Фото: Фото надане організаторами проекту
Виставка скарбів гробниці Тутанхамона, 1975
20 вересня у Національному художньому музеї в Києві відкривається перша масштабна виставка художників-сімдесятників Тихий протест 70-х. На її підтримку на сайті Корреспондент.net проходить спецпроект, в рамках якого українці діляться спогадами про життя в 70-х роках.
Розповідає Людмила Станіславівна Ковальська, з 1967 року працює в Національному
художньому музеї України. У 70-х - завідувачка відділом радянського мистецтва
Державного музею українського образотворчого мистецтва:
"Мої сімдесяті - це насичений час, час дуже яскравих виставок і подорожей
по всьому Союзу.
Фото надане організаторами проекту
Виставка східноєвропейського та американського живопису з колекції Арманда Хаммера, 1976
У 1972 році музей добудували, за рахунок чого він збільшився майже вдвічі. Якщо
раніше план будівлі нагадував літеру Г, то після будівництва перетворився на
квадрат. У нас з'явилася новинка - вантажний ліфт, який працює до сих пір і
дуже нам допомагає.
Читайте також у рамках проекту Тихий протест 70-х:
У тому ж 72-му до експозиції потрапили роботи не тільки класиків
соціалістичного реалізму. Вперше після трьох десятиліть забуття глядачі
побачили знакову картину Анатолія Петрицького Інваліди. Робота, яка була
представлена на Венеціанській
бієнале, в США, великих європейських музеях, до сімдесятих вважалася коренем
зла. Її обговорювали на наукових радах у зв'язку з відсутністю героїчного
пафосу, який був потрібний від великої тематичної картини.
Фото надане організаторами проекту
Виставка французького гобелена 15-20 століття, 1973-1974
Наші відвідувачі напевно запам'ятали 70-ті за знаковими міжнародними виставками.
Почалося все з експозиції французького гобелена 1972 року. У 1974-му
відвідувачі музею побачили Скарби гробниці Тутанхамона. Охочих подивитися на
золоту маску юного фараона було дуже багато. Щоб уникнути величезних черг, ми
влаштовували сеанси, як в кінотеатрах. Приймали заявки від усіх підприємств і
навчальних закладів, натомість видавали потрібну кількість квитків, де писали,
на котру годину приходити. Сеанс тривав близько двох годин. Але, незважаючи на
те, що ми прораховували, скільки чоловік за день можемо пропустити, черги все ж
стояли. Схожа ситуація складалася і з виставкою Золото доколумбової Америки,
показом одного із найзначніших зібрань західноєвропейського мистецтва - колекції
Арманда Хаммера, робіт з американських музеїв. Мене вразила виставка японської
живопису, зокрема - японських ширм. Японці з такою любов'ю ставилися до експонатів.
Працювали в рукавичках, використовували спеціальний пакувальний матеріал і
перев'язували його НЕ мотузками, а стрічками, які тут же зав'язували на бантик.
Фото надане організаторами проекту
Добудова музею, 1969-1971
У цілому, в сімдесятих люди стали більше подорожувати. Ми знали, що живемо в
клітці, але вона становила одну шосту земної кулі, тому ми мріяли про далекі
мандри. У соціалістичну країну дозволяли поїхати один раз на два роки, в
капіталістичну - один раз на три роки. У співробітників музею з'явилася
можливість відвідати виставки, які проводилися за кордоном. В Іспанії мене
вразила колекція музею Прадо, особливо зал Дієго Веласкеса. У Польщі ми
побували на виставці плакатів і бієнале графіків. Для поїздок Союзом ми не
купували путівок. Самі склали маршрут і махнули в Середню Азію: Самарканд, Бухару,
Хіву. Враження чудові. Я б не відмовилася ще раз побачити екзотику Самарканда
або Дагестанські аули з керамікою та вироби зі срібла. Разом з тим, у нас не було кольорових фотоапаратів. Робили
слайди, потім показували на спеціальних проекторах.
Фото надане організаторами проекту
Добудована частина музею
Це був щасливий час. Одні ганялися за джинсами, а ми - за журналами. Музей
виписував Іноземну літературу, Новий світ, Всесвіт, які ми розігрували між
собою. Кожен мав право витягнути тільки один екземпляр. У виданнях друкувалися
переклади творів всесвітньо відомих письменників. Один день Івана Денисовича,
що вразив мене не драматизмом, а торжеством терпіння, був надрукований у
журналі Новий світ. Солженіцин пройшов всі кола пекла, а тут така покора!? Із цього
приводу я якось сказала одному зі співробітників: "А де ж трагедія?".
І наступного дня мені принесли Глибоку течію Василія Гроссмана. Ще ми не
боялися читати самвидав, і навіть обмінювались їм. Дуже добре запам'яталися ці
книжки, видрукувані на машинках на тонких прозорих листочках. До слова, роман
Майстер і Маргарита не був заборонений. Ще 1966 року його опублікували в
журналі Москва.
Фото надане організаторами проекту
Наукова конференція, 1970-ті роки
Сайт
Корреспондент.net пропонує читачам поділитися своєю історією 70-х із
нашою аудиторією. Свої історії з фотографіями надсилайте на адресу [email protected] з позначкою Згадати 70-ті.
Серед наших традицій того часу - походи в кіно і на цікаві вистави. У Київ
приїжджав Театр на Таганці та навіть Большой театр з постановками Пікова дама,
Псковитянка. Коли я була у Львові, відвідувала театр ім. Марії Заньковецької,
де тоді грав молодий Богдан Ступка. Проте по-справжньому він вразив усіх не
театральними ролями, а образом у фільмі Білий птах з чорною ознакою. У ньому
раптово зазвучала тема боротьби за незалежність. У цьому фільмі учасники
Української повстанської армії вже не були негідниками. Приголомшливий ефект
справив і фільм Тарковського Андрій Рубльов. Показували його в Спілці письменників,
яка тоді розташувалася на площі Калініна. Видно, кінострічка вразила не всіх і
творча дискусія так і не зав'язалася. Режисер засмутився і вийшов із залу.
Фото надане організаторами проекту
Підготовка оновленої експозиції, 1971 - 1972
Якщо сказати про сімдесяті коротко - це цікавий час і роки напруженої роботи.
Адже нова експозиція не з'являється з нічого".
Як повідомляв
Кореспондент.net, 20 вересня у Національному художньому музеї
відкриється виставка Тихий протест 70-х. До експозиції увійдуть понад
120 робіт, більшість яких будуть виставлені вперше.
За словами
куратора виставки Євгена Березницького, це перша системна спроба
дослідити феномен українського мистецтва 70-х років 20-го сторіччя і
відкрити глядачеві один з найменш вивчених періодів в історії
української культури.
Сімдесяті - знаковий час в українській
культурі, пов'язаний з іменами Сергія Параджанова та Василя Стуса, час
всесоюзних будівництв - ЧАЕС , БАМу та індустріалізації Сибіру. Це
період внутрішньої еміграції радянських громадян, час фарцовників,
зачісок "під бітлів", потертих джинсів і бобінних магнітофонів із
записами Володимира Висоцького (чиї напівофіційні концерти збирали
тисячі глядачів). "Тихий протест..." - дзеркало епохи, можливість
згадати, "як це було", і зрозуміти, чим жило покоління 70-х, кажуть
організатори виставки.
Художники-сімдесятники брали участь в
офіційних виставках, але багато з них йшли в андеграунд, створювали
власне середовище і знаходили свого глядача на "квартирних виставках" .
Тихий
протест 70-х представить найкращі живописні та графічні роботи
(пейзажі, портрети, сюжетні композиції) понад двадцяти авторів, серед
яких один з послідовних адептів "суворого" стилю Владислав Мамсиков,
майстер ліричної картини Зоя Лерман, одеський нонконформіст Олег
Соколов, засновник "панічного реалізму" Петро Беленок, метр натюрморту
Валентин Реунов та інші. Виставка триватиме до 20 жовтня.
Корреспондент.net
Приєднуйтеся до спільноти Корреспондент Lifestyle&Fashion на
Facebook та групи Корреспондент Lifestyle&Fashion вКонтакте