гаркавив. Тексти, які писали для піонерських
вітань, були наївними і смішними. Але люди сприймали їх із задоволенням.
Наприклад, одне Восьмиберезневе вітання починалося так:
День Восьмого марта - славный женский день,
И проснулись все мы нынче на рассвете.
В этот день весенний мамам всем привет
Вешний и горячий посылают дети.
А заканчивалось апофеозным:
Да здравствует наша родная держава!
Нам, пионерам, все по плечу!
Ленину слава, партии слава, слава Леониду Ильичу!
Все, що нам доводилося друкувати, - і програмки, і афіші - дуже ретельно
перевірялося на всіх рівнях: від Облміжколгоспбуду, якому ми безпосередньо
підпорядковувалися, до Обласного будинку художньої самодіяльності. Керівництво
боялося, щоб до репертуару вокально-інструментального ансамблю не проникли
якісь заборонені пісні.
Фото надане організаторами проекту
Роза Михайленко: У костюмі з трояндою я відчувала себе Ангеліною Вовк
Керівники гуртків художньої самодіяльності щомісяця звітували про свою роботу.
Кожен день звіт заносився у спеціальний журнал. Ці журнали здавали завучу - і
тільки тоді отримували зарплату. До речі, копійчану. Я, як заввідділом,
заробляла 75 рублів. Але все, що ми робили, нам здавалося важливим і потрібним.
У палаці ми пропадали з ранку до вечора. Зате зараз пари з ансамблю Грація,
який зароджувався на нашій скромній сцені, з успіхом виступають у Штатах і
Великобританії.
Сайт
Корреспондент.net пропонує читачам поділитися своєю історією 70-х із
нашою аудиторією. Свої історії з фотографіями надсилайте на адресу [email protected] з позначкою Згадати 70-ті.
Мої діти - Валера і Таня - обидва творчі особистості. Таня спочатку танцювала в
балеті. Потім пішла на гурток крою та шиття, потім на бальні танці. Валера теж
був дуже артистичним хлопчиком. Ми з ним розучували всілякі патріотичні пісні.
Він скакав на палиці по двору і кричав: " "Шел
отряд по берегу, шел издалека. Шел под сраным знаменем командир полка". Я йому кажу: "Синочку, ти неправильно співаєш. Треба співати
"під червоним". Він каже: "Я і співаю - під сраним ".
Оскільки мені часто доводилося вести різні свята, конкурси, концерти, палац
пошив для мене кримпленовий червоний костюм з великою чайною трояндою. Я коли
перший раз вийшла в ньому на сцену, відчувала себе, як небожительниці з наших
телевізорів - уявляла, що я Ангеліна Вовк або Тетяна Судец.
Фото надане організаторами проекту
Роза Михайленко: З ранку до ночі я пропадала на роботі
Пам'ятаю, вела Всесоюзне свято бального танцю. Ми запросили 24 представника
міст з усього Союзу. Директор палацу в цей час захворів, і я одна, в якості
заступника , підготувала захід від А до Я. Свято вдалося, секретар міськкому
партії, секретар райкому, всі дякували, були щасливі, а потім мене... зняли з
роботи. Виявилося, в обласній раді профспілок вирішили, що я не мала права влаштовувати
свято такого рівня, мовляв, повноважень не було. Зібралися на нараді і почали
перемивати мені кістки. Я взяла афішу вечора і сказала: "Дорогі товариші,
подивіться, що тут написано зверху: Обласний будинок художньої самодіяльності,
Облміжколгоспбуд і так далі. І тільки внизу - Палац культури міжколгоспбуду. Отже,
для того, щоб надрукувати цю афішу, я повинна була затвердити її у всіх цих
інстанціях. Тому це не моє самостійне рішення". І тоді заввідділом
культури облпрофради написав записку: "Оце Розі, щоб вона знала.
Звільнити".
Як повідомляв
Кореспондент.net, 20 вересня у Національному художньому музеї
відкриється виставка Тихий протест 70-х. До експозиції увійдуть понад
120 робіт, більшість яких будуть виставлені вперше.
За словами
куратора виставки Євгена Березницького, це перша системна спроба
дослідити феномен українського мистецтва 70-х років 20-го сторіччя і
відкрити глядачеві один з найменш вивчених періодів в історії
української культури.
Сімдесяті - знаковий час в українській
культурі, пов'язаний з іменами Сергія Параджанова та Василя Стуса, час
всесоюзних будівництв - ЧАЕС , БАМу та індустріалізації Сибіру. Це
період внутрішньої еміграції радянських громадян, час фарцовників,
зачісок "під бітлів", потертих джинсів і бобінних магнітофонів із
записами Володимира Висоцького (чиї напівофіційні концерти збирали
тисячі глядачів). "Тихий протест..." - дзеркало епохи, можливість
згадати, "як це було", і зрозуміти, чим жило покоління 70-х, кажуть
організатори виставки.
Художники-сімдесятники брали участь в
офіційних виставках, але багато з них йшли в андеграунд, створювали
власне середовище і знаходили свого глядача на "квартирних виставках" .
Тихий
протест 70-х представить найкращі живописні та графічні роботи
(пейзажі, портрети, сюжетні композиції) понад двадцяти авторів, серед
яких один з послідовних адептів "суворого" стилю Владислав Мамсиков,
майстер ліричної картини Зоя Лерман, одеський нонконформіст Олег
Соколов, засновник "панічного реалізму" Петро Беленок, метр натюрморту
Валентин Реунов та інші. Виставка триватиме до 20 жовтня.
Корреспондент.net
Приєднуйтеся до спільноти Корреспондент Lifestyle&Fashion на
Facebook та групи Корреспондент Lifestyle&Fashion вКонтакте